Остап Сливинський у Тернополі розповів про «Зимового короля»

Картинка змінює картинку — дивишся відео Ольги Фразенко, де хлопчик у парку катається на атракціонах, видмухує мильні бульбашки, їсть солодку вату – зрештою займається тим, чим всі діти у парку розваг чи як воно там називається. Але спосіб, у який то показано, виводить вереницю буденних дій в іншу площину, перевертаючи з ніг на голову очікування від відеоряду, що міг би бути пасторальним, на такий, що насторожує. Додайте до того бентежний трек від Юрія Булки та поезію Остапа Сливинського.

— Ідея цього фільму дуже близька до ідеї книжки «Зимовий король» — це фільм про дитинство. Те, як дорослішаючи, починаємо розуміти його тісні зв’язки зі зрілістю і навіть старістю, — каже письменник і перекладач Остап Сливинський.

У тернопільському «Бункермузі» відбувається презентація його нової збірки «Зимовий король», захід веде Юрій Матевощук.

Не соромитись свого сорому

«Зимовий король» писався довго. Зокрема тому, що хотів закрити свій внутрішній сюжет. Він ніби простий, але я б’юся над ним багато років, починаючи з одинадцятого року, коли писав «Адама» — це тема дитинства, яке я вважаю досить травматичним періодом. Не знаю, чому панує думка, що дитинство — це щаслива пора. Дитинство – це не лише безтурботність, радість, це також доволі непередбачуваний і загрозливий період, в якому є біль, сором, тривога.

Те, що може дорослу людину лише злегка подряпати, дитину може травмувати; і те, що дорослих може травмувати, дитину може вбити психічно. Ми дуже незахищені в дитинстві, ми дуже залежимо, ми дуже вразливі. І водночас дитинство — це той період, який нас може багато чому навчити, якщо ми чесно приймаємо свої спогади, якщо ми їх не соромимося, не приховуємо від себе свої страхів. Не соромитись свого сорому —  це дуже важливо. Також для мене важлива старість як накопичення досвіду. Здобуваючи його, ми наче відновлюємо баланс, стаємо на дві ноги. І коли цей досвід старшої людини сплітається з дитинним досвідом, людина стає цілісною.

Якийсь дуже короткий період я ходив на катехізацію чи щось таке. Один чи два рази послухав про Старий Завіт і в мене виникло запитання. Чому ми думаємо, що Адам і Єва були створені вже дорослими? Якщо уявити, що вони були створені дітьми, то момент куштування плоду є моментом їхнього дозрівання. Вони виходять з дому, вони позбуваються опіки. Вигнання з раю тоді треба вважати ініціаційним моментом, а не карою за первородний гріх. Водночас для мене Адам і Єва — вічні діти, котрі по-справжньому не подорослішають.

Намацати своє коріння

У якийсь момент у мене виникла гостра потреба намацати, з чого я росту, що було в нашій родині. Такого, про що не говорили. В мене неусвідомлено було відчуття, що нам, дітям, онукам, більше не розповідають, ніж розповідають.

У мене є фактично документальний вірш про бабусю. Вона почала розповідати, коли майже втратила слух. Я не знаю, як це пояснити, можливо, вона відважніше розповідала історію свого життя, коли сама себе не чула, а, можливо, тому, що ми не могли її ні про що запитати. Це такий монолог. Ми часом губились і не розуміли, про що вона говорить, бо часто йшла за якимсь своїми спогадами чи асоціаціями. Єдине, що можна було зробити — записувати так, як вона говорить. Виходить такий-собі поетичний гіпертекст із безкінечними відгалуженнями, історіями без початку й кінця. Але що об’єднує ці історії (можливо, я того навчився в неї, я це недавно усвідомив) — вони тривожні, вони про щось, але позбавлені початку та кінця. Це ніби фрагмент віднайденого фільму: невідомо, хто його зняв, хто його герої, але в ньому відчувається щось тривожне.

Життя персонажа

У більшості моїх віршів є персонажі, які мають свою історію та говорять про щось пережите. Я дуже люблю вигадувати героїв. Вони живуть, діють, мають свої біографії, переживають події, пригадують, передбачають, розмовляють. А в якийсь момент починають жити своїм життям. Мені страшенно цікаво, чого автор може навчитись від своїх персонажів. Як на мене, цінність літератури полягає не в тому, що автор вміло керує своїми героями. Література тим цікавіша, що більше автор дозволяє своїм героям жити власним життям.

Записала Анна Золотнюк

Фото Василя Католи