Принадливий Тернопіль. Сучасний Тернопіль – це пухлина, що росте всередину

Я не знаю, чи я люблю своє місто. Мабуть, міста – як люди, в котрих сукупність хороших рис змішуються з недоліками і з’являється індивідуальна істота. І ти її або приймаєш або ні.

Не хочу здатись занудою, але сучасний Тернопіль – це пухлина, що росте всередину. Зменшується кількість гарних зелених закутків міста. В таких місцях все вирубується, підчищається і щось будується. В парках – повний північний лис, всюди пластик з торбами. Дивна пристрасть до піщаної бруківки і до дивної архітектури. В гідропарку обскубані птахи на малій площі. Зате всі гарно творять свій християнський намаз (навіть в маршрутках), кидаючи сміття собі під ноги. Ну, цитуючи Митця: «Усюди смерть, розруха» ). Для мене – це ознака низької культури наших людей і їх обранців-засранців з міськради. Розумію, що такі історичні наслідки, повідомляє Погляд.

Ну, багато про погане балакати не пасує. У Тернополі все ще водяться класні закапелки, де душа відпочиває і входить в резонанс із містом. О, тут вилізло «А от раніше було…»))).

Мій Тернопіль почався з даху однієї дев’ятиповерхівки. Вперше я туди потрапила десь в 6 чи 7 років. Мабуть, ви розумієте, що відчуває дитина, перед котрою розкинулось місто з висоти пташиного польоту.  Певно, тоді я усвідомила, що місто має певну архітектурну структуру: озеро, парки, будівлі. З дахом я дружила ще довго. Я втікала туди від школи, засмагали там із подругами, бешкетували. Цікаве місце. Я знаю ще один дах, де відбувалися дуже цікаві арт-дійства. Але не скажу, де) Це все нині позачиняли в цілях безпеки. Ностальжі…

93507548_230321251518930_2921092470160752640_n

Я досі люблю гідропарк. Незважаючи на) От, свіжак – хотіла пригадати, хто його архітектор, а в Вікіпедії ні слова. Зате є про те, що «В одному із секторів облаштовано місця для любительської риболовлі»… за гроші. А ще ж «іподром»… Зате в «Гідрі» можна посидіти біля Серету, полазити з дітьми по ракетах  чи по «городищу» (там можна ще на стовпах вичитати якийсь смішний «перл»), побавитись в фонтанах, почухати крізь грати за вухом оленів. Колись ще можна було піймати «зайчика» – тепер вони всі в інтернетах))). Класно, що там є мотузковий куточок.

92700748_230321118185610_4615775407113764864_n

Звичайно, парк ТГШ, тобто, ім. Тараса Шевченка. Добре, що там є тепер велодоріжка і можна прокататися на ровері чи роликах аж до пивзаводу). «Єліся» — місце, де ще досі з задоволенням зустрічаюсь з друзями, сидіти на травичці, розслаблено та ліниво ловлячи промені сонця та вести бесіди ні про що і про щось.

Люблю приватні сектори, де хтось розуміється в ландшафтному дизайні. Йдеш собі тихою вуличкою, а в когось – газони, магнолії, тюльпани, каменюки. І старі будинки теж люблю. З їхнім запахом, старою плиткою та оздобленням. Іноді ще можна знайти внутрішній дворик, де можна посидіти. Такий, де нині «Бункермуз». Там портик з колонами, що прикрашені «каштановим» орнаментом. З цього орнаменту в мене почались довгі полюбовні стосунки зі стилем «модерн». Певно, не для мене одної такі будинки є «живими». Мабуть, тому і хочеться, щоб вони прожили ще довго.

Люблю стару пристань на ставі, ту, що біля «Галичини» і «Поплавок». Люблю дальній пляж, особливо взимку і навесні. Пісок зі снігом і льодом якось особливо гармоніює, чи що. Люблю вулицю  Сагайдачного, пам’ятник Франкові, де він із книгою, що нагадує стару відеокасету, особливо подобається, коли там цвіте райська яблуня. Люблю вуличку за театром, котра вимощена старими плитами з піщаника. Хоча, думаю, це не надовго.

93126804_2956336731079697_4081591942050217984_o

Комбайновий і фарфоровий заводи. Вони певного часу стали меккою для правовірних неформалів)). Там влаштовувались чудові перфоманси, графітчики розмальовували стіни. В напівзруйнованих індустріальних зонах є свій шарм і ми ним користалися — несли естетику в вузьких колах і це було чудово.

З цим містом в мене пов’язано багато приємних спогадів, тут багато друзів. Хоча, я не прив’язуюсь до якогось місця і ще не відчувала суму за «рідними місцями». Наша планета всюди прикольна і всюди є краса і недоліки. В ідеалі, я б хотіла жити за містом.

Мабуть, місцями я люблю Тернопіль. А от людисьок, що позбавлені художнього смаку і самозакохано нищать будь-яке місто і місце своєю рагульською безвідповідальною «культурою», не люблю). Сподіваюсь, їх чекає доля динозаврів.

Ліля «Лилик».

ТернопільТеренлюдиісторіїміста