Тарас Циклиняк: «Тернопіль – місто, якого нема. Ми маємо повернути пам’ять про минуле заради свого майбутнього»

Як це воно – йти містом і бачити вулиці, яких немає? Впиратися поглядом у надзвичайної краси храми й ошатні будиночки, на місці яких – сірі радянські споруди. Знати про людей, які продавали у невидимих нині оку крамничках всілякий крам, і навіть вміти підслухати їхні розмови.

“Дуже багато сумного, – відповідає на це питання Тарас Циклиняк. – Бо ходиш і знаєш: тут щось було. І тут. Просто диву даєшся, як можна було за місяць так знищити чотирьохсотлітнє місто”. Тарасові Циклиняку – 28 років. І він робить надзвичайно багато для того, щоб Тернопіль віднайшов зв’язок зі своєю історією, а сучасні тернополяни цікавились своїм містом і любили, пише nday.

Завдяки Тарасові сьогодні існує кілька документальних фільмів зі спогадами старожилів, які розповідають про Тернопіль до війни. Він заснував краєзнавчий Інтернет-портал, у якому збирає документальні розвідки про місто, а це чисельна кількість фото та відео, давні карти, книги та інші матеріали. Веде сторінку на “Фейсбуці”. Допоміг реалізувати низку історичних проектів. Серед тих, якими найбільше пишається, – відновлення годинника на Катедрі та створення бронзового макету старого Тернополя, який недавно встановили в центрі міста.

Зустрічаємось із краєзнавцем біля пам’ятника Івану Франку. Звідси він часто починає екскурсії, які проводить для мешканців і гостей міста. Тарас Циклиняк розповідає про Тернопіль, якого нема, і про те, чому так важливо повернути втрачену пам’ять.

Мене завжди цікавило: а куди подівся Тернопіль? Я живу в приміському селі Петриків. Все життя ходжу в Тернопіль у гості. За першою освітою я юрист. Працював на обласному радіо. Грав у тернопільських гуртах “Вогні цитаделі” та “Сержант блюз”. А зараз в основному цікавлюся краєзнавством і працюю в сфері туризму. Зрозумів, що не хочу бути юристом, коли на п’ятому курсі поїхав до Львова. Там відчув у повній мірі, скільки всього збереглося цікавого, особливо в архітектурі. Почав думати, куди все це зникло з Тернополя, який хоча й молодший, але також давнє місто. Згодом мені до рук потрапила книга Любомири Бойцун “Тернопіль у плині літ”. Я її погортав, і мені стало соромно.

Напевно, заговорив якийсь локальний місцевий патріотизм. Мені завжди було жаль, що коли говорять про Тернопілля, то спочатку розповідають про область, яка вона мальовнича. А про Тернопіль згадують як про якийсь недолугий додаток. Постійно кажуть, що воно файне, хоча більшість, може, не вдається у ті деталі, які мав на увазі Сергій Кузьмінський, коли ту пісню створював. І в принципі Тернопіль сприймався і досі в значній мірі сприймається як велике озеро, кораблик, кілька гарних вулиць і відомих людей, яким встановлено пам’ятники та меморіальні дошки.

Якби Тернопіль не зруйнували, він був би колоритний, як Львів. Під час війни велика частина міста була знищена. Багато було вже зруйновано в мирні часи, що особливо боляче, бо це наслідок людської байдужості, бездумності. Місто втратило свої домінанти – найкрасивіші, найвищі споруди. Парафіяльний костел, єзуїтський, давню синагогу. Безповоротно втрачено найкращі будинки на вулиці Сагайдачного, Шевченка, зруйновано всю ринкову площу, Поділ, половину вулиці Руської. Фактично, Тернопіль змінився до невпізнанності. Такими, як були, залишились, напевно, тільки будинки в межах Заруддя, Нового світу, кілька вулиць за Старим парком. Все, що в центрі, певною мірою видозмінене й перебудоване.

Найбільше вражає, наскільки місто щезло в людському плані. Якщо перед війною тут було близько 37 тисяч населення, то після війни – від тисячі до шести. Як можна було стерти такий колосальний людський потенціал? Бо те, що місто було зруйноване під час війни, безперечно, викликає жаль. Але більш прикро, що так мало людей, які могли би повертати його вигляд.  Майже немає корінних мешканців, для яких це було би близько, важливо. Тому стараюся якомога більше записувати спогади старожилів. В їхніх історіях є тепле, непересічне, добре ставлення до рідного міста.

Старожили розповідають вражаючі історії. Наприклад, спогади Ірини Максимів навіть увійшли до стрічки Стівена Спілберга “Назви своє імя”. Це корінна тернополянка, народжена в 1932 році, яка пам’ятає дуже багато про довоєнне місто. Її батько був багатолітнім адміністратором готелю “Подільський”, у радянський час його перейменували в готель “Україна”. У стрічку Спілберга увійшло кілька її спогадів про Тернопіль часів фашистської окупації. Один з таких спогадів пов’язний з вулицею Сагайдачного. Вона розповідає, де в сорокових роках минулого століття їхала машина – везла євреїв на розстріл у Петриків. У цій машині була молода дівчина з дитиною. Малюк плакав, машина зупинилася. До неї підійшов  німець і спитав, чого плаче дитина. Плаче, бо дитина. Не довго думаючи, той взяв її за ніжки й кинув об стіну. Поруч якраз ішла маленька Ірина з татом Онуфрієм.

Інший тернополянин, пан Юрій, згадував про місцевих злодіїв, які робили підкоп під золочівську биконярню і брали доларову касу. Розповідали старожили і про тернопільські весілля. Згадували, як з торговиці споконвічно з давніх часів до війни по вулиці Шептицького аж до Шевченка на площу гнали свиней і худобу, потім завертали їх на вулицю Чорновола і гнали до вокзалу. І багато іншого, що зараз у Тернополі важко навіть уявити.

Я давно мріяв відтворити макет довоєнного Тернополя. Недавно проект вдалося втілити у життя. Над макетом, який розмістили біля тернопільської Катедри, працювала команда людей, яким небайдуже їхнє місто. Я був консультантом. Ми десь півроку думали над тим, як це має виглядати. У результаті вдалося відтворити місто в такому вигляді, яким воно було у десятих-тридцятих роках минулого століття. Люди приязно сприймають цей макет. Він дуже пам’ятний для Тернополя.

Щоб Тернопіль розвивався сьогодні, він має стати туристичним центром. У нас часто бідкаються: люди на заробітках, треба відновлювати заводи. Але в Тернополі ніколи здавна промислової традиції не існувало. Не будуть наші люди сидіти на заводі й крутити гайки. Коли потрібно заробити, вони беруть сумки і їдуть на трускавки до Польщі. Зароблять і потім тут живуть півроку. Сьогодні в Тернополі можна заробляти на туризмі. Стільки туристів, як за останні роки, я особисто не пам’ятаю. Це пов’язано з тим, що нема Криму. Я стикаюсь з випадками, коли люди з інших областей, які щороку їздили в Почаїв, до Львова, ніколи не бували в Тернополі. А тепер приїжджають. Їм цікаві історії про тернопільські підземелля, про те, що відбувалося тут під час війни. Подобається сучасний Тернопіль – зелений і дуже спокійний. Але найбільше, мабуть, вражають люди, які колись тут жили. Той же Володимир Іваницький, який працював кондитером на вулиці 3-го Мая – нинішній Сагайдачного, а потім пішки з німецького полону дійшов до Львова й працював на фабриці “Світоч”. Людям хочеться чогось теплого.

Тернополяни мають бути зацікавлені в своєму місті. Треба бути трошки уважнішими, більше відкритими, як у Львові, Франківську, до тих людей, які сюди приїжджають з грошима і хочуть гарно відпочити, смачно поїсти. Це суто індивідуальна ініціатива кожного, хто хоче розвивати своє місто. Я завжди кажу, коли мене питають, що цікавить людей, які до нас приїжджають, що одеситів цікавить тернопільське, киян цікавить тернопільське. Їм не потрібен “Макдональдс”. Тому якщо в нас буде більше місцевих проектів, то більше буде інтересу. А для цього Тернопіль має був цікавий і тернополянам.

Ганьба нам усім, що ми не маємо досі музею міста.  Добре було б створити сучасний, у значній мірі електронний музей. Через нього мають пройти покоління тернополян. Треба “імплантувати” кожному нашу втрачену історію. Тоді буде інше ставлення до того, що нас оточує. Потрібні цікаві проекти, а не просто статична виставка. Це дало би поштовх до зацікавлення людей своїм містом. Дуже хочеться, щоб Тернопіль розширювався, тобто центр зміщувався. Зараз це дуже важко відбувається. З іншого боку, стільки ініціативи від самих мешканців, як зараз, у місті, мабуть, не було ніколи. Принаймні, за останні 25 років. Тернопіль – місто, якого нема. Ми маємо повернути пам’ять про своє минуле заради свого майбутнього.