Цих історичних дверей у Тернополі ви більше не побачите (фото)

Темпи, якими змінюється місто, можуть тішити та жахати. Зрозуміло, що перше стосується змін позитивних, інше — негативних.

Нині про останні, а саме про те, що у місті щораз зменшується кількість історичних дверей (як підказує логіка, збільшуватись вона в принципі не може, але могла би бути стабільною — і на тому спасибі).

Дверям не допомагає навіть те, що вони є частинами пам’яток архітектури місцевого значення, що мало би вбезпечнювати від втручань. У довіднику з облаштування міста, зауважено, що зміна історичних вхідних, тамбурових, міжкімнатних, балконних та інших дверей на двері з пластику, алюмінію, металу чи на невідповідну дерев’яну копію заборонена. Те ж стосується зміни, прикриття вивісками та пошкодження автентичних частин дерев’яних дверей, засклення, металевих елементів та декоративних ґрат.

У тому ж довіднику можна дізнатись про особливості утримання історичних дверей. Найрозповсюдженішою проблемою є чисельні шари фарби, котрі наносять, попередньо не знімаючи старі нашарування. Унаслідок цього суттєво порушується нормальне функціонування дверей. І навпаки, при недостатньому догляді за пофарбуванням, відсутній ефективний захист від вологи. Варто регулярно змащувати фурнітуру, щоби зберегти  функціональність дверей та брами. Для захисту від впливу зовнішнього середовища зазвичай достатньо декілька разів покрити дерев’яну поверхню натуральною фарбою на основі лляної олії, а металевої — спеціальним лаком для заліза. Декоративні залізні ґрати необхідно вкривати антикорозійним засобом, а при втраті скла вчасно вставляти нові шиби. І пам’ятайте, що двері й брами є індивідуальним неповторним витвором. Крім того, що вони виконують функцію захисту, є також візуальним центром фасаду, важливим декоративним елементом, що визначає зовнішній вигляд будинку.

А тепер про добірку. У неї потрапили двері, котрі зникли з міста недавно, впродовж останнього року. Містились вони на вулицях Веселій, Юліана Опільського, Івана Котляревського та бульварі Тараса Шевченка.

Анна Золотнюк

Фото авторки