Тернополяни у боротьбі за трон царя московського (частина 4)
Хліб на вагу золота, коли повні боярські склади Поки тривала підготовка до походу, у Московському царстві відбувалися події, які розходились марновірством і породжували забобони.
У 1601 затягнулись літні дощі, морози вдарили досить рано, врожай згинув на полях. Наступного року теж не вродило. Відтак, почався голод, хліб став на вагу золота.
Вище духовенство і знать московська не бажали годувати простих людей, хоча запасів зерна зберігали на декілька безтурботних років. Так писав про той час голландський купець Ісаак Маса (1586–1643). Його статті «Історії московських смут» вперше були надруковані в 1868 році. Рукописи листів, які він надсилав з Московії в Голландію, зберігаються в Гаазі (Нідерланди).
«Навіть сам патріарх, глава духовенства, на якого дивилися в Москві, як на вмістилище святості, маючи великі запаси хліба, заявив, що не хоче продавати зерно, за яке повинні дати пізніше ще більше грошей; і у цього чоловіка не було ні дітей, ні жінки, ні родичів, яким він би міг заповісти свої статки, був він настільки скупим, хоча тремтів від старості і однією ногою стояв над могилою. […]. І запасів хліба було більше, ніж могло би його з’їсти все населення за чотири роки. І у знатних господ, а також у всіх монастирях і багатих людей амбри були повні хліба, частина запасів аж прогнила, але вони не хотіли продавати його. […] Чимало багатих селян, в яких запасів хліба було вдосталь, закопали його в ями і не насмілювались продавати; а ті, що продали і отримали великий зиск, із-за страху, що їх пограбують або задушать, вішались в своїх будинках у такому переживанні».
Крім того, лихі чутки поповзли Московією. Люди толкували, що над столицею чорні орли літають, чорні лиси і вовки в міста забігають, на людей кидаються. Начебто водночас два сонця на небі бачили, а в лісах вогненні стовпи. В довершені всього літом 1604 року в небі серед білого дня з’явилася комета у виді списа. Але московіти сприйняли це, як знак, що чекають ще більш лютіші часи. І усе це кара Божа за гріхи царя Годунова.
І тоді ж повзли чутки про чудом врятованого, живого престолонаслідника Дмитра Іоановича.
Смерть Годунова в агонії злості
Борис Годунов рвав і метав, піддаючи страті то одного, то іншого боярина, бо підозрював їх у змові. Милостині, що роздавав цар простим московитянам, не справляли доброго враження на загал.
«Годуновці лютували особливо в Комарницькій волості, за відданість Дмитру чоловіків, жінок, дітей саджали на палю, вішали по деревах за ноги, розстрілювали для забави з луків і пищалей, немовлят смажили на сковородах. Вся Сіверщина була засуджена царем на поневолення в сваволі вояччини, – писав український історик Микола Костомаров.
Довідка. Микола Костомаров (1817–1885) – один із засновників Кирило-Мефодієвського братства у Києві. За участь в братстві, до якого належав Тарас Шевченко, в 1847 році Костомарова арештовують, заселяють в Саратов, а в 1862 році переводять до Санкт-Петербургу. Там він проведе решту свого життя та разом з друзями Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським створить петербурзьку українську громаду. Згодом, він прагнутиме повернутись в Київ або в Харків на викладацьку роботу, але імперська влада не дозволяє Костомарову цього зробити. Не зважаючи, що Російська Імперія поламала видатному науковцю життя, у цій країні його вважають власним «русским» істориком». Помер у Петербурзі, там і похований.
Борис Годунов не вірив, що наймолодший син Івана Грозного міг бути живим. Не раз згадується в історії, що чоловік, який назвав себе Дмитром Івановичем, є «біглий монах Чудного монастиря Грігорій Отрєпьєв». Вперше Годунов озвучить це ім’я аж в 1605 році. Як пише в дослідницькому романі «Россия, которой нє было» російський публіцист Олександр Бушаков, на той час справжньому Григорію Отрєпьєву було близько сорока років. Публіцист посилається на роботи Миколи Костомарова та очевидця тих подій, француза Жана Маржерета.
«Є прямі повідомлення про те, що Гришка Отреп'єв прибув до Москви з військом Лжедмитрія, але був їм згодом за пияцтво і безпутною поведінку засланий в Ярославль», – Олександр Бушаков, в романі «Россия, которой нє было». Та ким би не був зять Єжи Мнішека, він зі своїм військом перетнув кордон Московського царства восени 1604 року. Але відразу в листопаді зазнає поразки від сил Годунова біля Новгорода-Сіверського.
На щастя військової кампанії Дмитру присягає Путивль. І поки він там, це місто проголошує столицею Московського царства. Втім, через фінансові протиріччя та бунт серед найманого війська за неоплату його покидає частина польських вояків на чолі з тестем Мнішеком. Єжи Мнішек після поразки на Чернігівщині засумнівався в успішності авантюри. Він повертається в Польщу, мовляв, їде в сейм за підкріпленням.
Але прикладу Путивля слідують ще декілька міст. На підмогу приходять запорізькі і донські козаки. Варто зазначити, що серед донських козаків того часу не було значної кількості московітів. Як на Запоріжжя, так і на Дон, за волею йшли українці. Уже тоді на стороні Дмитра на чолі донських козаків виступив Іван Заруцький з Тернополя, який через декілька років мало не стане чоловіком московської цариці.
У січні 1605 року Москва напала на Путивль, але козацтво витримало облогу і відбило військо Годунова. Там Дмитро-Грішка жив до травня, приймаючи як цар-імператор численних послів та духовенство, рівно ставлячись і до католиків, і до православних України. Щодо православних з Москви, то кількох монахів викрито за намір отруїти Дмитра, але ним їх помилувано.
У квітні того ж року Борис Годунов помирає. 1 (10)-го червня в Москві антигодуновський бунт. При спробі втекти бояри-дмітрієвці вбивають дружину Бориса Марію. За іронією долі, того ж дня зарізали 16-річного сина Федора Борисовича.
20 червня 1605 року під гучні дзвони з московських дзвіниць Дмитро, Вишневецькі, запорізькі і донські козаки зайшли в Кремль. 30 липня новий цар одягнув «шапку Мономаха» і офіційно зійшов на трон. Авантюра, задумана князями Вишневецькими, здавалось би, вдалася.
«Що це за цар, що після обіду не спить» Лжедмитрій І правив у Москві майже рік. За цей час він провів декілька реформ, зокрема заборонив давати «мзду» боярам. Звільнив південь Московії на 10 років від податків, зокрема і Путивль. Пом’якшив становище селян, яким давалося більше вольностей від боярства. Роздавав вірним боярам подвійні оклади. Микола Костомаров відзначив слова Дмитрія:
«Є два способи царювати, милосердям і щедрістю або суворістю і стратами; я обрав перший спосіб; я дав Богу обітницю не проливати крові своїх піданних і виконаю її», – з науково-історичної праці Костомарова М. І. «Названий Дмитрій».
Молода кров царя давалася взнаки. Владний, розумний і хитрий, він купався в любощах дівчат. Доньці Бориса Годунова Ксенії новий правитель зберіг життя і зробив її своєю наложницею. Як варіант, якщо народу не сподобається католичанка Марина Мнішек, то Ксенія Годунова могла претендувати на звання нареченої.
П’ять місяців Дмитро тримав в наложницях Ксенію. Чутки про те, що серце майбутнього зятя може зайняти інша, дійшли до Єжи Мнішека. Сандомирському воєводі таке, звичайно, не сподобалося.
Крім того, цар Дмитро не спішив виконувати свої обіцянки щодо навернення Москви на католицьку віру. Він відмовив єзуїтам у воздвижені їхнього храму. Більше волі давав протестантам, що не подобалося тодішньому Папі Римському.
Вишневецькі теж не були задоволені своїм протеже на царському престолі. Дмитро не віддав суміжні землі Московії для Адама, на які сподівався український князь. Свої обіцянки, дані польським покровителям, Дмитро відтерміновував, посилаючись на думки бояр.
Серед московських бояр теж росло число невдоволених. При цьому не через управлінські рішення щодо реформ, а тому що молодий цар руйнував усталені стереотипи, як би мав поводити себе справжній цар.
– Що це за цар, який після обіду не спить? Розумієте, він порушував всі традиції, які на той час були в патріархальній Москві. Молода людина, хотів руху, хотів щось зробити, мав підтримку військових. Але ж бояри і простолюдини не хотіли змін. Там настільки вкоренилося оці поняття «самодєржец» і влада верховна, що ми бачимо й до сьогодні, – каже Людмила Шиян, науковий співробітник Вишнівецького палацу.
«А ще якось взимку з наказу царя на льоду Москва-ріки спорудили крижану фортецю для військової забави, що зображувала Азов. І все б нічого (руські і справді брали той триклятий Азов), але... Річ у тім, що на стінах потішної фортеці були понамальовувані різні химерні й жахні чудиська, що мали символізувати «силу татарську». Дивно, але московити злякалися тих чудиськ з рогами — надто вони були схожими на чортів, цур їм, пек, не при ночі будь сказано! Це пізніше й використають бояри, коли підбурюватимуть недалеку чернь виступити проти царя: він, мовляв, «поганий», і про це свідчать ті чорти-біси та дияволи різні, що їх з його веління понамальовували на стінах потішної фортеці на льоду Москва-ріки. «Дмитрий есть царь поганый, — на всіх перехрестях кричатимуть бояри, які ще вчора закликали народ вірно служити йому, — не чтит святых икон, не любит набожности, питается гнусными яствами (вся біда була в тому, що Дмитрій любив не російську, а європейську кухню), ходит в церковь нечистый прямо с «ложа скверного», – писав сучасний український історик-журналіст Валентин Чемерис у книзі «Марина – цариця московська».
Разом з тим, дражнило московський люд, що Дмитро одягався по-європейськи, наче навмисне насміхався над усталеними традиціями Кремля. Більше того, у Москві тоді не їли телятини, а молодий цар постійно наказував подавати теляче м’ясо до столу.
Голод в Москві під час «смути». Джерело onhistory.ru.
Входження Дмитра І в Москву 20.07.1605 року. Картина Клавдія Лебедєва (1852 – 1916). Джерело ru.wikipedia.org.
Назарій НАДЖОГА
Фото автора
До читачів.
Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.
Тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.