Сергій Гіс п'ять років фотографує у тернопільському драмтеатрі. Для чого? (фото)

«Мабуть, саме театр відкрив для мене фотографію, яку я шукав в собі. Хотілося розуміння — те, що знімаю, — важливе та потрібне. Може, смішно звучить, але хотілося фотографії, яка залишить слід про мене. З часом перестав про це думати. На перше місце вийшла історія, яку розповідаю через фото. А ще хотів, аби театр був ближчий — до мене і людей, мені було цікаво знати, що там, за кулісами», — каже Сергій Гіс.

Про те, для чого стільки часу фотографувати одних і тих людей в одному й тому ж місці, я й поспілкувалась із Сергієм.

— Ти почав фотографувати десять років тому. Що за цей час помінялось у твоєму розумінні фотографії. Чим вона для тебе є? 

— Змінилося все. Коли вперше береш фотоапарат, починається пошук фотографії, яка тобі потрібна. Проходиш усі жанри. Себе я віднайшов в документальному. Тепер фотографія — це частина мене, я не уявляю себе без фотоапарата.

HIS_1971

— Чому ти прийшов у театр знімати? 

— Я дуже хотів зняти довготривалий проєкт. Тоді думав, що довготривалий — це кількамісячний (сміється — А.З.), а він триває уже п’ятий рік і я не можу сказати: «Стоп» зйомкам. 21 грудня 2014 року я вперше прийшов в театр, туди мене привела Ірина Складан. 

Чому саме довготривалий? Мене завжди захоплювали історії фотографів, які знімали щось одне роками. Цікавило, чому вони роблять це так довго, що їх втримує біля одних героїв і однієї теми. 

Місія мого проєкту проста — збереження пам’яті про театр і людей. 

— Що відчув, коли зрозумів, що потрапив усередину театру, можеш все побачити, всюди побувати? Як тобі було? 

— Страшно. І одночасно переживав щось на зразок ейфорії. Спершу я не міг піти, куди заманеться, це прийшлоз часом і довірою. 

HIS_4759

— Ти якось казав, що актори не звертають увагу на те, що ти їх фотографуєш, і не змінюють поведінку на камеру. Що тобі цікаво у них розгледіти?

— Мені цікаво дивитись на акторів як на простих людей. Зі школи театр здавався мені чимось неземним. Раз у рік нас везли у театр (Сергій народився та живе у Підволочиську — А.З.). Атмосфера цього місця здавалась мені якоюсь містичною — все це було чудо, актори видавались дивним створіннями, не такими, як звичайні люди.

Для себе поділив театральну фотографію на дві частини — на сцені й те, що відбувається поза нею. Так ось на сцені я стараюся показати акторів, їхній талант, поза нею — шукаю простих людей.

— Мені здається, що для цих пошуків ідеально пасує жанр репортажу, в котрому ти працюєш, де на першому плані емоції, короткочасний момент. Але розкажи — якими засобами розкриваєш їх як звичайних людей.  

— Тут не потрібно ніяких засобів, мабуть, окрім уміння слухати. Іноді не потрібно фотографувати, а просто побути поряд, поговорити. Тому більшість часу, проведеного у театрі — це не зйомки, а комунікація. Іноді я заходжу в театр просто, щоби поговорити. Для того, щоби зняти щиру історію, необхідно стати її частиною. 

Часто фотографую під час розмов, це, мабуть, має трохи дикий вигляд, коли я спілкуюся з людьми, а потім роблю кілька кроків назад і фотографую, проте всі до цього звикли й не звертають уваги — розмова спокійно продовжується. Розуміння моменту приходить вже на інтуїтивному рівні, хоча, буває, не встигаєш, або не доречно робити фотографію, такі моменти відкладаються в памяті у категорії «Ех, як шкода, що профукав кадр».

HIS_5006

— Як ти відбираєш фото?

— Перш за все, відкидаю ті, які відверто не сподобалися, хоч із часом серед них відшукую кадри, котрі через рік уже люблю. По-друге, хочу, щоби й людині, котра на фото, воно подобалось. Для мене важлива думка акторів я дуже ціную їхню відвертість, і ця відвертість у кадрі дуже важлива для мене.

Частину фотографій не публікую і деякі кадри будуть актуальніше і матимуть кращий вигляд із часом. Можливо, через років п’ятнадцять буде збірка невиданого (сміється — А. З.) 

HIS_5461

— Ти живеш у Підволочиську, спеціально приїздиш до Тернополя, аби сфотографувати театр. Що тобі дає ця зйомка?

— Іноді хочеться переїхати в Тернопіль, щоби бути ближче до театру. Важко сказати, мабуть, емоції. Окрім бажання показати і зберегти історію, не менш важливим є люди, за якими сумую, коли довго не бачимось. Я знайшов у театрі багато друзів.

— До речі, рахував, скільки відзняв вистав?

— Близько 25, але багато вистав знімав кілька разів.

— Ти буваєш там, де глядач не буває, ти дивишся на акторів не так, як глядачі. От як би ти описав свій погляд —  співучасника чи погляд людини, котра є стороннім спостерігачем?

— Не скажу, що я є співучасник, але й стороннім не є.  Я десь посередині. Пишу історію — їхню історію, у якій я участі не беру, але я завжди десь поруч.

HIS_8746

— І наостанок. Що тобі найцінніше зі зйомок у театрі? 

— Мені дуже важливо, щоби люди бачили у театрі не тільки сцену, розуміли, що за нею теж вирує життя.  

Щоби розуміли, що культуру творять такі ж, як вони. Важливо, аби в акторах бачили простих людей. А ще для мене важливе збереження пам'яті про не тільки про акторів, а про всіх, котрі працюють в театрі. 

Анна Золотнюк

Фото Сергія Гіса