Тернополянка підкорила засніжені гори (фото)

Зимові Карпати з наплічником залишалися моєю мрією багато-багато років… Літні  та осінні варіанти Уральських гір, Кримських,  вершин Кавказу і Карпат та Медоборів – хвилюючі і близькі, як родинні. А зимова пора в таких локаціях, щось загадкове і бажане, як воз’єднання родин за багато років розлуки у чарівній країні, ймення якій, як мінімум – твоє Я і як максимум –Всесвіт, у якому бракує зроблених тобою стежок  засніженими  Карпатами.  Вічна тиша  мерзлих  Гімалаїв ще десь далеко, але також чекає, щоб доповнити це розкішне видиво біло-сонячного  веселкового переливу у змерзлих кристалах  безперервного водяного колообігу… (Проговорюю мрію, щоб збулася). З таким настроєм я збиралася у похід в Карпати  на Йордан. Водохрещенські водні  процедури планували у гірській красуні, що зветься  річкою Прут, пишуть на сайті pro.te.ua.

Наші провідники – Оресточка і Михайло вирішили зробити  сходження на полонину Закукул (у день приїзду перед очима в планах була вершина Кукул, але  сніги, які засипали нас і вдень, і вночі, змінили плани). Вранці із хутора  Завоєлля, де ми отаборилися, (там де КПП по дорозі з Ворохти на Заросляк)  з  розвилки  дороги, почали занурюватися, як би банально це не звучало, в казковий ліс. Отакі собі 12 місяців відпочивають  під кожною смерекою. А ми – так, ніби рясту шукаємо.  Воно може і щось шукалося б, але при непопаданні у сліди того, хто тропив (знаю нове слово) стежку, занурюєшся до пояса у сніг, то не дуже і до рясту догребтися чи до сон-трави.  Але коли виходили на просвітки між височенними віковими буками, красунями ялинами, ялицями і смереками, то інколи пізнавали, що йдемо по хвойних  вершках та ідентифікували чубки чорничних кущиків…

Мабуть, зайве й казати, що зима в місті то є геть інша річ, аніж зима в горах. А оскільки  в моєму похідному досвіді це перше зимове  мандрівництво,  то я вловлювала і вбирала  в себе всю колосальність  різниці міської  зими і гірської. Провідники сказали, що взимку краще ходити  вже знайомими місцями, щоб правильно розцінювати відстані та запас сил, бо зимові гори підступні. А оскільки Ореста з Михайлом обходили всі Карпати  в усі  пори року, то ми були вдячні, що вони вибрали, як сказали, легкий маршрут – Кукульський хребет, Закукульску долину з бонусом – колибою для чаювання.

ЗИМОВІ КАРПАТИ. А зараз про яскраве сходження сніговими траншеями в лабіринтах  правічного лісу. Яскраве не від буйноцвіття кольорів,  а настроєво. Як розповіли провідники, в  загальному Кукул — це група полонин та вершин, об’єднаних за назвою найвищої гори висотою 1539 метрів. Через Кукул до 1939 року проходив чехословацько-польський кордон. До нашого часу на хребті частково ще збереглася дорога з бетонними прикордонними стовпчиками, за якими дуже добре орієнтуватися туристам. Також можна подекуди натрапити на гільзи чи інше залізяччя часів Першої світової війни. Але не взимку, коли тут понад метр снігу.

Це був справжній  зимовий похід з роздумами, пригодами, несподіванками  і необ’ємною кількістю снігу із зелено-голубо-золотими відтінками.

На одному з дерев ми зафіксували вовну, пасма завдовжки  10 сантиметрів. Господар розкішного кожуха  залишив її  на майже метровій висоті  стовбура ялиці. Моя уява  розбурхала ймовірну зустріч з бізонами, ведмедями, які  проголодалися у берлозі і вийшли на маршрути, протоптані туристами… Але  пан Михайло під корінь  зрізав мої фантазії. Він сказав, що, як мінімум, козуля могла пробігти, або дикий кабан, бізони тут не водяться. А ведмедя ми знаємо одного, що задерев’янів на Завоєллі від  фотокамер туристів. Це той, якого я колись побачила  в Карпатах. Тепер ми з ним зустрілися як давні друзі.

Науковці з Німеччини  на повному  серйозі  там  шукали снігову людину. Коли почала у провідників розпитувати про географію місця,  впевнилася, що то далеко  від нас. Але про карпатського монстра, якого бачили в різних місцях, охоче розповідають старожили, сама читала. За весь цей час, а історія тягнеться з 1728 року, учені так і не змогли ні довести, ні спростувати факт існування цієї легендарної істоти. Якщо вона є, то чому за понад сто років досліджень ніхто ще не зумів знайти стовідсоткові докази її існування?

Проте ті, хто досі вірить у існування єті, пояснюють це телепатичними здібностями снігової людини відчувати небезпеку за кілометри. Не сумніваюся, що суперечки між ученими триватимуть надалі. І хай так буде, бо нам так хочеться легенд, опоетизованих назв гір чи вершин, що  вірити будемо в ці таємнгиці завжди.

Шкода, що я не сфотографувала ті волокна вовни, а ще краще було б взяти і зробити експертизу. Але потім з легендою треба було б розпрощатися!  А з нею  світ навколо такий загадковий!  З думками про диво якось навіть легше йти. Хоч до зруйнованої хатинки лісника крутогір був дуже  виснажливим, хватав  у снігові  обійми бахіли і черевики. Заважали і деревопади, вітровали, на яких позатримувалися величезні  кучугури  білого пухнастого снігу. Тут ми ще раз   згадали якими  цінними  можуть бути звичайні речі – пропарені сухофрукти чи цукерки, які стають допінгом. По дорозі жартували, пригадували карпатські міфи та бувальщини, фотографуючи безлюдні ліси й нехожені  сніги.  Метеорологи за два тижні до походу обіцяли до -12-14,  але обійшлося у той день -3-7.

А може і ці  блискучі, закучерявлені інеєм ялинки? А може і сонце, яке лукаво  випускає корпускули світла, мружачись до нас і змушуючи нас дивитися на світ краси з-під  долоні? Світлини цього не розкажуть. Але покажуть які  неймовірні світлові ефекти сонце  виробляло із хмарами, щоб нам захоплювало подих і ми нерухомо  спостерігали цю калейдоскопічно мінливу картину над вершинами… Словами навіть важко передати усі свої враження та позитивні емоції від побаченого, а у фотосесії тільки очима учасника цього дійства можна частково відобразити красу цього вражаючого видовища!

За словами провідників, на полонині  є військові поховання з часів Першої світової війни. У серпні 1999 року учасники українсько-польської експедиції з вивчення полонинського господарства Українських Карпат  поставили дерев’яний хрест на місці цього кладовища. Стоїть він і досі на варті спокою тих, хто тут відійшов у засвіти. Відроги Кукуля з обох боків  розходяться крутояром. Якщо рухатися вправо, то можна потрапити у Закарпатську область на полонину Кукуль, а вліво – залишимось у межах Івано-Франківщини і вийдемо на полонину Закукуль, до колиб, куди і пролягає наш маршрут без битої стежки.

В білій іскристій від сонця імлі, яка виїдала очі, з цього оглядового майданчика, з якого рушати не хотілося, виднілися  обриси  двох колиб. Стежкою  по хребту вгору  і  «падаємо» вниз до колиб. Такий ніби простий уже маршрут. Рукою подати  в кілометрі відстані, яка для нас була вже давно визнана для підтримки духу, як триста метрів. Гори мовчать і  дихають, димлять, як гуцул файкою. Дими насичені, різнокольорові в сонячних променях. Щось містичне в цьому коловороті хмар,  безмовності  закутаних в біле ялинок  вкупі із запалими вікнами-стінами колиб. Здалеку вони, як копиці білого запашного сіна… Якесь все нетипове та суперефектне.

На  хребті зустріли  тернопільських туристів. Єдина така зустріч була. Зимові гори, це не  літні і не осінні, коли на хребтах і перевалах народу зі всієї України, як на Хрещатику. Хлопці йшли з Ворохти на Кукул, а з «маківки» в бік КПП і далі на Заросляк і Говерлу. А нам треба тропити , тобто робити дорогу, сніговими завалами вниз до колиби, адже в нас там запланований  обід. Надя з Робертом уже нас там чекають з нагрітим пальником чаєм, бо їм засвітла треба дістатися вершини Кукуля. А ми після перекуски  піднімемося знову на хребет і підемо  зворотнім шляхом.  Добре, що наш штурман, першопрохідець Ігор має два метри  зросту і  високі ноги. Йому успішно вдається топтати стежку.

Того дня ми пройшли 13 кілометрів сніговими трасами. Було  нелегко, але  я вже знаю, що зимова природа й, особливо, зимові Карпати, це щось неймовірне, особливе, вражаюче, прекрасне в своїй суворості й ні на що більше  не схоже. Кататися на лижах, дивитися на гори з оглядових витягів – це геть окрема картина, ніж із наплічником рухатися крутогорами в снігах, торкаючись їх живильної  вологи, відчуваючи близькість гори  на відстані сльози, яка з’являється від сонячного дзеркала… Це треба  пережити,  щоб закохатися…Тепер я знаю, що і  засніжені Карпати мене чекають,  бо я їх частинку взяла з собою. Як їм без того шматочка жити? Чекають, щоб і мені віддати те, що я їм лишила – захоплення і любов…

Йорданська купіль цьогоріч  у нас була сніговою.  А кутя, вогнисько, колядки і щедрівки у вишиванках, борщ, бограч, риба із смачнючою  смаженою картоплею, солодощами і різними смаколиками розтяглися на всі три дні нашого перебування  в Карпатах. Розділили радість проводів  зимових свят з тернополянами друзі-туристи зі Львова та Івано-Франківська.

Людмила ОСТРОВСЬКА