Не хата, а музей! Родина з Тернопільщини - про захоплення вишивкою

Той, хто хоч раз побував в затишній оселі Людмили Гронської в селі Соборне Байковецької громади, неодмінно скаже, що, відчиняючи її двері, наче потрапляєш у виставкову залу. На стінах – вишиті рушники, ікони та картини. Святкової атмосфери додають намальовані голкою та ниткою серветки і скатертини, пише Сільський Господар.

У нашій сім’ї чаклувати з нитками вміють усі, – каже пані Людмила. – Це захоплення передається від покоління до покоління. В моє життя вишивка прийшла ще в ранньому дитинстві. Коли повертаюся у спогадах до нього, то завжди бачу маму, яка вправно виводить на полотні яскраві узори. Її вишиті дивотвори прикрашали кожну кімнату. Стіни були завішені рушниками. На дверях і вікнах – неймовірної краси вишиті штори, на ліжку – викладені у три поверхи барвисті подушки, а стіл вкритий строкатим обрусом. Не хата, а музей!

Людмила Ярославівна змалку приглядалася до маминої праці, а згодом уже й сама почала вишивати. Спочатку – маленькі серветки, а потім «малювала» нитками подушки та картини. Вишита колекція щоразу поповнювалася новими рукотворами. Красиве захоплення дедалі більше затягувало пані Людмилу у свої міцні тенета.

З кожним роком це ремесло вдосконалювалося, з’являлися нові схеми та техніки, які мені хотілося освоїти якнайшвидше, – пригадує пані Людмила. –Тож вільну хвилину я завжди присвячувала цій справі. Навіть коли народилися діти і часу на це було не так багато, я все одно старалася вишивати. Бувало, сподобається мені якась картина, одразу бралася відтворити й собі таку. Одного разу під час перебування в Зарваниці на мене велике враження справила вишита хресна дорога. Тоді мені захотілося створити свій сімейний оберіг і я вишила ікону «Ісус Христос – добрий пастор». Це була складна робота, яка поєднала дев’яносто відтінків. Торік я розпочала вишивати ікону «Марія та ангели», яка теж стане оберегом нашої великої родини.

Вміння вишивати пані Людмила передала своїй дочці Аліні, яка також вже створила власну чималу колекцію. Радіє Людмила Гронська, що вишивкою захоплюється і її невістка Ірина. Вона досконало володіє технікою вишивання бісером. У її колекції – жіночі та чоловічі сорочки, серветки, картини, ікони, які милують око своєї красою.

Часто вечорами у вільну хвилинку ми вмощуємося разом на дивані і беремося до улюбленої справи, – розповідає пані Людмила. – Кожну роботу виконуємо з дотриманням техніки вишивання. Мама мене завжди навчала, що зовні мають бути рівнесенькі стьожки, а зі звороту – рівненькі рядочки, без жодного вузлика. Тож ми строго дотримуємося цих правил. А якщо чогось не знаємо, то питаємо у нашої наставниці – моєї мами Євгенії Павлівни. Матуся уже не вишиває, бо зір вже не той, що в молодості. Але вона завжди сидить поруч із нами. Мати радіє нашим успіхам і водночас щиро заздрить, що раніше у неї не було такого вибору схем, візерунків, технік і ниток. Воно й справді так. Нинішнє ремесло досягло високого рівня, але мамині вишивки для мене – найрідніші. У нашій родинній скрині досі зберігається маленька подушка, яку ненька вишивала для мене, коли я була ще немовлям. Як безцінний скарб бережемо ми вишиту сорочку, яку мама мені подарувала ще в ранньому дитинстві. Потім її одягала моя дочка, а нині носить моя внучка Евеліна. І так мене це тішить! Бо це не просто вишивка, а частинка душі нашої мами, бабусі і прабабусі. Це наша сімейна реліквія, яку ми передаватимемо наступним поколінням.

Авторка: Марія Безкоровайна

Фото з допису