Цю тернопільську художницю надихає світло

Роботи Оксани Дученчук настроєві — дивлячись на пейзажі, наче відчуєш, як вібрує повітря від перших променів, розглядаючи міські краєвиди, хочеш пройти вглиб вулички. Персонажі, що їх малює пані Оксана, насичені деталями, їхні обличчя живі, здається, вже знаєш, що вони люблять, а що ні, які риси характеру їм притаманні. 

Мисткиня працює здебільшого олівцем та аквареллю, хоча іноді для ілюстрацій використовує комп’ютерну графіку, олією зараз працює вкрай рідко. Викладає основи рисунку майбутнім дизайнерам в IT Step Academy, навчає техніці акварелі в OSA Art School.

Я розпитала Оксану Дученчук про її графічні та акварельні роботи, про особливості створення ілюстрацій, про натхнення, про  улюблені місця та багато іншого.

Роботи, що дихають 

— Графіка та акварель, на перший погляд, досить різні техніки, адже графіка — це чіткість, лінійність, а ось акварель (так мені принаймні здається) про настроєвість, та й пластика ліній там геть інша. І все ж, думаю, є те, що ріднить графіку та акварель. Як думаєте, що є їхнім спільним знаменником?

— Для мене це радше два прояви одного. Я довго шукала для себе відповідь — поєднувати чи розмежовувати їх, надати перевагу одному матеріалу, а інший відкласти як не основний... Але в один момент згадала рядки вірша, прочитаного в студентські роки (шкода, не згадаю автора): «відрізняє фотографію від гравію, від графіки невловиме — фотографія не дихає». Я не стверджую, що є раціо у твердженні про фотографію, бо бачила справжні, глибокі фотороботи. Однак до мене прийшло розуміння, що олівець і акварель це матеріали, які проводять крізь себе повітря та змушують роботу дихати. 

— Розкажіть, чим вас приваблюють ці техніки?

— Таке просте і непросте запитання. З прагматичної точки зору, робота з олівцями й аквареллю завжди мобільна, ці матеріали легко всюди брати з собою. Все швидко і компактно складається на робочому столі, не потребує багато часу на просушування. Акварелі практично не мають запаху та навіть якщо діти захочуть долучитись до творчості — все прекрасно відмивається.

А от із творчої сторони, мабуть, мій вибір спричинений тим, що олівцем і аквареллю мені вдається передати задумане. Я перепробувала багато матеріалів. Лише олівець став наче продовженням руки. А акварель люблю за нескореність — ніколи не знаєш, куди вона заведе. Якщо підсумувати, то олівцем я навчилась керувати, а з аквареллю вчуся, щоби вона керувала мною. Це колосальне задоволення.

— Як об’єкт впливає на те, в якому жанрі його реалізовуєте?

— Ніяк. Чи точніше, ніколи не задумувалась над цим. Може, тут радше те, про що говорила — контроль чи імпровізація. В мене є роботи, які я хотіла і виконала в обох техніках. Результати схожі, але відчуття від них різні. А може, коли сюжет “обирає” матеріал, — це інтуїтивний процес.

Якщо ж говорити про комерційну ілюстрацію, то тут багато чинників вибору техніки — саме завдання, сюжет, терміни, приймуть роботу одразу чи передбачається багато правок і корекцій, зрештою, важливо для чого призначена робота.

“У Тернополі є щось домашнє”

— На ваших творах постають місця природи та міські куточки. Чи є серед останніх тернопільські місцини?

— Є, звичайно, не багато, а все ж є. Я люблю Тернопіль. Малюючи інші міста, я переношу на папір свої враження, емоції, а Тернополі є щось домашнє, щось таке, що я здебільшого хочу залишити в собі. Тому Тернополя в роботах мало. Може, колись і це місто намалюю більше.

— Які простори вас надихають?

— Мене надихає світло. Воно наче промальовує простір. Трепет викликають тумани. Вони роблять світло видимим, воно нагадує дихання. Це заворожує — коли малюю туман, мимоволі затамовую подих, щоби не порушити тишу.

— Мені дуже сподобалась ваша робота олівцем, де на тлі зимового пейзажу самотня хатина та високі дерева з гніздом. Розкажіть про твір, котрий особливий для вас.

— Дякую, направду приємно, коли чуєш, що щось конкретне відгукнулось в людині.

Кожна робота мені особлива. То, як власні діти — не можеш же любити когось більше чи менше. Просто любов ця різна, по-різному проявлена. Я пам'ятаю відчуття, з якими створюю роботи, місце, музику, під яку працюю. Такі собі маленькі де жа вю. Але якщо вже виділити, то назву портрети сина — я дуже довго не наважувалась його намалювати, здавалося, що не справлюсь.

Ілюстрація стає історією

— Ви не раз ілюстрували книжки, зокрема, “Це теж зробила вона” про видатних українок і “Диво у ліцейному провулку” Дзвінки Торохтушко. Розкажіть про цю роботу.

— Родзинка книжки “Це зробила вона” та її продовження “Це теж зробила вона” в тому, що кожну статтю писав/ла інший автор/ка та ілюстрував/ла інший/а ілюстратор/ка. Для “Це теж зробила вона” створила ілюстрацію до статті про Олену Кульчицьку. Я могла обрати й іншу героїню, власне, вибрати тільки одну було складно. Зупинилася саме на Олені Кульчицькій, бо ця художниця, дослідниця української культури ще й наша землячка. Направду тішуся і пишаюся нагодою від долі долучитись до такого проєкту.

Із “Дивом у ліцейному провулку” також своя казкова історія. Проте чому я дивуюсь — казку малювали, тому казка й творилась. Твір мені сподобався одразу, образ хлопчика, головного героя, виник у голові миттєво. А ось образ Миколая — це заслуга авторки, тут вже вона почаклувала, щоб Миколай вдався саме таким, яким його бачите на сторінках. Дивом було й те, що  проілюструватись попросились персонажі, яких спершу не було в книжці — виникли собі в моїй голові нізвідки. Дзвінка підхопила цю ідею і вони прекрасно вплелися в її казочку. Мені було цікаво працювати з авторкою, сподіваюсь їй зі мною також.

— Є чимало поглядів на те, якою має бути ілюстрація, приміром, що вона має не буквально повторювати текст, а поглиблювати його. А як на вашу думку, що головне у ній?

— Справді поглядів, підходів, теорій є багато. Я про правила не хочу говорити, цього повно, й всім відомо. Як ілюстраторка хочу не стільки візуалізувати прочитане, щоби воно чітко відповідало тексту, скільки передати власне сприйняття твору. Тобто прочитане накладається на моє світосприйняття, мій досвід і тоді вихлюпується на сторінку малюнком. З іншого боку, я ж також споживачка, теж купую книжки собі та дітям, і тут, якщо чесно, не керуюся рекламою чи популярністю художника — вибираю те, що відгукується в мені. Тобто суть в тому, щоб ілюстрація сама ставала історією.

— Ваші ілюстрації впізнавані, надто ж акварельні — вони дуже затишні, насичені деталями, тяжіють до наївного стилю. А як би ви сформулювали основні властивості своїх творів?

— От із цим складно. Я в пошуку і мені дивно чути, що вони впізнавані. Мене це тішить, але я цього не помічаю. Не відчуваю, що на цьому рівні можна зупинитись і працювати як зі стилем. Мабуть, я ще не сформулювала свої особливості в ілюстрації.

IMG_20190603_125431

— Можливо, були книжки, робота над якими була для вас особливою?

— Я не можу виділити. Приміром, цікаві були казки про птахів — якби мені в дитинстві такі прочитали, я б запам'ятала, їх назви та вигляд згаданих пернатих. Але з кожною книжкою працюю по-особливому. Це ж різні твори, різні автори й все по-своєму цікаве. Зрештою, я ще надто мало часу провела в цій індустрії. А, може, просто ще не написалась та моя найособливіша історія…

— І наостанок, як вважаєте, що найголовніше у художньому творі?

— Найголовніше — сам процес творення.

z014

Анна Золотнюк

Ілюстрації надані Оксаною Дученчук