Під час інтерв’ю тернополянка вирішила допомагати покинутим дітям
Професію журналістки тернополянка Наталія Загроцька проміняла на виховання дитини з інтернату. Сьогодні вона разом з чоловіком та донечкою прийняла ще трьох дітей-сиріт і готується забрати ще двох. Наталія розповіла «Терену», чому не варто боятись труднощів при бажанні допомогти покинутим дітям.
Як Ви прийняли рішення забрати першу дитину?
- Мені було 19 років. Я стажувалась на державному радіо. Отримала завдання зробити інтерв’ю в інтернатному закладі. Мені на роботі порадили роздати дітям цукерки. Під час трапези хлопчик на ім’я Максим почав називати мене мамою. Після цього я часто відвідувала будинок. Через рік вирішила забрати Максима.
Як зреагували на це рідні?
- Усі були проти. Але мене підтримали у рішенні працівники соц-служби в Підволочиську, звідки я родом. Тоді була тенденція створювати прийомні сім’ї. І наша з Максимом стала першою на Тернопільщині. Коли я забрала хлопця, виявилось, що він має купу проблем зі здоров’ям. І через 4 місяці мама виставила нас з дому. Я зняла квартиру. Почала шукати дитсадок для Макса. Його нікуди не хотіли приймати через проблеми зі здоров’ям. Тоді натрапила на приватний садок. Виявилось, що заклад був християнський.
Чи не жаліли Ви про рішення?
- Не жалкувала. Але прийшов момент, коли впоратись зі всіма завданнями стало нереально. Садок коштував дорого, Максиму постійно потрібні були ліки. Ще перевірки зі служб постійно мали зауваження, часто недоречні. І що допомогло, це той же дорогий дитсадок. Там люди почали розповідати мені про Бога і Біблію. Я почала читати, молитись. Все поступово стало налагоджуватись. Згодом я одружилась. Потім народилась донечка Катя. І ми вже усі разом ходили відвідувати діток в інтернатах та інших закладах.
Що спонукало знову прийняти рішення взяти дітей з інтернату? Цього разу це вже троє дітей?
- Під час одного такого візиту в реабілітаційний центр, де готують покинутих дітей для направлення в наступний заклад, побачили безнадійного хлопця. І вирішили – якщо ми його не заберемо, він не виживе. Коли рішення прийняли, виявилось, що хлопець має ще двох братів. Нам поставили умову – забрати усіх. Після деяких вагань ми це зробили. Я також спробувала спілкуватись з мамою хлопців. Запропонувала їй через деякий час забрати хлопців. Але вона не реагувала на це. Натомість, згодом напивалась і погрожувала мені. Як розповідали працівники «Малютки», за 30 років лише одна мама забрала дитину назад. І це сумна статистика.
Як знаходите підхід до дітей?
- Я стала за ці роки педагогом і психолом. Діти хворі фізично і травмовані морально. Репетитори не хочуть з ними займатись. Тому доводиться вчити їх самій, за спеціальними творчими системами. І це виходить - через велике внутрішнє бажання їм допомогти. Особливо надихає, коли бачиш зміни. Один з хлопців мав серйозну хворобу, а лікарі згодом зняли діагноз. Інший -не ходив через викривлені суглоби, але згодом почав нормально рухатись. Ми не використовували дорогої медицини. Просто довіряли їхнє здоров’я Богу.
Що у Ваших планах далі?
- Хочемо взяти дівчинку без рук. Її знайшли на сайті «Сирітству Ні». Тож маємо ряд нових викликів. Довелось купити власне житло. Тому переїжджаємо невдовзі в Ланівці. Наразі облаштовуємо будинок. На днях помітили ще одного хлопчика із інтернату. Можливо, заберемо і його. Мій чоловік продовжить працювати, а я займатимусь дітьми. Мені подобається дарувати цим дітям життя в радості. Для мене важливо дати сім’ю саме дітям із особливими потребами. Із ними можна помічати колосальні зміни. А у закладах такі діти можуть і не вижити.
Фото із архіву Наталії Загроцької