Творче тріо Харченків: тато вишиває, син витинає, мама мотанки мотає…

«Якщо хочеться творити, то інструмент вторинний, — переконана тернопільська майстриня Надія Харченко. — Адже продукуєш не вироби чи картини, а передусім творчі ідеї…”, повідомляє Номер один.

Чи не тому в її руках оживають і перетворюються на маленькі дива, здавалося б, звичайні речі, яким навіть найдопитливіший розум не вигадав би такої “інкарнації”: різнобарвні клаптики тканини, стрічок та ниток перетворюються у колоритну ляльку-мотанку, кілька кілограмів кольорового бісеру стають оригінальною авторською силянкою, герданом чи вишуканою кризою, зі шматка глини чи пластику оживають диво-квіти та стильні прикраси, дивують своїми хитросплетеннями намиста і вироби з каміння.  Рукотворне тепло та позитивна енергія, вкладені мисткинею в її творіння, так і просвічуються з них, і цього не можна не відчути.

Рукотворні дива… зі всього, що є під руками!

Час уже і знайомитися ближче із авторкою усіх цих чудес: тернополянка Надія Харченко — не просто майстриня, а майстриня на всі руки! Руки по-справжньому золоті, бо ж їй однаково добре вдається все, за що не візьметься: роботи з каменю, глини, бісеру…   — Не уявляю, як можна сидіти і нічого не робити,  —  зізнається жінка. — Я завжди щось мушу мати в руках: як не бісер, то глину, то бодай голку з ниткою…  Митець — це згусток енергії.  Він прагне вкласти її у матеріал, «оживити» його. Тому, думаю, незабаром опаную ще якусь творчу стихію… Творчих ідей у мене ще дуже й дуже багато, буває, руки не встигають за головою. Та й захоплює ця робота настільки, що, спробувавши хоч раз, стаєш її «заручником» на все життя…

Захоплення “рукотворними дивами” у пані Надії родом ще з дитинства. Маленькою, пригадує жінка,   шила одяг для своїх ляльок, а ще скільки себе пам’ятає, намагалася дати друге життя речам, котрі нібито уже вийшли зі вжитку: “малювала” картини зі всього, що було під рукою, щось ліпила, клеїла, витинала… Увесь час цікавилася чимсь новим і знаходила все більше і більше захоплень, які опановувала самотужки.

— А ще пощастило з тим, що успадкувала «творчі гени» від мами, котра захоплювалася витинанками та плетінням, та бабусі, — продовжує розмову пані Надія. — І не лише я, а й дві мої сестри:  Віта і Наталя. Власне, разом із Вітою (яка, до слова, нині теж народна майстриня, і хоча живе в Одесі, ми разом створили віртуальну творчу  майстерню «Бедрик») ми добрий десяток років тому захопилися ліпленням із полімерної глини.  Племінниця «підбила» нас показати свої витвори на одному з численних тернопільських фестивалів: те, що люди цікавилися ними і активно купували, неабияк додало нам наснаги… Відтоді пішло-поїхало: ми стали «завсідниками» фестивалів, і на одному з них до нас підійшла тодішня голова обласного осередку Національної спілки народних майстрів України Оксана Гавриш-Сікорська. Вона похвалила наші роботи і порадила,  що варто було б працювати у народному напрямку.

Не просто «гра в бісер»

Так  і сталося: спершу, зацікавившись бісероплетінням, я опановувала це, повірте мені, нелегке (тільки з першого погляду здається, що в нанизуванні мініатюрних кольорових намистинок на нитку немає нічого складного) мистецтво самотужки.  Спершу відтворювала старовинні узори, згодом взялася за створення своїх авторських прикрас – силянок і навіть так званих лемківських криз — великих бісерних «комірців», які починалися на шиї і покривали плечі жінки.

Нині рахунок таких криз, що вийшли з-під її вмілих рук, — уже навіть не на десятки… Капронова нитка, бісер і голка. А ще — дрібка натхнення, пригорща фантазії і — чи не найголовніше — не одна година неймовірно дрібної, філігранної, копіткої праці. Але результат вартий затрачених зусиль:  мистецьки виплетені прикраси  схожі на кольорову річку, що мерехтять і сміються узорами, відкриваючи нам дивовижну магію бісероплетіння…

— Бісероплетіння — процес дуже захоплюючий і творчий, але він потребує від виконавця терпіння, посидючості та вміння зосереджуватися на дрібницях, — каже пані Надія. — Зате результат буде довгі роки радувати своєю красою і неповторністю. Таку незвичайну прикрасу як криза, буває, плетуть і  півроку, — усе залежить від складності узору. Виріб спершу створюється в уяві, згодом узори переносяться на спеціальний папір, і вже потім — особливе, мініатюрне “ткацтво” тих узорів з бісеру.

З дрібних намистин майстриня творить орнаментальні “полотна”, експериментує з розміром, формою і кольором, застосовує різні прийоми плетива, імпровізує, фантазує, підбирає кольорову гаму.

— У кожну свою роботу, навіть якщо вона за традиційними мотивами, я намагаюся вносити щось своє, авторське,  — розповідає майстриня.  — Бувало, розробляєш схему, «сліпаєш» над нею, пробуєш, міняєш-переробляєш, а за якийсь час бачиш, як інтернетом гуляє фото твоєї кризи із підписом: «мексиканська народна прикраса». І так образливо стає: прикро найперше не за те, що не вказали твого авторства, а що не кажуть, що ця прикраса — українська…  Ми так усі тішилися, коли модний дім «Valentino» вивів на подіум моделей у вишиванках, що навіть не помітили, що ніде не було згадано, що ці вишивані узори — українські… А румуни пішли іншим шляхом: коли американський бренд Tory Brunch використав у своїй новій колекції одягу елементи румунської вишивки і не вказав про це ні слова, вони згуртувались і відстояли свої права на культурну спадщину. Виробник одягу змушений був визнати це і зазначив на своїй офіційній сторінці про походження орнаментів… До чого це я? Та до того, що наша українська автентика уже «прогриміла» на весь світ, а ми тільки-тільки доходимо усвідомлення того, що прикраси «з бабусиної скрині», вишиванки, ґердани і ляльки-мотанки — це не «нафталін», а сучасне просунуте мистецтво.

Мотанка з Тернополя перемогла у Канаді

 До речі, про ляльки-мотанки.  У Надії Харченко вони теж не прості, а з «родзинкою».  Майстринь-лялькарок на Тернопіллі вистачає, тому хотілося мати якусь свою «фішку», зазначає жінка. І вона її знайшла! Її тендітні та вишукані мотані красуні вирізняються філігранністю одягу та прикрас. Для того, щоби точно відтворити автентичні однострої, пані Надія тривалий час студіювала спеціальну літературу, розглядала зразки автентичних вишивок та прикрас. Як вам, скажімо, лялечка у сорочці, рукави якої вишиті справжнім борщівським верхоплутом? А «панянки» в одностроях різних регіонів України? А красуня-наречена в автентичному весільному вбранні — сукні, розшитій відповідними візерунками, із традиційними прикрасами і навіть головному уборі з пір’ячком?   До слова, саме ця мотанка — «Буковинська наречена» — не просто помандрувала до Канади, а стала там переможницею конкурсу «Mystery and Magic of the Motanka Doll», де були зібрані ляльки-мотанки різних українських майстринь.

— Виставка, — розповідає пані Надія, — відбувалася у канадському Едмонтоні. Її організувала  талановита молода майстриня Мирослава Оксентюк і її студія «Берегиня» спільно із Альбертською радою українського мистецтва.  Переможця  визначали голосуванням відвідувачів виставки. Таким чином моя ляля отримала перше місце…

Зрештою, усі її лялі — неабиякі красуні та мандрівниці. Їх замовляють поціновувачі краси та автентики зі всього світу. Під час нашої із пані Надією розмови їй телефонували українці, котрі живуть… у далекій Австралії, і котрі, приїхавши на кілька годин до Тернополя, захотіли ближче познайомитися із творчістю нашої талановитої землячки.

Роман із… каменем

Ще одна грань творчості Надії Харченко – ї «роман із каменем», що триває уже кілька років.

— Мені дуже подобається працювати з каменями, — розповідає жінка. — Натуральне каміння неймовірне  на дотик і буває просто неповторної краси. Когось приваблює його енергетика, когось – зовнішній вигляд. Але встояти перед його красою просто неможливо. Магія каміння затягує настільки, що найбільше подобається, власне, сам процес творення із каменю.  Тут потрібна неабияка терплячість, витримка та фантазія, тому до кожного виробу підходжу з особливим трепетом. А ще у будь-якому із «жанрів» своєї творчості завжди раджуся з авторитетним домашнім «журі» — чоловіком та сином. Вони – люди також творчі, і їх смаку я цілковито довіряю. Річ у тім, що мій чоловік Ігор — талановитий вишивальник, якому до снаги і вишиті картини, і рушники, і навіть  мені дві сорочки він вишив!  Талантом працелюбності він наділений не менше, ніж талантом митця — бувало, може працювати над черговим витвором, «малюючи» голкою та ниткою, не відриваючись, по 10 годин у день… А ще і чоловік, і син захоплюються бісероплетінням – так що це у нас справа практично сімейна. 20-річний син Сергій, крім того, ще й робить витинанки, до речі, цьогоріч він навіть отримав президентську стипендію як молодий майстер.  Коли ми всі троє беремося за свої творіння, хата стає схожою на майстерню, — сміється жінка… — Проте нам усім подобається таке життя. Я  завжди готова поділитися своїми творчими знахідками із тими, кому цікаво самотужки зробити що-небудь гарне, витворити своє рукотворне диво.

Загалом, зізнається пані Надія, особливого рецепту творчості у мене немає. Просто творю, як підказує серце. У моїх роботах — моє світобачення та світосприйняття. Можливо, саме через відсутність професійної художньої освіти не боюся відійти від певних загальноприйнятих канонів, поекспериментувати…  Політ людської фантазії, повірте,  і справді безмежний…