Що запам'яталося у 2017?

Ось і ще один земний рік відійшов в історію. 2017-й і сам був якоюсь мірою історичним, адже це рік сторіччя Української революції, нової надії українців, коли падали та розсипались імперії, здобути нарешті свою державу. Тоді втримати її не вдалося. І зорі складалися не на нашу користь, і світ був не на нашому боці, й агресивні сусіди були спритнішими та нахабнішими, та й власні чвари роздирали молоду й незміцнілу державу. Нині, через сторіччя після тих подій, є над чим задуматися, робити правильні висновки і врешті-решт ставати мудрішим, цілеспрямованішим, по-справжньому державницьким народом. Бо ж маємо нині більше, ніж у 1917-му, і друзів, і симпатиків у світі, але нашої чорнової роботи з будівництва Української держави за нас ніхто не зробить. На жаль, значну частину українських громадян охопили нині безнадія, зневіра, нарікання, незадоволення всім і всіма, а це дуже ненадійний «матеріал» не те що для будівництва — для самого існування держави.

А чим конкретно запам’ятався 2017-й? Мені імпонує усе те, що працює на зближення України з Європою. Минулий рік вніс свою лепту в цей процес. Почала повною мірою діяти Угода про асоціацію України з ЄС, запрацював безвізовий режим, зростає український експорт у країни Європи (а це не тільки надходження валюти, а й вихід на європейські стандарти). У деяких сферах почалися реформи. Їх нещадно критикують опоненти нинішньої влади, говорять про «зовнішнє управління» країною (щось вони не вживали таких слів, коли діяли під диктовку Москви). Але очевидно одне: масштабні реформи не дають результату одразу, потрібен час, щоб вони запрацювали. Хоча, скажімо, у сфері культури ці зрушення уже проглядаються: побільшало українських пісень у радіоефірі, на наші кіноекрани, зокрема у 2017-му, вийшла низка доволі пристойних стрічок. Їх охоче дивиться вітчизняний глядач, право їх прокату купують не лише країни ближнього, а й далекого зарубіжжя, пишуть на сайті vilne.org.ua.

Великим подарунком українцям року, що минув, було рішення Стокгольмського арбітражного суду щодо багатомільярдних претензій Росії до України за газовим контрактом 2009 року. Ми не будемо платити країні-агресору за газ, який не отримували, і ціна за нього буде нижчою, ніж та, яку нам виставляла Росія. Як спиться нині «леді Ю.», котра той контракт благословляла і розповідала українцям, яке добре діло для них вона зробила?

Якщо з глобальних проблем переходити на людські, то найбільшим досягненням 2017-го уже практично «під ялинку» був масштабний обмін полоненими. До рідних домівок повернулися 73 українських бранці — військових і цивільних. Обмін планувався за формулою 74 наших на 306 їхніх. Тобто за одного свого патріота Україна віддавала чотирьох ворогів. Серед останніх був і той дід, що в січні 2015-го приніс на блокпост у Станиці Луганській нашим воїнам банку меду з гранатою. У результаті вибуху двоє військових отримали тяжкі поранення, а третій, вдома якого чекали четверо дітей та вагітна дружина, помер дорогою до лікарні. Убивці присудили 15 років за гратами, але тепер він на волі. Як не гірко це визнавати, що довелося відпустити отакого нелюда, але щоб визволити своїх, треба йти і на це. Щоправда, терористи з ОРДЛО отримали не всіх, кого хотіли. Кілька десятків їхніх прибічників не побажали повертатися на окуповану територію. А екс-мер Торецька Володимир Сліпцов відмовився повертатися за лінію розмежування уже під час обміну: заховався в автобусі журналістів і перечекав там, поки закінчиться процедура обміну.

Треба сказати, що серед полонених, котрі повернулися додому 27 грудня, були і всі троє тернополян, які потрапили до рук ворога під час виконання бойового завдання два роки тому. Це Олексій Кодьман, Василь Гулька та Володимир Бачинський. Про двох з них ми писали в серпні 2017-го: як чекають їх удома батьки, скільки сил докладають, щоб повернути синів з полону. Це була чи не перша згадка у наших засобах масової інформації про тернопільських бранців «ДНР». І ось вечірній дзвінок: батько Олексія Сергій Юрійович Кодьман повідомляв: «Хлопці уже на нашій території, у Харкові. Чекаємо у Києві, коли вони прилетять у «Бориспіль». «Тернопільські повернулись усі?» — запитую. — «Так, усі троє». Ішла додому вечірнім містом, а сльози самі накочувались на очі: яке це щастя для батьків, що сини повертаються додому.

А це теж підсумки 2017-го, тільки сумні: за даними Генштабу ЗСУ, безповоротні втрати української армії минулого року станом на 18 грудня — 191 військовослужбовець. Це загиблі в боях, зниклі безвісти і полонені. Тих, хто загинув на полі бою, уже ніколи не обіймуть рідні. Важливо пам’ятати про це і опікуватись їхніми сім’ями. Просто по-людськи вміти бути вдячними. Ще 174 бійці торік були поранені. Загалом санітарні (слово ж яке знайшли) втрати української армії у 2017-му (поранені, травмовані та хворі) — 1265 військовослужбовців. Також у Генштабі зазначають, що торік на контрактну службу вступило 35220 осіб. І що удвічі зменшилися небойові втрати у Збройних силах України.

На жаль, війна — це те, що не залишилось у старому році, а перейшло у рік новий. Попри всі домовленості щодо «новорічного перемир’я», ворог продовжує обстрілювати наші позиції, а заодно руйнує житло та інфраструктуру, важливу для забезпечення життєдіяльності мирних мешканців. Та й без жертв не обходиться. Через своїх маріонеток на окупованій території російський агресор намагається примусити Україну прийняти його програму вирішення конфлікту на Донбасі. Вочевидь, нас чекають попереду ще багато випробувань. Мусимо це розуміти і допомагати своїй країні вистояти у цьому двобої добра і зла.

Не торкаючись негараздів, які приніс нам рік минулий у повсякденному житті. Про них стільки галасу, зокрема в телеефірі, що деякі телеканали уже й вмикати не хочеться. І головне, жодних рецептів, як їх подолати, окрім одного: лише ми, наша політична сила, знаємо, як навести в Україні лад. Та зберіться усі знавці докупи, хоча б ті, що вважають себе патріотами України, та виробіть реальний план дій і разом виводьте країну з кризи, не чекаючи, поки  вас виберуть наступним президентом чи прем’єром. Бо можете й не дочекатись і не прислужитися країні, яку нібито так палко любите.

Цікаві результати передноворічного соціологічного дослідження, проведеного фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова, оприлюднено днями. (Воно, звісно, не поширювалось на Крим та окуповані території Донецької та Луганської областей). Головною політичною подією 2017-го 26 відсотків респондентів назвали запровадження  безвізового режиму з ЄС (ним, до речі, уже скористалось близько 400 тисяч українців). Далі ідуть: «справа Саакашвілі» (10%), війна (9%), пенсійна реформа (6%). Політиком 2017-го кожен десятий, як і торік, визнав Петра Порошенка. Сім відсотків опитаних назвали Міхеїла Саакашвілі, шість — Юлію Тимошенко, по п’ять Олега Ляшка та Володимира Гройсмана, чотири відсотки — Володимира Рабіновича. А от 43 відсотки громадян України не назвали жодної кандидатури. Чи не дзвіночок це для тих, хто уже сьогодні, не чекаючи виборів, готовий скидати «злочинну владу». А вибирати-то нікого, не бачить народ нового лідера, не вийшов він ще на політичну арену.

Інший сумний показник: 74 відсотки українців вважають, що події в Україні відбуваються в неправильному напрямку і лише 14 відсотків зазначають, що у правильному. А коли народ у більшості своїй не сприймає того, що діється в державі, важко сподіватись на якийсь прорив. Лише 21,5% населення впевнене, що Україна здатна подолати наявні проблеми і труднощі, 49% вважають, що це можливо, але у віддаленій перспективі.

Що найбільше турбує пересічних громадян, то це підвищення цін і тарифів (87%), економічне становище України та нестабільність (по 72%), невпевненість у завтрашньому дні (67,5%), рівень добробуту (63%), ситуація зі злочинністю (62%) та охороною здоров’я (61%), ставлення влади до громадян (60%). Єдиною сферою, де громадяни України побачили поліпшення — це обороноздатність країни, про що зазначили 39 відсотків опитаних. Прикметно, що більшість українців найкращим варіантом гарантування безпеки України вважають вступ до НАТО (таких нині 38,5%). Позаблоковий статус обстоюють 29% опитаних, а за військовий союз України з Росією та іншими членами СНД — лише п’ять відсотків українців. Якби референдум за вступ у НАТО відбувся найближчим часом, у ньому взяли б участь 64% населення України: 66% проголосувало б «за», 21% — «проти».

Абсолютна більшість населення відчуває себе насамперед громадянами України (таких 73%) і лише в 16% переважає регіональна ідентифікація. А основними почуттями українців, коли вони думають про майбутнє своєї країни, є надія (51%), оптимізм (31%) і тривога (28%). З ними і вступаємо у новий рік. Дай, Боже, прожити його так, щоб на його фініші зросла кількість тих, хто живе надією та оптимізмом, і поменшало тривог у нашому житті.

Галина САДОВСЬКА

Фото з вільних джерел

пам'яткаТерензміни