Письменниця із Тернопільщини стверджує, що життя прекрасне

«Та що ви знаєте про романтику провінційного життя? Розкажу: коли дві подружки мають одночасно настрій на вечорове обійняти-і-плакати, вони взувають своє найгірше взуття, беруть ліхтарик і пробираються заболоченими неосвітленими вуличками до єдиної місцини в місті з доволі стерпною кавою – заправки, а тоді пробираються назад з теплими папіряними горнятками тими ж вулицями за розмовами, огляданнями довкола на підозрілі шарудіння і вдоволеними посьорбуваннями. Аристократичні посиденьки за столиками з мереживними скатертинками для дівчат на шпильках? Ні, не чули». Так написала на своїй сторінці у Фейсбуці письменниця з Тернопільщини Надійка Гербіш. Сайт ПРО ТЕ поцікавився цією романтикою і, зрештою, талантом письменниці до вміння бачити у житті переважно позитивне і світле.

– Надійко, куди ж ви так радісно йшли увечері? Що так гарно описали…

– Власне, нікуди і без особливого приводу. Просто на розмову-кавування з подружкою-сусідкою поза домом. Просто у наших реаліях то виявилася прогулянка заболоченим вуличками і кава-із-заправки.

– Хтось, пройшовшись ввечері по болоті на неосвітленій вулиці, щонайменше нарікає на життя в країні, щонайбільше – матюкається. Ви ж з теплом і трепетом пишете на своїй сторінці у Фейсбуці про романтику серед болота. Як вам вдається сприймати з Любов’ю те, що інших дратує? Чи просто позитивні емоції від щирої дружби перекрили собою все негативне?

– Я спокійно сприйняла обидва боки реальності того вечора – якщо та реальність, звісно, двобічна. Однак один із них свідомо виокремлюю для себе, екзальтовано, трепетно і вдячно, а інший – сприймаю як даність, з гумором. Мені доводилося стільки разів переїжджати, стільки разів змінювати довколишні обставини, що розумію, усі ці труднощі – тимчасові. А те, що справді цінне – тривале. І тільки в оце тривале й варто інвестувати емоції, тільки його якось собі відкладати в скарбничку пам’яті.

– Втеча – це поїхати за тридев’ять земель і казати «Україна? А де це?». Я не просто еміграції, експатства, навчання деінде (з приводу останнього ще й страшенно за). Але проти того, щоб згодом говорити комусь: «Ну як ви взагалі там можете жити? От Я би тооочно не змогла». Бо отак – можемо. У болоті, без вуличних ліхтарів, із кавою із заправки. І не просто жити, а й кайфувати при цьому. Однак сподіваючись на зміни на краще і роблячи все від нас залежне для них.

– Але все-таки проблеми у житті ви бачите? Мабуть не все ж на позитиві? Це – нереально. Є день, є ніч. Є радість, є сум. Є натхнення, є стан спокою…

– Саме так. Бачу. І краще не просіть мене оголосити весь перелік! Я часто бачу проблеми в тому, у чому більшість оточуючих їх навіть не думає помічати. Ставлення батьків до власних дітей. Освіта. Масова стереотипізація. Російський блатняк в маршрутках. Тотальна відсутність критичного мислення. Брак поваги й доброзичливості.

Ой. Ви ж не просили оголошувати жодних списків, мене просто понесло. Проблеми є. Можна зосередитися на них і приписати всім зраду головного мозку. Можна – на потенційному розв’язанні проблеми. Можна – на радості. Можна – на виході. На зусиллях для подолання криз. Є денне світло, а є електричні лампочки – це до Ваших слів щодо дня і ночі.

– У мене немає жодної такої скатертини. Мереживо тут – це метафора. У цьому записі взагалі – сатира. Суть же не в них. І не в шпильках. І навіть не у високих прозорих горнятках для лАте. Суть – у тому, хто ми і з ким ми.

– Скільки часу живете закордоном тепер і скільки – у Збаражі?

– Я відносно багато часу проводжу у відрядженнях, і ще більше – вдома. У Польщі два роки здобувала другу вищу освіту, продовжуючи працювати для України. На щастя, письменницька робота не визнає і не потребує кордонів.

– Метафори про мережані скатертини з дитинства чи з-закордону? Які це були обставини?

– Якраз завдяки уже згаданим відрядженням мені доводиться бувати у розмаїтих вишуканих товариствах, у добірних європейських ресторанах. Там завжди живі квіти на столі й свіжа випічка. Бездоганна музика й бездоганно чисті скатертини. Але, як я вже казала, суть не в них. У-за-га-лі. Значно важливіші розмови, що точаться за столом, і ЩО згодом виростає із тих розмов.

– Не за Польщею, а за «світлим майбутнім» для України. Ностальгую – бо бачу, як багатьма щоденними рішеннями ми всі його відсуваємо все далі й далі.

– До речі, а чому у найгіршому взутті?

– Кажуть, хороший смак виявляється найперше у відчутті доречності. В’єтнамки – на пляж, чоботи – в мороз, а старі ґумаки – в споночіле збаразьке болото.

– Який душевний стан жінки на підборах, а який – у найгіршому взутті?

– Залежить від того, яка жінка!

– Смачних круасанів, наприклад. Зручних доріг і зручного громадського транспорту. Багато чого, насправді.

– Чого – не вистачало в Польщі?

– Дому!

– Щодо позитивного мислення і фокусі на доброму. Це дійсно допомагає відвернути у житті щось зле?  

– Я вірю в Бога і в захист Його янголів, а не в амулети. Навіть якщо ці амулети – так зване позитивне мислення. Як християнка ставлюся до ідеології нью-ейджу зі скепсисом.

– Як цього позитиву навчитися людям, які переживають розчарування, смуток, біль, втрату? Чи це від природи – або серце світле, або ні?

– Кожне серце спершу було світлим, хіба ні? Щастя – вибір. Щоденний. І щоденне, невсипуще навчання. Рутинне і часто нудне. Або неприємне навіть. Але, у кінцевому результаті, воно того варте.

– У вашому житті були розчарування, втрати, зради друзів, заздрість зі сторони інших людей? Як вдалося це долати – не зважали, відсторонювалися, молилися тощо? Висновок.

– Так. Чимало. Молилася, плакала, намагалася залюбити до смерті чиюсь нелюбов власним теплом. Вдавалося не завжди. Але це однаково успішніша стратегія, ніж переходити на сторону темряви і відплачувати тим самим…

Наталія ЛАЗУКА