Тернополянам на замітку: як впоратись із дитячим небажанням ділитись з іншими
Під час виховання дітей батьки часто можуть покладати сподівання вищого рівня, що свідчить про недостатній власний емоційний розвиток. Є моменти, коли замість наголошування на егоїстичній поведінці малечі потрібно, до прикладу, навчити її зрозуміти поняття володіння речами. Навіть якщо небажання ділитись проявилось при інших батьках та дітям, страх перед думкою оточуючих та втратою авторитету не повинен зруйнувати стосунки «батьки-діти». Такі поради можуть знайти тернополяни у книзі Стівана Кові «7 звичок надзвичайно ефективних людей».
Автор пише про один із принципів успіху – «принцип зростань і змін». Він приводить приклад гри в теніс чи на піаніно, коли наш рівень розвитку доволі очевидний, вдавати із себе когось іншого не вийде. Проте у сфері характеру й емоційного розвитку все значно складніше, адже тут певний час можна вдало прикидатися, пише він.
– Упродовж усього життя людина проходить послідовні стадії зростання й розвитку. Дитина вчиться перевертатися, сідати, повзати, потім ходити й бігати. Кожен етап важливий, і для кожного потрібен час. Жоден крок не можна оминати, – наголошує він.
І приводить приклад, коли сам оминув крок розкриття володіння речами своїй доньці, що потім вилилось у її тотальне небажання ділитись речами з іншими дітьми. Автор одного дня побачив у себе вдома картину на День народження дівчинки, коли вона у кімнаті обняла усі подарунки і не підпускала до них інших дітей. Навколо зібрались усі батьки, і будучи викладачем в університети курсів з людських взаємин, Стіван Кові почав різними способами добиватись від доньки дій виправдання очікувань оточуючих.
– Тому спершу я спробував просто попросити: «Зайчику, чи не могла б ти поділитися з друзями іграшками, які вони тобі подарували?» - «Ні», - рішуче відповіла моя дитина. Далі я спробував вдатися до аргументації. «Доню, якщо ти будеш ділитися з дітками іграшками, коли вони приходять до тебе в гості, тоді й вони ділитимуться з тобою, коли ти приходитимеш до них». Але знову відповідь була «Ні!». Тепер я відчув ще більше збентеження, бо всім було очевидно, що я не міг вплинути на свою дитину. Третім методом був хабар. Я дуже м’яко сказав: «Сонечко, якщо ти поділишся, у мене буде для тебе сюрприз. Я дам тобі жувальну гумку». – «Я не хочу гумки!» - крикнула вона. Це почало мене дратувати. Учетверте я вдався до залякування й погроз. «Якщо не даси дітям іграшок, покараю!» – «Мені однаково!, – вигукнула вона. – Це мої іграшки, я не повинна їх нікому давати!». Урешті-решт я застосував силу: просто взяв деякі іграшки й дав їх дітям, – пише Стіван.
Як далі аналізує автор, дочці потрібно було дізнатися, що це таке - володіти речами, перш ніж вона змогла б їх віддавати. Їй потрібно було, щоб її батько був більш зрілим емоційно й міг її цього навчити. Проте, на той момент помітно - цінування думки батьків інших дітей переважає турботу про розвиток дитини й стосунки з нею.
– Але позичена сила переростає в слабкість, – підсумовує автор. – А що стається, коли джерело позиченої сили – нехай це великі габарити чи фізична сила, становище, авторитет, посвідчення, символи статусу, зовнішність чи колишні досягнення – змінюється або вичахає? Якби я був більш зрілим, то поклався б на свою власну внутрішню силу – своє розуміння здатності ділитися та зростати й свою здатність любити й піклуватися — і дозволив дочці самій зробити вільний вибір, хоче вона ділитися чи ні. Можливо, спробувавши вмовити її, я звернув би увагу дітей на цікаву гру, зняв би зі своєї дитини весь той емоційний тиск, який на неї чинили. І дізнався б, що діти, щойно вони пізнають відчуття власності, діляться з іншими дуже природно, вільно й спонтанно. З цієї ситуації я виніс такий урок: є час, щоб повчати, і час, щоб не повчати. Бо коли стосунки напружені й у повітрі висять негативні емоції, спроба повчати часто сприймається як осуд і неприязнь. Але якщо порозмовляти з дитиною сам на сам, тихо, без суперечок, і обговорити цінність щедрості, можна досягти значно більшого. Можливо, емоційна зрілість, необхідна для того, щоб це зробити, була в той час за межами мого рівня терплячості та внутрішнього контролю. Також щоб ефективно спілкуватися з дружиною, чоловіком, дітьми, друзями чи колегами, ми повинні навчитися слухати. А це вимагає емоційної сили. Щоб слухати, потрібні терплячість, відкритість і бажання розуміти — високорозвинені якості характеру. Набагато простіше лишатися на низькому емоційному рівні й давати поради високого рівня.
Фото з відкритих джерел