Скала, контрабанда та інші історії

Понад 150 років Збруч був державним кордоном. В 1772-1939 роках, не враховуючи коротких перерв, річка розділяла Австрійську (з 1867 р. — Австро-Угорську) та Російську імперії, а з 1921 року — Другу Річ Посполиту та Радянський Союз. У ХІХ столітті прикордонне розміщення перетворило Скалу на потужний осередок торгівлі та контрабанди.

Про все це розповідає виставка «Скала, кордон і контрабанда» — у ній зібраний багатий фактаж та історії очевидців і учасників подій. Разом це вможливлює чи не тактильну прогулянку кордоном. Одна із творців експозиції — історикиня та краєзнавиця Оксана Ундерко зі Скали-Подільської, із нею я й з’ясовувала деталі історії прикордонного містечка.

— Доброго дня, пані Оксано. Приводом до розмови стала інформаційна виставка, котру ви з Сергієм Гуменним створили на основі архівних матеріалів у рамках «Студій живої історії». Ця експозиція присвячена періоду прикордонного і контрабандного минулого Скали-Подільської. Чому акцентом став саме цей час?

— Уточню, що над виставкою працювало четверо. Так, Ірина Джуфер, волонтерка, громадська активістка, а зараз спеціалістка з питань культури нашої громади витягнула практично все навчання Студій живої історії (воно тривало впродовж минулого літа); вона ж була фактично координаторкою нашого проєкту. Письменниця Аліна Червоноока адаптувала наші великі за обсягом тексти, підібрала влучні заголовки, в тому числі й загальну назву виставки. Сергій Гуменний взяв на себе історії про нелегальні переходи та переправляння літератури через кордон, а також підготував більшість фотодокументів.

Чому акцентом став саме 150-річний період в історії містечка? Я зростала на розповідях про кордон і про контрабанду, як з австрійської сторони — багато поколінь по маминій лінії мешкали в Скалі, так і з російської сторони — батько походив із надзбручанського села П’ятничани (тепер Хмельницької області). Я чула історії про те, яким був кордон часів царської Росії, як до Скали, тобто в Австрію, ходили на базар із Росії. Я формувалася на цих розповідях. Про них у часи мого дитинства, а це 80-ті роки, знали всі. Тепер, за якихось 30-40 років, ця тема практично зникає з людської пам’яті. Тому й сформувалася потреба зафіксувати ці розповіді. Ну і той час був цікавий: жителі Скали були заможними, брали участь у політичних перипетіях, переправляли контрабанду.

— У зібраних матеріалах багато історій, наповнених яскравими долями та карколомними подіями. Розкажіть про ту, котра вам найбільше запам’яталася. 

— Задум власне таким і був: через історії людей розповісти про стоп'ятидесятирічне існування кордону, про його вплив на долі. 

Історій багато: зазвичай кордон давав заробіток, а загалом сприяв розквіту містечка. Часто кордон рятував життя, як ось у часи Голодомору, чи відкривав дорогу до освіти та шлях до майбутнього виїзду на Захід, як ось єврейським хлопцям із прикордонних містечок Російської імперії, яких у Скалі виховував й утримував благодійник Мойше Фройм Візенталь. Але були й періоди, а це часи Першої світової війни, коли прикордонне розташування відбирало життя, як то у предків моєї респондентки Ірини Романюк, яка зберегла спогади про наступ царської армії та загибель рідних від шалених куль в перші ж дні війни. Попри те, що вона народилася через 20 років після цих подій, її розповіді такі свіжі!

Та найбільше мене схвилювало таке: матеріал уже зданий до друку, вичитаний-перевичитаний, аж ось якогось ранку я прокидаюсь, згадуючи, що забула про історію, про яку не мала права забути. Під час багаторічних польових досліджень від однієї респондентки, онуки голови «Просвіти» 30-40-х років у Скалі, яка уже в кращому світі, я почула розповідь, як у 1935 році її дядьки, рідні брати та сини голів «Просвіти», котрі повірили в «радянський рай», нелегально перейшли кордон і опинилися в СРСР. Через два роки їх розстріляли як «шпигунів на користь Польщі». Але потім я заспокоїлася, адже все вмістити в одну виставку неможливо. Отже, ще будуть інші проєкти, інші шанси.

— Ви пишете, що контрабандисти, або, як їх називали «пачкарі» здобули неабияку популярність, про них складали легенди, їм присвячували художні твори. Розкажіть, а які історії ви чули про контрабандистів? Маю на увазі в ті часи, коли ще не почали професійно займатися історією.

— У ранньому дитинстві я чула від дідуся історію про такого собі контрабандиста, який збройно вночі захоплював частину кордону і переправляв, що йому було потрібно. Чула історії про дітей, які сховавши у роті золоті монети, плили дном річки та за відповідну плату переправляли червінці. 

— Наскільки зараз мешканці Скали-Подільської близькі до цієї побутової історії? 

— Відлуння переказів про прикордоння існує, проте слабне. А загалом навіть зараз, коли кордону не існує вже понад 80 років, відчутна різниця між нашими, тернопільськими, селами та хмельницькими. Минулого літа, відпочиваючи у неділю біля Збруча з хмельницької сторони, не повірила своїм очам — чоловік преспокійно сапав картоплю. У нас, на галицькій стороні, таке просто неможливе! 

— А чи залишилось щось, що нагадує: понад 150 років Збруч був державним кордоном? 

— Як я уже сказала, є відчутна різниця в побуті, у звичках, в архітектурі. Хоча поступово все зрівнюється. Нагадує про цю частину історії вже мало що, але, приміром, таке: по різні боки Збруча є села з однаковими назвами — дві Бережанки, два Збрижі. Колись то були одні села, а в 1772 році, коли встановлювався кордон і долею випадку ним став Збруч, села розділили й потрапили в різні імперії, а отже й в різні історії.

— У матеріалах ви використали свідчення очевидців. Розкажіть про цю частину роботи — як знайомилися з людьми, що вони найчастіше вам розповідали? 

— Збір і опрацювання цих свідчень, розшифрування історій із сайту скалецьких євреїв, вихідців з нашого містечка (https://kehilalinks.jewishgen.org/skalapodol/index.html#Histor), а також з книжки «Скала на річці Збруч» тих самих авторів — моя частина роботи в проєкті, та й в принципі основа виставки. 

Зі своїми респондентами-очевидцями я працюю роками. Більша частина з них уже покинула цей світ і я собі лиш уявляю, що було б, якби я вчасно не записала їхні спогади. У мене існує вже такий собі банк спогадів, з якого я «витягую» ту чи іншу частину історій. Це і теми Голодомору, Голокосту, ОУН та УПА. Коли я беруся до конкретної теми, то «живу» з нею аж до завершення роботи. В голові виринають почуті в різні часи історії, залишається лиш вибудувати їх у потрібній послідовності. 

У цю виставку ввійшли спогади Ірини Романюк; спогади в листах до рідних Степана Мартюка, тепер жителя Торонто; спогади старожилів Скали Людмили Клапоущак і сина конюха графа Голуховського Івана Сиротича. Є й унікальні спогади про Голодомор жительки з того боку Збруча Марії Крисько, якій нещодавно виповнилося 100 років.

— Мене зацікавила розповідь про тих, хто користувався послугами контрабандистів для доставляння літератури та нелегального переходу кордону, бо ж серед них чимало відомих — приміром, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Володимир Ульянов (Ленін). Як користає місто з того, що доклалося до стількох важливих доль? 

— Та в принципі ніяк. Коли в 1990-х перейменовували вулиці, тривав такий собі «більшовизм навиворіт» (почула цю влучну фразу нещодавно і вона мені сподобалась), який в принципі триває і досі, то ніхто не думав про логіку перейменування, про відомих краян. А з Михайлом Грушевським вгадали, назвавши центральну вулицю його іменем, навіть не знаючи, що він вінчався у нашій церкві з місцевою вчителькою. Уже в 2010 році ми встановили стелу в пам’ять про приїзди Грушевського до Скали. 

— І про долі. Коли читала, нотувала, і в пам’яті залишилися Агенор Марія Голуховський, одружений із принцесою Анною Мюрат, представницею імператорської родини Бонапартів, котрий здійснив блискучу кар’єру в європейській політиці; один з очільників банди пачкарів Гірш Піньяс, предок 105-го мера Нью-Йорка Еда Коча, котрого тричі обирали на цю посаду; а ще Мойше Фройм Візенталь, котрий надавав безплатне житло, їжу, можливість безоплатного навчання єврейським сиротам, його нащадок — всесвітньовідомий мисливець за нацистськими військовими злочинцями Симон Візенталь. Всі ці долі надзвичайно барвисті, непересічні. Як нині про них живе пам’ять у Скалі-Подільській? Чи збереглися споруди, пов’язані з їхнім життям?

— Із Голуховськими простіше, оскільки збереглися руїни гробівця, де планували знайти вічний спочинок представники цієї однієї з чільних династій Австрійської імперії. Та не судилося. Червона орда підірвала споруду, останки повикидала. Решта історії — свіжі, щойно віднайдені мною з джерел, про які йшлося вище, а саме з дбайливо занотованих, підтверджених та опублікованих вихідцями або нащадками вихідців євреїв Скали, котрим вдалося пережити Голокост і виїхати у вільний світ. У них можна і треба вчитися, як маленькими часточками збирати свою історію, дбати про неї. У нас в містечку єврейський цвинтар був упорядкований ними, а саме благодійним товариством «Скала», ще у середині 90-х років, і зараз там усе покошено, всі мацеви розшифровані. Соромно за наш старий християнський цвинтар, який перетворився на руїну при живих нащадках. 

Найбільше мені імпонує історія про благодійника Візенталя, утримувача сиротинця. Яка то висока цінність у єврейського народу благодійність, яка то висока цінність і престиж освіченість. Він міг спокійно керувати бізнесом, але ж ні. І це розуміла дружина, яка самотужки утримувала корчму, поки її чоловік займався долями зовсім чужих хлопців. Тому не дивно, що в таких родинах потім виріс такий собі месник, багаторічний борець за встановлення історичної справедливості «мисливець» за нацистськими злочинцями Симон Візенталь.

— Я із цікавістю розглядала роботи Сусанни Іден. У Скалі минуло її дитинство (народилася 1917 року), тут вона здобула освіту та стала палкою прихильницею сіонізму. Пізніше виїхала до Палестини, а її рідні, котрі в часі Другої світової залишилися в Скалі, стали жертвами Голокосту. На схилі літ Сусанні Іден пережила втрату доньки, щоби оговтатись, почала малювати, в тім числі Скалу. Її малюнки розповідають про буденне життя містечка. А з яких інших візуальних джерел довідуємося, яким було місто? Хто ще його малював чи фотографував?

— Фотографій достатньо. Оскільки тут проходили баталії Першої світової війни, то особливо акуратно фотографували австрійці. Чимало таких світлин нещодавно віднайшли у Відні. Вони промовляють про страшні, просто катастрофічні руйнування, обстріли, пожежі. Також багато фотографували й росіяни, про що свідчать підписи російською мовою. Про міжвоєнний період, коли Скала трохи оговталась, теж є достатньо світлини. Це або сімейні архіви, які я віднайшла, або фото євреїв-вихідців зі Скали, які опублікували вони.

Щодо наївних малюнків Сусанни Іден, то вони унікальні: це світ, якого вже немає, це спільне співжиття трьох громад. Вона все малювала з пам’яті, коли з часу її останнього перебування в Скалі минуло 40 років. А все відтворено так точно! Є й незавершений малюнок, дуже символічний — наш єврейський народний дім «Бет Ам». Все це ще раз доводить, як дитячі спогади тримають людину, яким важливим є місце народження і зростання. 

— І наостанок. Які споруди розповідають про згаданих людей — пригадую гробівець Голуховських та їхній палац, церкву, де одружувався Михайло Грушевський... 

— Так, а ще старий парк, який громада своїми силами старається тримати у порядку, є ще красива в’їзна брама, де збереглися герби Голуховських, яка потребує капітальної реконструкції. Загалом наш центр, власне колишній єврейський квартал, з усіх куточків «промовляє» про своїх колишніх власників. Є лазня, яку колись утримувала для своїх цілей єврейська громада, а зараз це приватний готельний комплекс «Тридев’яте царство». Є руїни замку, який перебував на перехресті торговельних шляхів й також ще у середні віки був частиною кордону, та це вже інша історія...

Анна Золотнюк

Фото надані Оксаною Ундерко