Тернопіль завоював серце відомої співачки
20 листопада 1966 року народилася народна артистка України, українська оперна співачка, солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець. Українка зі світовим іменем любить бувати в Тернополі. В неї тут є величезна армія прихильників таланту і друзі з дитинства. Оберегом для неї і її мами – Алли Максимівни Лук’янець, яка 50 років редагує журнал “Початкова школа”, впродовж років стала гостинність викладачів нашого педагогічного вишу. На велелюдді церемонії нагородження переможців Першого відкритого конкурсу вокалістів і хорових колективів імені Соломії Крушельницької ,що відбувся у Тернополі, де зірка світової опери очолювала журі, Софія Марківна Корнієнко подарувала їй не квіти, а затишну хустину на плечі. Цим материнським жестом викликала бурхливі емоції у співачки. Вікторія Іванівна не приховує сльози розчуленості від давніх спогадів. Саме коліжанки мами шили їй у Тернополі весільну сукню. У вбранні від кравчинь з Тернополя наша Соломія Крушельницька перемогла на конкурсі імені Моцарта у Відні. Це була знакова подія, це був крок до визнання у світі, пишуть на сайті pro.te.ua.
– Мене назвали тут на сцені Соломією, – розчулено усміхається співачка. – Це для мене дуже почесно…
Вікторія Іванівна не тільки прослухала всіх учасників , а це два дні і майже сто талановитих виконавців, де з вибором найкращих не можна схибити, а й зачаровувала своїм голосом, виконуючи арії з української та європейської класики. Її просто не відпускали зі сцени.
Попри щільний графік, втому і зайнятість, примадонна з радістю погодилася поспілкуватися. Харизматична, легка, загадкова, людяна, талановита, відкрита, елегантна, витончена, інтелігентна… Не знаю ще як передати відчуття після розмови з цією легендою оперного мистецтва…
А почали з похвали конкурсантів.
– Неймовірно талановиті діти, в них є іскра Божа, – сказала пані Вікторія. – Вірю, що вони розвиватимуть, гартуватимуть і себе, і свої голоси і з гідністю пронесуть ці нагороди Першого конкурсу. Хочу щоб цей чудовий захід мав життя і став гідною прикрасою у вінку шани вашої землячки, гордості України – Соломії Крушельницької.
Я пам’ятаю творчий вечір Вікторії Лук’янець у Львові, присвячений 25- річчю її творчості. А вона згадує благодійні концерти , коли збирали кошти на будівництво Собору Воскресіння Христового в Києві. Будівництво храму – справа Божа. Концерти відбувалися у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві… До цього в неї не було великої сольної української програми, але майже в кожному концерті два-три твори (народні пісні, романси чи арії з національної спадщини) вона виконувала зі світових сцен на біс.
– Найтонші, найвищі, найдушевніші пісні стають слізьми радості чи болю, туги… але слізьми. Ми сентиментальні, це наша карма, дух, пам’ять роду, легенда, міф, символ, – розмірковує оперна діва про дар Божий українцям. – Земля наша, пісня, історія – це коріння роду, наш генетичний код. Він завжди з нами. Його не купиш, не продаси, не завоюєш, не викреслиш… Це те, що здатне доторкнутися до найпотаємніших струн людської душі, допомагає усвідомити себе частиною національної спільноти, ототожнити себе з нею. Це повітря, яким ми дихаємо.
Вікторія Лук’янець тепер виступає на головних оперних сценах світу: Метрополітен-опера у Нью-Йорку, Ла Скала у Мілані, Королівському театрі у Лондоні, Опера Бастилія у Парижі, Баварській державній опері у Мюнхені, Гамбурзі, Берліні, у Женевському великому театрі, Королівській опері Валлонії у Льєжі. Найрідніші – Київська, бо перша і Віденська опера, де стала зіркою. Найтитулованіша оперна співачка України виступала з найвідомішими світовими тенорами – Пласідо Домінго, Хосе Каррерасом та Лучано Паваротті. Нині в репертуарі співачки понад 50 провідних партій, які вона виконує сімома мовами.
Навіть не віриться, що ця маленька, тендітна, майже прозора, усміхнена і окрилена жіночка така сильна і знаменита особистість…
– Я вранці молюся і прошу Ангела, щоб він був зі мною. Мене гартували небесні ковалі, – усміхається. – Мені ж талант не прийшов звідкись. Ніхто в родині не співав. А мені з п’яти років захотілося музики. Потім прослуховувань, виступів, навчання в Київській державній консерваторії, вибрати не хорове відділення. У мене таке враження, що мене хтось вивів на цю стежку і вів по життю. Якщо і був це талант, то він просто не дається, це знак!
Так вона пішла на перше робоче місце в Академічний театр опери і балету ім. Тараса Шевченка у рідній столиці, де народилася і виросла, створила сім’ю.
– Для України це був складний період, – розводить руками співачка. – А для мене вони були дуже продуктивні: тоді я виграла одразу чотири премії на міжнародних конкурсах. У 1990 році я здобула 1-ші премії у Токіо – на Міжнародному конкурсі вокалістів та у Відні на Міжнародному конкурсі імені Моцарта. У 1991 році одержала Гран-прі Марії Каллас в Афінах. Дома роботи не було. Ні світла, ні опалення в театрі… Поодинокі виступи , якась вистава чи концерт в Маріїнському палаці, якщо хтось із президентів приїжджав.
Вікторію Іванівну запросили в Большой театр у Москву на «Цареву наречену». Вона дебютувала з великим успіхом і в Москві, і в Петербурзі. Запрошували туди, але після конкурсів співачку вже хотіла прослуховувати Віденська опера.
– І таке прослуховування відбулося в 1993 році. Директор Віденської опери запропонував мені складнючу партію «Цариці ночі». Одразу в спектаклі. Я погодилася. А наступного дня після виступу був дзвінок, і мені запропонували контракт, – легко згадує співачка.
Вона одержала запрошення у святая святих світу опери. Але пережити переїзд в чужу країну з маленькою дитиною, зірваним з роботи чоловіком, без знання мови, законів цієї країни було дуже складно. Зараз би цього вона не зробила, а тоді мусила, щоб зараз повертатися в Україну на коні. Так дає себе знати наш споконвічний міф про відсутність пророка на своїй батьківщині. Але зараз Вікторія Лук’янець, об’їхавши весь світ, не шкодує, що зробила тоді такий рішучий крок. У Росію і зараз запрошують, але вона туди не поїде.
– Ви тепер виконуєте місію народного дипломата, створюєте позитивний імідж України у світі. Чи довго вас називали «рашою», бо ж Європа не дуже в курсі була в 90-их де там та Україна ворушиться?
– Було таке, коли приїхала в Австрію, про мене писали, що я з Росії. І чи не до 2000 року, я ходила і просила виправити і в журналістських матеріалах, і при представленні. «Та де там твій Київ, Україна? Це якась окраїна в Сибіру!» – казав мій директор, коли йому щось не подобалося. А я спокійно відповідала, що це година льоту з Відня. Хоч він, впевнена, добре знав це, як і історію своєї країни, тісно переплетену і з нашою Україною, яка, я вважаю, завжди була в Європі.
Першим бути складно. Тепер вже ні про кого з нас, українських артистів, не пишуть «раша». Вже давно пишуть «ukrainian». Після наших Майданів європейці усвідомили, що ми є. А військова агресія , свавілля російських солдатів багатьох спонукали відчути, що від долі України залежить доля Європи. В тій громаді, де я знаходжуся, мистецькій, творчій, я відчуваю шалену підтримку України.
Дуже було важко у лютому 2014 року, коли у мене в класі – п’ять росіян і мені треба йти до них на урок і працювати, як з усіма. Вони почали, що, мовляв, в інтернеті не так усе… Я їх попросила мовчати про війну, бо мені боляче, наголосила, що вони професію здобувають. Конфліктні розмови ні до чого.
– Багато маєте учнів у Віденській консерваторії?
– Я вже і 18 випусків маю. А учні – майже 15 національностей. Я маю їх чого навчити. У мене були чудові вчителі – Іван Гнатович Паливода та Єлизавета Іванівна Чавдар. Вони дали гарну базу, й я їх завжди з великою теплотою згадую. На заняттях розказую про уроки, які отримала від них, щось пропоную зі свого досвіду. Мені допомагає мій чоловік Юрій Кокозей, співак, він працював у Капелі бандуристів України, викладав у Київський консерваторії, нині педагог вокалу у Відні. Він надійний тил, проводить заняття із закріплення пройденого матеріалу.
– Ваша Дарина філософськи дивиться на життя…
– Донька захистилася у Віденському університеті з філософії. Тема –«Культурна ідентифікація». Вона в нас філософ-гуманіст. Музика для неї лише хобі.
– Я там знайшла дім. Місто компактне, схоже на Київ. Мені комфортно, як і в київській маминій квартирі. Я там кілька років витискала з себе раба. Коли гляну на свої фотографії, навіть з молодості, а особливо на візах, на паспортах (я мала 5 паспортів і всі листки пропечатані) – ну замордований раб. Гляну на світлини з постановок – крила, політ, зовсім інша людина. Я роблю те, що люблю, що можу. Я пережила величезні життєві кризи, які мене загартували.
У підтвердження пережиття зірка світової опери говорить словами нашої геніальної поетеси про те, що «Мої суцвіття, биті холодами, Ви добру пам’ять все-таки дали. І то нічого – що чигали круки, Що промайнуло так багато літ. З такого болю і з такої муки Душа не створить бутафорський плід». Примадонна переконана, що без труднощів людина не може повноцінно сформуватися. Вона тепер вільна. Її талант і праця дозволили піти працювати не прив’язано до угоди з однією Віденською оперою.
– З часом у мене вийшла ситуація, схожа на ту, яка була в Національній опері України, коли адміністрація в мені бачила молоду співачку, яка подає надії, але не більше… Я ризикувала, але час показав, що вчинила правильно. Вважаю, що кожному артистові потрібно випробувати себе в іншій сценічній школі. Я звернулася до закордонних імпресаріо, які запропонували цікаві контракти по всьому світі. Про мене стала писати іноземна преса і, мабуть, це послужило поштовхом, щоб керівництво Віденської опери запропонувало мені новий, більш високий статус – гості на конкретні постановки. На Заході існує закон: ти можеш бути зіркою тільки тоді, коли ти вільна! Дуже важливо, з якої ти країни. Італійцям легше, бо їхня країна – опери та бельканто. А тут якась українка десь взялася. Але мені вдалося довести і критикам, і публіці, що українка може співати і краще за італійку.
Тепер у артистки контракти з представниками світових опер розписані заздалегідь на місяці. А як бонус – з її вуст ллється українська класика. Вона розповідає, що люди плачуть, слухаючи українські пісні. Мова кордонів не має, як і мистецтво.
– В яких країнах почуваєте себе комфортно, хотіли б туди повертатися?
– Це Японія. Якась така особлива країна. Люблю Італію. Але я вам скажу, що коли ти їдеш на постановку, а це місяць чи й більше – готелю чи квартири, ти скрізь, як вдома. Зі мною мій чай, мої горіхи, горня, ложка, образок, фото рідних. Я проживаю цей місяць зі своїми речами, думками, бо по-іншому ці місяці і цей час і треба було б викреслити із життя. А воно ж не повторне. Я просто там живу і милуюся його неповторністю і красотами місця, насолоджуюся улюбленою справою.
– А якою ви бачите Україну з Європи? Зі світу?
– Ми більше не раби. Виросло молоде покоління зі світовим баченням. Лише у Відні 3 тисячі студентів. Вони бачать світ, вчаться аналізувати, бачити, вибирати. Вони вільні, думаючі, і не допустять вже ніколи, щоб Україна була країною третього сорту, щоб вона була під кимсь. Назад вороття немає. А війна? Я вже не питаю: «За що, Господи?». Я шукаю відповіді на питання: “Навіщо?”. Може це випробування, щоб ми почали цінити своє життя, цілісність землі, щоб стали нацією, державою, щоб у світах об»єдналися? Бо ж нашу землю ріжуть по-живому. Кажуть «території», а це не території – це живий грунт і живі долі. Боляче на це дивитися і зі світу, і з України.
– Як не складно у нас, все ж ви бачите, як змінився Київ, Тернопіль…
– Я вражена! У Тернополі живу в готелі з вікнами на ставок. Люблю це місто, пишаюся, що була нагода в такому професійному товаристві побачити і почути скільки красивих, талановитих молодих виконавців. Це не лише майбутнє нашої культури, а й сьогодення. Привітні люди! Приймали чудово! Бачу красиві міста, красивих, гарно вбраних людей. Люблю Україну і робитиму все для того, щоб у світі знали про неї, її красу, мелодійність. Я зобов’язана цій землі, служити їй – це моя позиція. Ми, українці, як би не було важко, відроджуємося, співаємо, не втрачаємо здатність усміхатися один одному і сонцю…
– В одному інтерв’ю ви сказали, що людина, як сонце, щодня має оновлюватися і світити…
– Так це ж мій девіз! Ти прокидаєшся, ти всесвіт, кожна людина неповторна. Сонце робить нас світлими, теплими. Ми всі потроху ним стаємо, обмінюємося енергетикою… Я щаслива…
Про секрет її щастя я вже не запитувала… Але встигла помітити, що світлий Ангел над нею змахнув крильми… Не даремно вона запрошує його вранці, щоб був з нею. Тепер я знаю, яке ще слово додати до відчуття післясмаку розмови із володаркою колоратурного сопрано. Це ангельська жінка… Хто хоч раз бачив її на сцені, не заперечить. Від неї йде світло, легкість, потужний позитив… Наша сучасниця, посестра Соломії Крушельницької.
Людмила ОСТРОВСЬКА