Для чого три роки фотографувати в драмтеатрі (фото)

Пам’ять місця. Або для чого три роки фотографувати в драмтеатрі

«Мені подобається Західна традиція збереження приватних, локальних та монументальних історій у фотоархівах. У нас такі практики відсутні. Є установи, через які проходить дуже багато людей. І проходять безслідно: вони помирають, і про них не залишається майже жодної інформації. Кожна установа має мати свій архів, де б лишалися сліди життя. В Україні загалом із документалістикою проблемно. Створенням локальних історій та їх збереженням займається дуже мало фотографів. Серйозні школи документального фото є у Києві, Харкові, така зароджується в Ужгороді. У Тернополі з тим біда повна», — каже фотограф Сергій Гіс із Підволочиська, чию виставку документальної та репортажної фотографії відкрили цими днями у «Бункермузі». Її склали вулична фотографія, театральна, танцювальна й лікарняна серії.

13219754_1326363497388954_1394821302_n

В описі до виставки Сергій зауважив: «Перестаю фотографувати Тернопіль, оскільки для мене це вже мертве місто. Віддам йому шану, позаяк з нього все почалося».

— На виставці представлений підсумок вуличної фотографії, якою займався шість років. Більшість фото зроблено в Тернополі, трохи — у Львові, є кілька київських. Більше Тернопіль не зніматиму, то будуть одиничні кадри. Для мене важливі не тільки люди на фотографії, а й середовище, на якому вони постають, бо вулична фотографія - це поєднання настроїв людей та архітектури, в ній все це перегукується. В Тернополі я вже відзняв усі місця, котрі мене цікавили, а нових цікавих локацій не з’являється. Для мене це мертве місто, бо бачу, що воно не розвивається. Це страшно. Я приїхав сюди вчитися в 2007 році (приблизно тоді почав займатися фотографією) — відтоді ніяких позитивних змін.

13233481_1326363290722308_1177647882_n

Захоплення вуличною фотографією для Сергія Гіса розпочалася з одного знімка. На ньому зображена вулиця під час зливи — чорно-біле зображення розмите, люди, ніби дощові патьоки, вирізняються чорними силуетами на сірому тлі. Ми не бачимо жодного з облич перехожих, окрім центральної фігури жінки, котра чомусь повернулася назад. Певне, в тому сплаві статики й динаміки, загального й конкретного криється те, що робить знімок монументальним.

— Дуже радий, що це фото у мене вдалося, бо воно дало імпульс до розвитку. Спочатку я просто ходив і «клацав» — знімав вулицю, бо це було цікаво. Через кілька років прийшло усвідомлення того, чим є фотографія, для чого вона, і що треба знімати. У Тернополі важко працювати з вуличною фотографією: люди не готові, щоби їх хтось фотографував. Зазвичай, коли бачать, що їх знімаєш, починають поводитися неприродно, буває, мають претензії, чому їх знімають. Тому найчастіше намагаюся фотографувати так, щоби мене не помітили. Хоча у фотографії в громадському місці нема нічого особливого чи недозволеного. До речі, найчастіше обурюються, що їх знімають, чоловіки, а дівчата запитують, де можна буде побачити фотографію.

DSC_2112_500x331 (1)

Інша масштабна серія виставки — з академічного обласного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка.

— Театр – серія, що нею, думаю, буду займатися ще довго. Зрештою, вагомі фотоісторії створюються двадцять-тридцять років. Мені подобається такий монументальний підхід. Фотографія зароджувалася як монументальне мистецтво. Це зараз вона зійшла на пси та її заполонили низькоякісні зразки. Смак до документалістики приходить з роками. Для того, щоби знімати щось цікаве, і самому треба розвинутися і назнімати, дозріти до зйомки. Коли тільки прийшов до театру, думав, що то проект, котрий триватиме два місяці. А знімаю театр уже третій рік. У проектах, де працюєш з людьми, важливо, щоби до тебе звикли: близько півроку пішло на те, щоби всі знали мене та не запитували, хто то ходить за сценою та знімає. Коли люди звикають до тебе — відкриваються.

Серед фотографій з театру є багато сцен репетицій, вистав, портретів… І портретів не тільки акторів, а всіх, хто має стосунок до нього.

— Мені дуже шкода, що в драмтеатрі немає повних архівів, де були б зафіксовані всі працівники, робота над виставами, самі п’єси. Так розумію, за радянські часи такі фотодокументи є, а потім – провал. Я часто чую, що нічого особливого в репортажних чи документальних фотографіях, нема, бо ми то бачимо щодня. Але все навколо змінюється – щось до кращого, щось до гіршого, а щось зникає на завжди. Тому фотографія — це такий собі квиток у вічність для всіх, хто на ній зафіксований.

DSC_2146_500x331 (1)

Записала Анна Золотнюк.

Фото з відкриття виставки Сергія Гіса У «Бункермузі» Анни Золотнюк; інші фото надані Сергієм Гісом.