Таємниче місце на Тернопільщині, де приносили в жертву дорослих і дітей (фото)
Подорож у Медобори, яка нікого не залишить байдужим
Куточок Товтрів-Медоборів, де розкинулася Пуща Відлюдника, здавна відомий як “Збручанський культовий центр”, або ж “Країна волхвів”, пише Дмитро Полюхович.
Складається “країна” з чотирьох священних городищ. Три – Звенигород, Богит та Ґовда – лежать на правому (тернопільському) березі Збруча. Четверте, Іванківецьке – на хмельницькому, біля села Іванківці. Ці городища мали виключно сакральне значення – тут приносили офіри давнім богам, молилися та проводили різні ритуали. Їхніми постійними мешканцями були лише волхви, їх служки та учні. Прості ж язичники жили в чисельних селищах-супутниках, де зосереджувалася господарча діяльність.
Городища виникли у сиву давнину. Зокрема частину валів Звенигорода (а саме він є метою нашої віртуальної подорожі) насипали ще за скіфів. Але розквіт Збручанського культового центру припав на Х-ХІІІ століття, коли після вигнання волхвів із Києва сюди перемістився духовний осередок давнього язичництва. Для шанувальників прадавніх богів ця місцевість стала тоді тим же, чим сьогодні є Єрусалим для юдеїв і християн, чи Мекка для послідовників Пророка. За своїм духовним значенням надзбручанські святилища стояли на одному шаблі зі славетним храмом Світовида в Арконі, що на балтійському острові Рюґен (він же – легендарний Руян або казковий Буян).
Волхви зосереджували у своїх руках не лише духовну, але й світську владу, керуючи всіма аспектами життя на підлеглій їм території. Наразі невідомо, хто стояв на чолі “Країни волхвів”, – верховний жрець-патріарх чи якась рада.
Для священних Збручанських городищ характерна досить складна структура. Зокрема на Звенигороді всі споруди мали не так оборонне, як сакральне значення. У давнину вали увінчували не традиційні для того часу стіни, а жертовні вогнища. У кожному городищі були майданчики, де стояли ідоли, були викопані ритуальні рови, ями та колодязі, в які кидали жертвоприношення. Також тут знайшли багато хлібних печей. Після випічки священних хлібів, які вживалися винятково під час сакральних трапез, біля печей теж приносили жертви. Часом людські.
З детальнішою інформацією про структуру давнього Звенигорода можна ознайомитися у відповідних публікаціях Бориса Явора Іскри.
Відкопані археологами залишки жертовних приносів свідчать, що звенигородське святилище відвідували паломники із різних соціальних верств. На його вівтарях, у жертовних ямах і ровах знайдені як дуже коштовні прикраси, виготовлені найкращими майстрами Візантії (такі офіри були по кишені хіба що найбагатшим боярам і князям), так і зброя дружинників чи знаряддя праці простолюду: серпи, долота, тесла тощо. Серед жертовних речей є й християнська атрибутика – наприклад, виготовлений у Києві хрест-енколпіон.
Тут приносили й людські жертви. Зокрема археологи знайшли щонайменше 30 кістяків – як дорослих, так і немовлят.
Священні городища були зведені біля криничок з цілющою водою, поруч із якими теж відбували відправи та приносили жертви. Найцікавіші джерела містяться біля підніжжя Звенигорода. Попри те, що відстань між ними ледве сто метрів і б’ють вони з одного скельного масиву, склад мінеральної води у кожному – абсолютно різний! Найзагадковіше з них джерело, у воді якого виявлено велику кількість іонів срібла. Звідки тут срібло, коли довкола самі вапняки?
Вчені наразі цього феномену не досліджували, а краєзнавці-аматори мають щодо нього дві версії. Перша вбачає причину появи срібла в джерельній воді в нагромадженні срібних жертовних прикрас, монет і зливків у ритуальних ямах, ровах і колодязях на горі, розташованій над джерелом. Мовляв, дощові та талі води, проходячи скрізь цю «срібну землю», насичуються іонами коштовного металу. Версія, зауважмо, малоймовірна. Справді, на горі й досі є чимало срібних речей, але вода у джерелі карстова і жодного стосунку до поверхневих вод з городища не має.
Є й інша легенда. Попри її фантастичність, вона є менш неймовірна. Нагадаємо, що місцеві гори пронизані чисельними карстовими печерами. Зокрема на терені Звенигорода є печера «Перлина», названа так через знайдені тут «печерні перли» – круглі вапнякові утворення, що дуже нагадують справжні перлини. Не виключено, що це не єдина печера. Є екзотична гіпотеза, що в одній із таємних печер стародавні волхви заховали у підземній річці свою чималу скарбницю. Саме вона, мовляв, і насичує воду сріблом.
Біля Іванківецького городища, що на протилежному березі Збруча, теж є два великих священних джерела з мінеральною водою. Тут також відбувалися містичні обряди та приносилися жертви, про що досі нагадують камені-жертовники з мископодібними заглибинами. Але про це – в іншій публікації.
Цілющі джерела відігравали чи не найголовнішу роль у комплексі священних городищ. Це засвідчують і рештки довгих культових будинків, розкопаних біля криничок. Тут проходили спільні релігійні трапези. Від джерел до самого Звенигорода і далі, до інших священних місць, вела вибрукована каменем дорога, по якій проходили урочисті процесії. Дороги ці збереглися досі. Щоправда, нині прадавня бруківка лише де-не-де пробивається на поверхню. Кожен, хто відвідає ці місця, має дивовижну нагоду прогулятися автентичною тисячолітньою дорогою. В Україні подібні збереглися лише де-не-де – у Криму чи на Стільському городищі (Львівщина).
«Країна волхвів» зникла щойно в XІV столітті. Що цікаво, жодних слідів руйнувань не знайдено, як і свідчень бойових дій. Волхви та їхні послідовники просто пішли геть. Це не була якась термінова втеча. Відхід ретельно готували. Зокрема старанно закидали каменями жертовні ями та рови. При цьому ніхто не зазіхнув на безліч коштовних предметів, що там лишалися. Це ж стосується і славнозвісного ідола Світовида (він ж “Збручанський ідол”). Його не просто абияк скинули у річку, а шанобливо заховали до кращих часів у водах Збруча.
Але місцеві мешканці ще довго шанували залишені святилища. Як свідчать знахідки археологів, таємні ритуальні відправи у надзбручанських горах траплялися навіть на початку XVII століття!
До комплексу святилищ Звенигорода входила й невелика печера біля підніжжя дуже гарного скелястого пасма на самій верхівці гори. Нині вона відома як «печера відлюдника». Останній тут поселився десь у 1830-х роках. Печера складається з двох приміщень: в одному святий старець жив, у іншому – молився.
Нині біля входу до печери встановлено великого дерев’яного хреста, а у молитовній кімнатці – простенькі ікони. Перед печерою впадає у вічі велика прямокутна каменюка. Можливо, це один із прадавніх язичницьких вівтарів.
Щороку на свято Трійці біля печери пустельника відбуваються відправи. Воістину, святе місце пустим не буває.
На вершині скель, біля яких розташована печера, колись було одне з місць для жертвопринесень. Тут досі видно прорубані у камені сходинки.
Похід до Звенигорода та «Пущі Відлюдника» з печерою найкраще починати з подільського берега, від Сатанова – надзвичайно цікавого, насиченого історичними пам'ятками містечка. За 2 км на південь від нього лежить Сатанівська (колись “Монастирська”) слобідка зі старовинним Свято-Троїцьким монастирем. Колись василіанський, а нині православний, він не залишить байдужим поціновувача старовини. З його сучасних реліквій увагу привертає унікальна фреска Страшного суду, на якій у пекельному вогні смажаться комуністичні вожді (Маркс, Енгельс, Ленін, Троцький, Сталін, Хрущов), Гітлер, Малюта Скуратов тощо.
Шлях до Звенигорода веде трасою через Сатанівську курортну зону. Одразу ж біля КПП повертаємо ліворуч і підіймаємося догори, а потім прямуємо лісовою дорогою десь із кілометр до подільського села Кринцилів, де спускаємося до Збруча. Одразу ж за річкою розкинулося вже галицьке село Крутилів. Саме між ними Збруч робить різкий закрут вправо, ніби пояснюючи походження обох назв. На тлі стрімких залісених схилів і Кринцилів, і Крутилів чимось нагадують типові карпатські села.
У центрі Крутилова в очі впадає старезний кам’яний хрест, встановлений на краєчку скелі. Це так званий «Хрест Свободи». Такі масово встановлювали 1848 року чи не в усіх галицьких селах. Так місцеві селяни увічнювали скасування панщини. За радянської влади більшість хрестів знищили (комуністам були огидні як християнські символи, так і саме поняття «свобода»). Повалили і хреста в Крутилові. Він потім довго валявся при дорозі. Лише відносно недавно хреста відновили на старому місці.
Скеля, на якій стоїть Хрест Свободи, теж варта уваги. Як “Збруч” уже розповідав, Товтри-Медобори – залишки Великого бар’єрного рифу Сарматського моря. Тож каменюка під пам'ятником – справжнісінький палеонтологічний музей. Тут можна побачити скам'янілості моховаток, кілька різновидів колоніальних коралів, рештки морських лілій і їжаків, інші “експонати”.
Якщо ви моторизовані, то в цьому місці колеса доведеться залишити. Далі – лише пішки. Ліворуч від хреста (ставши спиною до Збруча) догори веде вузенька вуличка. Нею й прямуємо. Йти можна без провідника – по всьому маршруту встановлено вказівники й інформаційні стенди. За селом починається лісова дорога, що одразу ж роздвоюється. Тут маємо альтернативу. Можна піти праворуч – вийдемо мерщій до Пущі. Але радимо звернути ліворуч і спуститися у долину Збруча. Так буде і цікавіше, і краєвиди – гарніші, а головне – можна подивитися на згадані вище священні джерела та насолодитися їх смачною водою.
Тут ви теж не заблукаєте – лишень прямуйте дорогою, не звертаючи. А якщо звертаєте, повертайтеся назад до дороги. Якщо вам поталанить побувати у цих краях у червні, матимете нагоду об'їстися лісовими суницями – тут їх достобіса!
Першим стрінете “гліцеринове” джерело. Звісно, що ніякого “гліцерину” в ньому немає. Просто вода його настільки м'яка, що після вмивання шкіра стає шовковистою і ніжною, ніби її протерли гліцерином. За якусь сотню метрів зі скелі б'є вже згадане джерело з іонами срібла. Місцеві мешканці запевняють, що при інфекційних запаленнях очей ця вода помічна краще за аптечні краплі.
Третя священна криничка давніх волхвів лежить ближче до Збруча (до неї теж веде досить натоптана стежка). Донедавна біля неї стояла обезголовлена фігура невідомого святого, але років із десять тому її поцупив якийсь аматор антикваріату. Подейкують, тепер фігура прикрашає дачу якогось місцевого крутелика.
Піднявшись відтак на вершечок гори, далі простуємо стежкою, доки не побачимо вали Звенигороду.
За валом знову потрапляємо на лісову дорогу. За кілька десятків метрів від неї відгалужується стежка, що веде до вже згаданої печери “Перлина”, але до останньої можна лише зазирнути – спускатися можуть тільки професійні спелеологи. Зазирнувши, повертаємося на дорогу і йдемо вздовж валу.
Дорога ця, як уже зазначалося, не просто собі так. Якщо уважно глянути під ноги, то у деяких місцях можна побачити залишки бруківки, що проглядає скрізь землю. Її вимостили каменем ще за волхвів. На жаль, зовні вона виглядає як звичайнісінька – давня бруківка нині лежить під тонким шаром нанесеного ґрунту.
Дорога й виведе до скелі з печерою відлюдника, про яку ми вже писали.
Вертатися назад можна менш екстремальним маршрутом. Прямуйте далі тією ж дорогою, яка виведе назад до Крутилова.
P.S. Дорогою вважайте під ноги, може, що цікаве надибаєте. Принаймні автор просто на стежці знайшов кілька черепків давньої кераміки та позеленілого мідного ґудзика з орлом, загубленого якимсь польським прикордонником.
P.P.S. Застереження! На узбіччях доріг (що біля Сатанова, що біля Кринцилова-Крутилова) росте багато борщівника. Дехто захоче сфотографуватися на його ефектному тлі. Знімкуйтеся, але не наближайтеся. Трава ця висока, оригінального виду й ДУЖЕ отруйна. Найменший контакт борщівника з тілом викликає сильні хімічні опіки!!!