Перекладачка Ірина Бондаренко: «Я «роздягаю» автора до кістяка, а потім знову «одягаю», але вже українською»

«Чому варто читати Чейза? Ми читаємо про те, чого не буває в житті. А ті небезпечні ситуації, які переживають персонажі, роблять нас сильнішими та допомагають долати малі труднощі повсякдення. Ми захоплюємося героями, бо вони мужні та рішучі, чинять так, як би ми хотіли зробити. Читання детективів — відпочинок, який нічим не гірший, ніж сидіння в соціальних мережах», — каже Ірина Бондаренко.

Цими днями разом із літературною редакторкою Ганною Осадко у тернопільській книгарні «Є» вони розповіли про особливості української Чейзіани. Модерував зустріч письменник Юрій Вітяк. Нагадаю, що серію «Чейзіана», де вийшло друком п’ять детективів — «Дванадцять китайців і жінка», «Орхідей для міс Блендіш не буде», «Покладіть її серед лілій», «Реквієм блондинкам» та «Стерв’ятник – птах терплячий», випустило тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан».

Юрій Вітяк на початку зустрічі зауважив, що до російського читача переклади детективів Джеймса Чейза дійшли значно раніше, ніж до українського, власне тривалий час українських перекладів не було. Своєю популярністю цей автор зобов'язаний, зокрема, тому, що як вправний інтриган маніпулює читацькими емоціями. Тож перше запитання пана Юрія до пані Ірини стосувалось того, як після перекладів класики (Ірина Бондаренко переклала, серед інших, «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт, «Довгоногого дядечка» Джин Вебстер, «Різдвяні пісні» Чарльза Діккенса, оповідання Рея Бредбері) було братися за детективи.

- Мені було цікаво змінити дуже напружену роботу, що висмоктувала мене й виснажувала, як ось «Шарлатова літера» Натаніеля Готорна, на щось легше. А крім того, було цікаво спробувати перекласти детектив. Лексика текстів Джеймса Чейза геть відмінна, від книжок, з якими я працювала до того. Приміром, спершу не знала, як мають висловлюються бандити. Літературна редакторка, прочитавши мій переклад, сказала: щось ваші бандити надто виховані.

Ганна Осадко жартує, що манерою висловлюватися лиходії скидалися на випускників Оксфорду. І цим вони радикально відрізнялися від бандитів у російському перекладі, де ті послуговувалися матами й сленгом.

— Коли я почитала оригінал, з'ясувалось, що рацію мала пані Ірина — бандити говорили правильною мовою, а нецензурна лексика цих персонажів — творчість російських редакторів, котрі, мабуть, вирішили, що так буде цікавіше та відповідатиме стереотипному образові бандита. Для мене це був просто шок, бо виявилося, що той переклад зовсім не переклад, а спотворення твору, — каже Ганна Осадко.

До речі, за спостереженнями пані Ірини, у текстах далі «кретина» і «йолопа» Генрі Чейз не йде. А коли взялася за тексти інших письменників жанру, з'ясувала, що період двадцятих-п’ятдесятих минулого століття в американській літературі взагалі був досить цнотливим.

- І, коли мій герой потрапив у божевільню, то йому на думку спало латинське quod erat demonstrandum, і я подумала, якщо вже латина, чому б йому не висловлюватися високопарно, а бандитам бути культурними? Отакий він, Чейз, — каже Ірина Бондаренко.  

До речі, чи не кожна книжка української Чейзіани більша за обсягом, ніж російська, приблизно на третину. Як пояснює пані Ірина, переклади, зроблені за радянських часів, не надто «трималися» оригіналу, це були скоріше вільні перекази:

— Коли іноді для цікавості заглядала до російського варіанту, то в мене виникало запитання, чи одну й ту ж книжку я читаю. Приміром, в одному тексті герой складно і довго — на шести сторінках — дряпався на прямовисну скелю. Це важка праця письменника зробити такий опис і для перекладача його опрацювати. І ось, коли я разом із героєм подолала всю цю відстань за п’ять днів, подумки витерла піт із чола й подякувала Богу, що все це скінчилося. Вирішила подивитися, як уривок переклали росіяни. Вони пішли простішим шляхом і замість багато сторінкових описів написали «сам не помню, как я туда выбрался»! Ось такий підхід. Інший нюанс, який опущений в російських перекладах, — це шикарний чорний гумор. Там лишили дотепи, але зробили їх примітивним, позбавивши унікальності. Я просто фанатка чейзового гумору — його жарти незаяложені, дотепні. Приміром, віконце ілюмінатора він якось порівняв із плямою на сукні нареченої; а про усмішку писав, що вона застигла на губах, як небажане немовля на ганку.

Ірина Бондаренко вважає, що перекладач не має втручатися у текст — ні скорочувати, ні поліпшувати його:

— Моє завдання максимально точно передати написане. Я «роздягаю» автора до кістяка, а потім знову «одягаю», але вже українською. На мою думку, переклад має бути такий, аби читач не перечіплявся через діалектизми та рідковживані слова — в ідеалі він взагалі не повинен замислюватися, якою мовою читає. Перекладач не має виставлятися — він має бути вірний авторові, а не собі, тому мені не подобається, коли у тексті «видно» посередника. Кожна книжка вимагає знань глибших, ніж те, що описано у тексті. Переклад слово в слово не рятує від ляпів. Приміром, сцени двобоїв «перевіряла» на своєму чоловікові, щоби знати, як герой падає, які рухи він робить. Не важливо з чим  ти працюєш — класикою, детективом, науково-популярною літературою — перекладати треба якнайкраще. Так, аби читач сів у зручне крісло, взяв книжку та насолоджуватися читанням.

Анна Золотнюк