Світла луна минулого Тернополя
«Колись, ще як тіко великим цісарем став Франц-Йосиф, місцева шляхта хтіла ся до него піддобрити. А в той час на березі великої ріки на полудню краю розцвітав великий курорт. А Тарнополь хтіли зробити прикордонною столицьою, тому якраз тянули колію до міста. Комерсанти сі тішили тому, хтіли для цісаря виладнати покої в замку над морем, і щоб йому було ту цікавіш, то вирішили таємно від тих покоїв зробити підземну колію до Заліщик — ну не тіко зара панство любит файно і головне негласно відпочити. Рили, як кроти, жеби вспіти до відкриття колєї, на яке мав прибути сам цісар...»
Не буду ламати інтригу — краще самі дочитайте, що з того сталося у «Правдивих історіях», опублікованих на однойменній сторінці на Фейсбуці. Це — добірка бувальщин із життя Тернопільського краю за часів бабці Австрії, де замішалися правда й вигадка, раз у раз зринають імена відомих та наймення менш відомих, проте не менш цікавих мешканців краю.
За «Правдивими історіями» я стежу давно. Бо як пропустити історію про тернопільське метро чи Зеника, безобідного пулітка взимку та цудо-юдо влітку, чи про те, як галичани хтіли літати. І ось вирішила поговорити із тим, хто їх створює тернополянином Степаном Хмілем. Із ним поміркуємо про флер ностальгії, про те, з чого складаються історії, а головне — для чого їх оповідати.
— Привіт, Степане. Прочитала, означення жанру твоїх «Правдивих історій» як тарнопольське фентезі. А як ти для себе формулюєш їх жанр?
— Тішуся, що назвали ті рядочки. Але у фентезі йдеться про світ нереальний, тут же — навпаки. Чудеса з нереального, легендарного світу перенесені в реальний, бо ж то Тарнопіль у часи цісаря.
— Означ площину, в якій живуть герої «Правдивих історій».
— Цю площину можна означити як товди. Це слово можна одночасно розуміти як «тоді, коли» і «а тепер». Базуючись на минулому, ми рухаємося вперед — у тих давніх переказах і легендах можна спробувати знайти підказку для сьогодення.
— Пригадуєш, яким був початковий намір написання текстів? Який він тепер?
— Почалося все з поста в Фейсбуці. Була картинка зі старого міста. Мені здалося, що то вокзал, і я підписав зображення, що то старе тернопільське метро. Тоді віддзвонився Андрій Кулян і запропонував продовжувати писати легенди міста. Такі, аби були позитивні, легкі та веселі, але якщо є охота, то хтось би міг знайти собі в них глибші змісти. Тепер працюємо з Андрієм — він малює картинки для «Правдивих історій».
— До речі, у що то має потім перетворитися — має ж бути, надіюся, матеріальне втілення тотих фантазій.
— Зерно посіяне, і як воно зростатиме, від сіяча не залежить. Є громадська ініціатива, котра займається промоцією міст. Шукає цікаві елементи в ідентичності й історії міст. Ми спробуємо все це легендаризувати.
— Географія. Прочитала історії, зокрема, про Тернопіль, даруй, Тарнополь, Козову, Бережани чи то пак Бирижани, Заліщики, Бучач... — тобто йдеться про те, аби проговорити історію Тарнопольського повіту?
— Так, пробував втриматися в одній площині, аби не розлетітися думкою надто далеко. Якщо в часі та легендаристиці не було значних обмежень, то принаймні, у географії варто було стриматися.
— Розкажи про часові рамки — так розумію, що правління найяснішого цісаря.
— Та. Запитай когось місцевих про щось добре, то він розкаже про цісаря. Тексти мали лягати легко, невимушено та звучати правдиво. Як тут не згадати про цісаря?
— А чому так? Чого банується за fin de siecle?
— Не банується — у тих історіях легкий флер журби. Сподіваюся, вдалося підняти настрій та допомогти людям повірити в те місто, де вони живуть. Але бачиш, час такий, що гори падають, а долини підіймаються — все вирівнюється і стає достатньо пласке. Аби вирости, то, мабуть, варто з минулого витягнути найкраще й на тому доброму пробувати вирватися.
— Мені подобається заміс реальності з вигадкою. Як ти собі визначив наскільки можеш допридумувати історію?
— Історії мали розказуватися так, аби сподобалися молодшому та старшому, аби усміхнулися і ті, й ті. То мало бути так, аби старші, коли слухали, лагідно покивували головою і казали: «точно-точно було, пригадую». І далі я не рухався. Тільки у світлій луні минулого.
— Ця правдивість, так мені здається, посилюється мовою. Всі ці «нев», «пулітко», «єнчий» та інші дуже милі та роблять портрет оповідача, сказати б, дотульним, об’ємним. Але вони потребують, думаю, концентрації — ти розробив звід правил, котрих дотримуєшся при написанні, уклав словничок?
— В історіях літературну мову треба використовувати лише як зв’язку для діалектизмів. Тільки так. І коли таке правило є, то одразу стає легше писати, а інших правил не було.
Ці історії люди багато або коментували, або ж писали в приват, і що найбільше тішило — ті, котрі у Фейсбуці спілкуються літературною мовою, без клопотів переходили на діалект.
Здається, ми згадуємо старі звички спілкуватися, коли слів було мало, але сказано було багато. І це дуже добре.
— «І тілько добрий Монастирецкий тютюн трохи заспокоював його нерви», «той австрійський тандем шо тато маму возили ще до шлюбу», «Життя волікло його попід білі руки в кардиґані з верблюжої шерсти»… Звідки береш детальки історій?
— Бачиш, детальки самі знаходяться, самі пруть. Часом не хочеш, а вони прийдуть одне з одним, стануть під дверима в рядочок і мусиш їх впустити в текст. Нічого не зробиш.
— Ось й імена — Мільцьо, Зеник, Франьо, Кася... — розкажи про них. Де шукав і як вибирав ті імена?
— Старі пестливі форми імен — Юзьо, Франьо... багато говорять як про носія імені, так і про тих, хто до нього звертаються. Самі ті слова дуже об’ємні, то образи, котрі так просто не переживеш. В старовину такими користувалися дуже часто. Людина могла зробити два-три вчинки, і вже до неї приклеїлося ім’я не в тій формі, як дали батьки. От як у Василька Теребовлянського. В одній з історій я про нього згадую, можливо, в несподіваний спосіб. І в тій оповіді форма імені дуже важлива.
— «Інтеліґентний молодець незалежний посідаючий 40 морґів поля і ціле господарство з браку знайомости цею дорогою пошукує товаришки життя, інтеліґентної, пристійної і господарної панночки або молодої вдови в матримоніяльних цілях». Ув одному з постів ти зібрав колоритні газетні оголошення про пошук об’єктів адорації. Надихаєшся ними для написання історій? Чим ще надихаєшся? Мо, дивишся на портрет порфіроносця та надихаєшся?
— Без медитації на портрет батька народу не обійшлося жодного разу. Це бульбашка, котра переливається спектром кольорів. Неймовірна річ. А потім піду по вулиці пройдусь, пташки щось співають. Стара мова, вона дуже близька до співу пташок, вона дзвенить, бринить, у ній щось пересипається та переливається. Можна сказати, наприклад, що то приглушено-фісташковий колір, а можна — трупний. І ці слова передають дух мовленого.
— «Доктор Мендель написав листа свому давному товаришу Зиґмунду Фройду, бабці обох жили в Бучачу». Мені подобається вплетення реальних персонажів у історію. А тобі йдеться про те, аби, скажімо так, підняти історичну славу нашого краю?
— У мене не було на меті щось возвеличувати, тому й написані вони у жартівливій формі. Історії писалися для внутрішнього споживача, не було жодної думки робити те назовні, аби хтось почитав і подумав: «Вав, Тернопіль!» Зовсім не так — то мали читати місцеві, а коли читав би хтось не місцевий, то мав переказати тернополянинові: «Слухай, у вас там таке пишуть — таке було?» І тоді б та людина, котрій то розповідають, мала б сама стати творцем легенд.
— І на останок. Мені здається, любити місто оте, подаленіле в часі, дуже приємно. Як змінилося твоє ставлення до Тарнополя, після того, як почав писати його фентезійну/уявну/альтернативну історію?
— Звісно, змінилося ставлення. Місто стало теплішим. Місця стали ріднішими. Я його населив різними цікавими персонажами. І тепер мені навіть вільніше дихається вдома.
А ще, ти знаєш, є така, певно, ознака успіху, коли приходять відомі тернополяни та питають, а чому про мене не написано. То ж класно. Собі думаєш, що коли таке трапляється, то не дурно то все писалося.
Анна ЗОЛОТНЮК
Ілюстрації Андрія КУЛЯНА