Тернопільський митець Володимир Чорнобай: «Вітраж — це максимально ємкий знак, насичений сенсами та символами» (фоторепортаж)
Художник Володимир Чорнобай — один із перших вітражистів Тернополя. Цим видом монументального мистецтва займається з 1981 року. Пан Володимир виконав дванадцять великих вітражів, зокрема, у місті — обласній дитячій лікарні, готелі «Галичина» та області — в будинках культури Заліщиків, Копичинців і Потуторів, на лановецькому цукровому заводі; багато маленьких творів на невеликих об’єктах — будинках культури, ресторанах і кінотеатрах. Не всі з них вціліли до нашого часу.
Приміром, як ті, що колись були в тернопільському кінотеатрі ім. І. Франка. Про них розповідає виставка художника, що відкрилась цими днями в обласному краєзнавчому музеї. Її головний масив складають ескізи та форескізи вітражів для кінотеатру, створені в 1987 році. Про особливості роботи над цими творами я поспілкувалась із паном Володимиром.
— На виставці дуже різноманітні ескізи та форескізи. Для чого ви малювали так багато варіантів?
— Багатьом може здаватися, що створення вітражів — це проста справа. Але ні, їй передує багатоетапна та системна праця. До ескізів підходив дуже серйозно, тому майже кожен є самостійним твором.
На виставці представив усі етапи роботи — від форескізу задуму до реалізації на рівні ескізу. На форескізах вишукується тема роботи. Їх мала затвердити художня рада. Потім розробляється більш детальний ескіз, де пропрацьовується тема. Його остаточний варіант згодом переноситься на картон у натуральному розмірі. По картону нарізається кольорове скло, заготовлюється свинцева протяжка, яка стане основою кріплення скла в єдиний модуль-образ. Це — спрощена схема роботи, а на практиці все складніше.
Я працював із заданим простором, тому мусив добре зрозуміти, яким він є, уявити, що туди вписувалось б — і тематично, і композиційно. Робота в заданих умовах обмежувала, але водночас спрощувала завдання. У кінотеатрі імені Франка було чотири вікна, тому спершу планував створити образи різних сезонів. Але початкові форескізи, не пройшли художньої ради. Потім міркував, аби символічно втілити пори року в образах Королів і Королеви; над образами кентаврів, як уособленнями сонця та місяця; варіантами зображень, що відсилали до архаїчних часів. Більш вдалим мені здалось зображення фігур із атрибутами різних видів мистецтва, оскільки приміщення задумувалось як таке, де мали відбуватись культурні заходи. Зрештою, народився образ юнака та юнки з птахами та деревом, пізніше зовсім відмовився від фігур, бо вони були «затяжкими» для цього інтер’єру — він вимагав простішого зображення. Так в остаточному варіанті постали лише дерева та пташки. Вітражі створив у теплій спокійній гамі, бо різкі контрасти чи холодні тони не пасували б інтер’єру. Але ці вітражі простояли не довго — через певний час їх демонтували.
— В чому особливості створення образу?
— Кожна техніка — похідна від матеріалу, в якому вона виконується. Скло це не дерево, з якого можеш вирізати все, що захочеш. Воно диктує умови. Оскільки його найбільш легко різати прямою чи округлою лінією, то у своїх роботах використовую спрощені лінії. Я узагальнюю та вирафіновую форму. Вважаю, що вона диктує концепцію твору. Для мене вітраж — це максимально ємкий знак, насичений сенсами та символами.
— Ви працювали над вітражем від початку до кінця?
— Так, це у великих містах, приміром, у Києві вітражисти розробляли ескізи, «картон» і здійснювали авторський нагляд, а власне виконанням займались інші. Ескіз і «картон» мало вартували, тому ми виконували всю роботу самі. Ми мали той клопіт, що вітражі монтували останніми, тому мусили позачищати й доробити недороблене.
— Ви згадували про затвердження ескізів. Як це відбувалось?
— Коли йшлось про невелику роботу, її затверджувала художня рада на місцевому рівні, масштабну — в Києві. В першому випадку ти був лишнім ротом біля корита і проблем було більше, в другому — митці були незалежними одним від одного, тамтешня критика не мала на меті тебе закопати, а власне порадити. Хоча, траплялось, їздили туди з одним проектом по кілька разів. Коли я починав працювати в 1981 році в Тернополі, нас, вітражистів, було двоє — я і Петро Кукурудза, а через п’ять років — дев’ятеро, і всі мали роботу, працювали, як бджілки. Замовлення у нас були десь до 1996 року, а потім їх ставало все менше, поки майже зовсім не пропали.
— Де збереглись ваші роботи?
— Зараз складно говорити про це, адже вони були в різних місцях. Знаю точно, що зберігся невеликий вітраж у коридорі українського дому «Перемога» в Тернополі. Вціліла робота у Копичинському музеї театрального мистецтва.
Колись я був переконаний, що вітражі та загалом монументальне мистецтво потрібне людям, а тепер сумніваюсь в цьому. Приходить розчарування — ці твори ніби були й ніби ні, бо слідів від них не залишилось. Пропали мозаїки, розписи… Їх знищують так заповзято, ніби вони комусь заважають жити. Влада цим не переймається, а люди мають інші проблеми. У нас відсутня культура збереження, шанування того, що творилось попередніми поколіннями, відсутній ген бережливості. А серед творів було багато високовартісних — і в образотворчому, і в технічному плані. Зараз відмахуються, мовляв, то було створено тоді, на догоду владі. Але, приміром, я і деякі мої колеги, хоча й роботу нам оплачувала держава, ніколи не робили твори з політичним звучанням…
Анна Золотнюк
Фото авторки