Роботи тернопільського художника показали у львівському Національному музеї (фото)

Цими днями першою у час послаблення карантину в Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові відкрили виставку «Органічні структури» тернопільського художника Володимира Чорнобая. На ній близько восьми десятка об’єктів останніх десяти років із серій «Павучки», «Роз’їхані жаби» та «Заповідник».

Для своїх робіт митець  використовує картонні упакування. Їхні написи, малюнки, колір і фактура накладаються на задані візерунки «Органічних структур» — смислове поле твориться на перетині природного та мануфактурного, архаїчного та сучасного, заданого та стихійного.

Володимир Чорнобай народився 17 березня 1954 року. В 1973 році закінчив Львівське державне училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, в 1980 році – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Член національної спілки художників України з 1989 р.

Його роботи відзначені численними нагородами, зокрема, срібною  медаллю Labor omnia vincit (Польща, 2009 р.); нагородою Президента міста Каліша (Польща, 2015 р.); дипломом Міжнародної мистецької виставки «Львівський осінній салон Високий замок 2015», відзнакою «Срібний ключик» Кіпрського музею сучасного мистецтва (Турецька Республіка Північного Кіпру, 2019 р.); почесним диплом Національної академії мистецтв України (2020 р.).

Він — автор понад семидесяти персональних виставок в Україні та за кордоном. Учасник більш як дев’яноста збірних експозицій. Роботи зберігаються у приватних збірках і музеях України, Польщі, Болгарії, Турецької Республіки Північного Кіпру, Словаччини та інших.

Володимир Чорнобай розповідає, що «Органічні структури» — це проєкт і метод одночасно, робота над ними почалась п’ятнадцять років тому й триває досі. Початок «Органічних структур» у відбитках на тканині, в якій вудили м’ясо — це жива форма.

— Вохриста гама та примітивно-архаїчні візерунки органічного походження надають їм певного магічно-ритуального характеру. У них вбудовую власний світ. Спочатку опрацьовував «Органічні структури» в абстрагованій формі чорно-білої графіки — шукав узагальнення, асоціації та ритми. Пізніше обрав довільну форму, вибудувавши зображення в кольорі, наповнивши емоціями та ускладнивши структурні рішення. «Органічні структури» починались з формату А3, послідовно збільшувались, їх завдання ускладнювались, поступово виділились серії-теми, — пояснює художник. 

IMG_1813

Частина представлених на виставці робіт — «картони», намальовані на розібраних коробках. Останнім часом працює із ними. Каже, можливо, картон і не є довговічним матеріалом, але живе власним життям, яке піддається змінам, тому наділений часовою плинністю.

Решта виставки — твори на полотні та фанері. Вони теж починалися з картону, бо малює на ньому, а пізніше відділяє частину із зображенням і наклеює на полотно. Художнику  подобається працювати з ідеально рівною поверхнею паперу. Проте не це головне.

— Головне, що перетворюю матеріал, котрий виконав свою функцію, на потрібну річ, що може створити настрій, викликати емоцію, спонукає задуматись. Малювання на картоні — символ того, що творити можна на всьому; це привертання уваги до того, що головне не матеріал, а зміст. Ми звикли сприймати речі через атрибутику-оформлення — якщо картина, то має бути полотно, рама… Венера Мілоська без рук, побита, проте є твором мистецтва. Твір мистецтва — не те, що рівненьке та позолочене, а те, що притягальне енергетикою та художньою цінністю. Крім того, для мене важливо, що кожне картонне упакування має свої знаки та символи — написи, малюнки, колір і текстуру. Ці вихідні дані іноді стають поштовхами до творення. А іноді — відправними точками сюжету. Це схоже на те, як у абстрактних формах — наприклад, хмарах, починаєш бачити певне зображення. Напис Samsung на одному ящику перейшов в «Самсон», до якого допасував «Даліла» — намалював дві постаті з левом посередині — виник конфлікт. Зображення акумулятора переробив на метеорит, котрий летить на землю. Буває, є ідея сюжету для котрої шукаю аранжування — тривалий час міркував про біженців, і коли трапився ящик із написом «Зроблено в Україні», обіграв текст і написав: «де країна?». Так реаліст, малюючи пейзаж, користується прототипом, але вносить у нього зміни — я беру готову річ, котра мене інспірує, та опрацьовую її. Нашаровую сенси, — каже Володимир Чорнобай. 

«Павучки», «Роз’їхані жаби», «Заповідник» — розробляючи серії, митець розглядає їхні образи під різними кутами, пропрацьовує, використовуючи різноманітні виражальні засоби та прийоми, «вмонтовує» у різні сюжети.

— Кожен образ наділений певними якостями і змістом. Наприклад, роз’їхана жаба — символ несповнених бажань, бо жаба з казки мріє бути королевою, впіймавши стрілу; павучки — втілення комфорту та затишку, бо замешкують тільки у сприятливих умовах; заповідник — символ ізольованого від навколишнього світу місця, де існують рідкісні види флори і фауни безпечні або небезпечні, — пояснює співрозмовник.  

Львівський мистецтвознавець Роман Яців так висловися про роботи «Органічних структур»:

— У цій виставці домінують абстрактні композиції. У них проявляється те, що духовна та етична складова — інтегральна частина натури Володимира Чорнобая. Він дуже відповідальна людина й навіть експериментуючи, намагається зберігати рівновагу — в його творах немає натяку на цинізм чи деструкцію. Власне для робіт цієї виставки застосував матеріали, за котрі взявся б не кожен митець. Маючи добре треноване композиційне мислення, художник досягає глибокого естетичного ладу. Володимир Чорнобай цікаво узгоджує різні фактури. Він інтуїтивно будує тему і не закривається на відкриттях, котрі йому вдалися. Він розвиває та множить метафоричні теми, розширює спектр засобів конструювання образу. Твори Володимира Чорнобая — своєрідні палімпсести, де шари накладаються й старі-чужі елементи стають інтегральною частиною нового-свого — дають поштовх розвитку думки. Таке накладання ще й цікавий спосіб залучити глядача до співтворення. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що автор не наполягає на єдиноправильному прочитанні своїх робіт. Ця виставка — свято відчитування, нагода для глядача зануритись у глибокі виміри іманентного. 

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото Романа ЗІЛІНКА