Підземелля Кременецьких гір: єдина вугільна шахта на Тернопільщині (частина 2)

До читачів.

Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.

Першу частину історії Кременецьких штолень читайте ТУТ.

Інші тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.

Редакція.

Гриб, якому нема назви

Історія Кременецьких катакомб-каменоломень сягає півтисячі років, відколи місто отримало Магдебурзьке право. Вважається, що з  каменю, добутого на горі Сичівка, збудовані усі культові та релігійні споруди Кременця.

Ходи в каменоломнях розвідані на три кілометри лабіринтів всередині гори. Подекуди їх ширина до 50 метрів.

Чіткої історичної дати відкриття кременецьких катакомб не засвідчено. Однак, є дві версії походження. Перша – недалеко входу в каменоломні є великий іудейський цвинтар. Надгробки, мовою івриту – мацеви, витесані в підземеллях гори. За іншою версією, з цього ж каменю зведені мури фортеці Бони, пишуть на сайті poglyad.te.ua.

Дім вічності

Добиратись туди доволі зручно. Біля дерев’яної Чеснохрестської церкви повернути на вулицю Джерельну, а далі – по вказівниках в сторону єврейського кладовища та джерела «Корито».

Піший похід триватиме півгодини пологим підйомом. Але обов’язково дорогою привернуть увагу кладовище та мальовничі краєвиди Кременця.

Бейт альмін – дім вічності, де поховані євреї у відповідності з іудейською традицією. Цвинтар досить збережений, його площа близько 2 гектарів.

З інформаційного стенду перед кладовищем:

Земля на цвинтарі вважається святою. Євреїв хоронили сидячи, а над могилою ставили кам’яний надгробок (мацев), на котрому був надпис на івриті. У діаспорі була традиція ховати ногами в бік Єрусалима. «Бейт альмін», на котрому була синагога, називався кіркут (від нім. Kirchhof – «ділянка  біля храму для поховання померлих»). Кіркут з усіх сторін оточувався ровами й земляним валом, звідки й походить його інша назва – окописько, окопище… … Цьому кладовищу понад 500 років. На ньому поховані як прості євреї, так і є вреї, котрі залишили в історії великий слід. Наприклад там знаходиться могила великого єврейського просвітителя Ісаака Бер Лівінзона, що жив у ХІХ столітті. Останні поховання відбувалися тут в 70-х роках ХХ століття.

Кам’яну стіну навколо «дому вічності» укріплюють. Цим займається місцева єврейська община, яка вже зовсім не чисельна, як століття тому назад.

Джерело Корито, легенда про вродливу дівчину

Далі від кладовища поворот, вулиця Джерельна піднімається круто вгору. Вздовж вулиці дерева з гілля утворили високу арку. З одного боку дерева ростуть на пагорбі з іншого – над потоком, який тягнеться від джерела Корито.

Така назва давня. Походить від того, що кременчани колись на витоку облаштували дерев’яне корито.   Ще в першій половині минулого століття звідти споживав воду для різних цілей чи не весь Кременець.

– Фактично, до 30-х років ХХ століття головним джерелом водозабезпечення для простого люду Кременця – це отой потік. Було ще декілька криниць по місту, але їх викопали небагато, бо криниця – трудомістка справа, якщо говорити про водозабезпечення міста в давнину. Де оте джерело, люди зробили саджавки – так у нас називали корита, в яких вимочували коноплю на волокно. Там і гуси плавали, і одяг прали, і воду брали для пиття. Через те була колосальна антисанітарія. І в 1932-33 роках в Кременець та навколишні села кинулась епідемія «червонки», тобто черевного тифу, що призвело до високої смертності населення. Тоді держава (поляки) зобов’язала копати по місту криниці. Але це джерело зберегли, – розповів український історик, краєзнавець, фахівець у галузі генеалогії, історичної географії та історії культури Володимир Собчук з Кременця.

Джерело Корито для кременчан і до нині має велике легендарне значення. Утворює струмок, який впадає в потік Ірва. Назву невеличкої річки дала легенда про дівчину неймовірної вроди і благородства, доньку воєводи Тура (в українській літературі донька князя Яромира Макосія).

За переказами , дулібський воєвода Тур  володів кременецьким замком в VІ столітті. Його донька Ірва щоранку милувалася краєвидами з висоти тодішньої фортеці. Коли замок обложили ворожі війська аварів (обрів), їхній хан-володар побачив красуню і зажадав її собі за дружину. Хан надіслав дівчині хустку. Якщо вона покриє нею голову і вийде до облоги, то значитиме, що прийняла пропозицію і облога замку буде знята. Та Ірва розрубала хустку мечем, кажучи, коли хустка  цілою стане, тоді погодиться вийти заміж за хана.

Авари штурмом взяли фортецю. Вбили дулібського воєводу Макосія, вбитий його малолітній син Станко. А дівчина кинулася в прірву, аби не дістатися ворогу. Тіла красуні не знайшли. Там, де земля прийняла Ірву, зародилось джерело…

В українській літературі легенду про Ірву описали в поемах та оповіданнях Омелян Масикевич, Іван Гарасевич, Неоніла Крем’янчанка та інші. А також, ця історія згадується в літописі «Повість минулих літ».

На Водохреща парафією Чеснохрестської церкви тут освячують воду. У 2015 році рішенням Тернопільської обласної ради земля навколо джерела оголошена територією природно-заповідного фонду.

Та це не єдине унікальне джерело Кременця, з якого воду в місті вважали священною. За словами Володимира Собчука, у дворі старого корпусу Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка – прим. ) лежить під землею щит металевий. Його поклали в 60-ті роки при радянській владі і насипали зверху землі, утворивши таким чином квіткову клумбу. Насправді там, під щитом, давня єзуїтська криниця, воду з якої брали монахи Єзуїтського колегіуму. Хоча, як припущення, криниця могла бути викопана ще в ХVІІ столітті, коли заснували Братську школу – філію Києво-Могилянської академії.

Катакомби Кременецьких гір

Від інформаційного стенду про джерело Корито пройти півсотні метрів вгору: справа буде вказівник до кременецьких каменоломень.  Стежкою вихід на галявину перед лісом, з якої відкривається мальовничий краєвид півночі Кременця та на гору Дівочі скелі. А далі – ще сотня кроків чи менше, – вхід у каменоломні.

Як туристичний об’єкт, каменоломні відкрили минулого року зусиллями кременецької громадської організації «Екологічна ліга», співробітниками Національного природного парку «Кременецькі гори» та за сприяння міжнародних фондів і міської ради.

Втім, задовго до відкриття там часто перебували люди, яким цінність знахідок не була важливою. Тому багато речей давніх каменярів могли бути втрачені, адже при розчистці лабіринтів більше траплялися сліди відпочинку сьогоднішніх днів. Знайдено одне металеве зубило, яким тесали камінь і якому хтозна-скільки років.

Та все ж в каменоломнях ніхто не посмів зрушити 500-літні дерев’яні опори. Вони тримають до нині вершину гори.

На дерев’яних стовпах ростуть гриби. Загалом в печері виявлено 60 їх різновидів, один з яких схожий на квітку.

– Приїжджали досліджувати гриби з Київського національного університету, щоб  встановити їх видову різноманітність, але наразі даних ще нема. На кам’яних стінах росте пліснява, подібна на  чорну сажу. Про неї ми теж не маємо точної інформації, чекаємо висновків науковців. Тому торкатися їх забороняємо, бо не відомо, як можуть проявити себе спори грибів, якщо попадуть на слизову ділянку очей, – зауважує Юлія Голуб, фахівець з туризму Національного природного парку «Кременецькі гори».

Крім флори підземного світу, тут також є фауна – два види летючих мишей. У щілинах катакомб їх не просто так виявити. Не далеко входу, куди вже ледь сягають сонячні проміння, можна побачити невеликих чорних павуків, вид яких зовсім не схожий на «домашніх».

У каменоломні є три входи, лиш один в половину людського зросту, решта два наче вікна. Також не у всіх приміщеннях можна йти в повен зріст, приходиться схилятися голову. А є місця, де людина значної тілобудови не пройде. Складається враження, що камінь тут добували невисокі люди.

На половині ходу лабіринтом є стіна з невеликим отвором внизу, крізь який треба пролізти «рачки». В іншому місці, щоб пройти далі, треба втягнути живіт. Саме це місце набуло чарівного змісту: якщо загадати бажання, пройти крізь вузький отвір, то бажання здійсниться.

– Довжина в глибину гори не більше одного кілометра. Але якщо поєднати довжину всіх лабіринтів, то каменоломні мають майже три кілометри. Ми замовили виготовлення карти цих лабіринтів, на випадок, якщо хтось загубиться. Печера вважається людським витвором, але подекуди стіни природні, немає помітних слідів, які б залишила людина,  – каже Оксана Тимошенко, начальник відділу екологічної освіти  Національного природного парку.

Вона розповіла, що ходи катакомб дослідженні повністю і нових відкриттів, власне, там не слід очікувати. Але це не єдині підземелля Кременецьких гір. Нерозвіданих підземель на півночі Тернопільської області є досить. Наприклад, гора Гостра – там є печера, де чути шум підземної ріки, яка можливо до сьогодні несе води древнього Сарматського моря.