Простір старих міст Тернопільщини (фото)

Чому є місця, в котрі хочеться нав’язливо повертатись, так, ніби загубив щось?

У всіх цих стежках, віддзеркаленнях, рекурсіях, уроборосах, замкнених на собі, переплітаннях тіней.

Я біля костелу Петра й Павла в Теребовлі. Тут ремонтують фасад, тому тіні, котрих зазвичай багато, побільшені риштуваннями. Вони перекроюють простір — пусті ніші святих, чорно-біла кахля, десь вгорі тіні від колон. Хочеться залишитися тут. Або в чорних западинах тіней торгових рядів у Бучачі. Поділений колонами, цей простір, хоч і створений у міжвоєння, звучить архаїчно, можливо, через строгість ліній та контрасти. А ще заповнює тишею.

Зрештою, здається, в усіх місцях, до котрих я повертаюсь, тихо. Єдиний виняток — дерев'яні сходи. Ступаю, розкошуючи — оксамитово, неспішно. Пригадуються одні з бережанської кам’яниці, можливо, тому, що на них сидів кіт, а потім жінка розповідала щось про нього, ми захоплювалися його красою та пішли на балконні галереї.

Повітряний простір старих міст, проєкції вулиць. Тут сушаться простирадла, сорочки лопочуть крилами й ось-ось відлетять. І здається, одяг на балконах — специфічний знак малих містечок, котрий ворушить щось дитяче, а тому тепле й дотульне. І коли вже про балконні галереї, то й годиться сказати про дворики, в котрих блукаєш, розчиняючись і провіденція виводить в улюблені місця, де будинки оточують звідусіль і здається, дезорієнтований, втратив лік поворотам. І добре то є. Задираєш голову догори й над тобою прозорість вертикальне скління,  де-не-де збереглись кольорові скельця і разом із зеленим тиньком стіни, що місцями обвалився, і цей образ міцно засів в голові, ще з першої мандрівки у Бережани, років так зо десять тому, коли їхалось потягом. І ця дво- чи тригодинний дорога, розтягнута в часі, повільна й неспішна, була наче вступ до міста.

Бо ж, природно, все починається з дороги. Дороги в спогадах, коли, як зараз, за вікном дощить, гниє середина літа й хочеться зануритись на дно. А натомість залітаєш десь угору. Й пригадуються костели. Покинуті, закинуті, зруйновані та зачинені. Якоїсь весни мандрівок до них було особливо багато, так, що переміщуються в голові. Проте костел у Жабинцях стоїть осібно. Був час цвітіння і величезна руїна левітувала в білому. Поруйновані корінням дерев сходи — пусті ніші для святих — перехняблені двері і я всередині. Що прикметно, збереглись дерев’яні елементи оздоблені, навіть трохи розписів. Ходити було боязко та прекрасно. А коли у Личківському костелі зійшла на хори, то звідти поросла деревами будівля мала вигляд корабля-саду.

І здається, що й так зі спогадами — вони ростуть в тобі, переповнюють, становлять органічну частину. І ти, цей корабель, пливеш, не знати й куди.

Анна Золотнюк

Фото авторки