У колекції Лілії Зінчук із Бережан — понад дві тисячі ручок (фото)

Моя співрозмовниця — директорка Бережанського музею книги, а ще колекціонерка ручок. Перші отримала від племінника Богдана Лепкого, мецената, культурного та громадського діяча Романа Смика. Тепер колекцію пані Лілії Зінчук поповнюють ручки, котрі вона купує сама, ті, які дарують знайомі та навіть незнайомі, котрі знають про її пристрасть.

Але ручки це не просто знаряддя для письма. Для пані Лілії вони значать набагато більше. Вони надихають на роботу (до речі, пише тексти вона тільки від руки), створюють настрій та роблять текст “живим”. Про це та інше я й поспілкувалась із колекціонеркою.

— Доброго дня, пані Лілія. Розкажіть, чому ви вирішили колекціонувати ручки?

— Студенткою четвертого курсу Волинського державного університету імені Лесі Українки почала працювати у Бережанському музеї книги. Ці серпневі дні 1995 року були переповнені підготовкою до відкриття музею Богдана Лепкого. У моєму полі зору постійно була висока чоловіча постать. Він усе тримав під контролем — “напис піднести вище”, “це змістити”, “а тут поправити”. Я здогадалась, що це фундатор музею Богдана Лепкого, доктор Роман Смик. У мене виникла низка запитань — як привітатися, про що запитати. Аж раптом почула, що він звертається до мене: “Як вас звати”? Відповіла: “Ліля”. “Лілея”, — на свій манір трактував Роман Петрович. Міцний потиск його руки розвіяв усі мої страхи. Так розпочався перший трудовий день у музеї книги. І ось у затишній музейній кімнаті після відкриття музею Богдана Лепкого проводжаємо нашого наставника. “Незабаром отримаєте посилку з книгами, папір, ручки та каву з чаєм, аби не мерзли в цих залах”, — сказав мені доктор Роман Смик (народився він на Івано-Франківщині, а мешкав у Чикаго). За деякий час посипалися на музей бандеролі з книгами, журналами, газетами, а серед них — акуратно складені ручки до кольору до вибору. В 1995-99 роки придбати папір і ручки, зробити копії чи видрукувати документи було складно, точніше — не вистачало коштів (зарплату тривалий час не виплачували, а потім раз — і видали гречкою, цукром і горілкою). Друкували все на друкарській машинці — стукіт ще той! Писанини було багато — музейні журнали заповнювали ручкою з синім чорнилом, решту документів — чорним. У мене було паковання ручок Bic, а ще в'язанка різних ручок із написами англійською (як виявилося, це були назви лікарських препаратів, які Роман Смик привозив на Бережанщину тим, котрі потребували). Заповнюю заокеанськими ручками інвентарні книги — і о диво! — таке враження, що вони виводять літери самі. М'якість і легкість, з якою вони писали, насиченість кольору — все це додавало мені бажання працювати і створювало добрий настрій.

У кожній бандеролі з експонатами для музею лежала в'язка різних ручок із наклейкою “Лілеї. Пишіть — там багато цікавого”. І писала. Щоразу іншою ручкою, бо стрижнів для американських ручок не було. І так прилітали ці ручки з-за океану протягом десяти років, нижні шухляди робочого столу вже не й зачинялися від списаних ручок. Відтоді пройшло вже багато років, збільшилася кількість шухляд, але бажання писати щодня іншою ручкою не зникло.

— За стільки років у вас, очевидно, назбиралась велика колекція. Скільки зараз у вас ручок?

— Нині у мене 2 300 ручок. Більшість придбала сама у Бережанах Тернополі, Львові та Києві, решта — дарунки з різних міст України та світу. Моїм знайомим і друзям завжди легко, проте водночас непросто вибрати мені дарунок. Бувало, казали: “Вибери, яку хочеш ручку, а я тобі її подарую із величезним задоволенням”. Якось знайомий директор магазину канцтоварів запитав, чи, бува, не день народження у мене, бо вже питали, чи є гарні ручки.

— Прочитала, що у вас є цінні ручки, як ось Parker Gold (з позолотою), ручка зі сріблом, ручки з камінчиками Svarovski; розумна 3D-ручка. А які зі збірки особливо цінні для вас?

— Усі ручки для мене цінні, бо ж більшість — подарунки (просто так, без приводу). Їх левова частка подолала довгий шлях із Берліна та Стокгольма. Очікування їх, мабуть, найдовші очікування, а водночас переживання неймовірної радості — ось ще два дні, один, о, ще кілька годин! Відкриваю пакунок — кава, солодощі в сторону — ну де ж той пакет із ручками! Родичі вже жартують, що нормальна людина дивиться, що добренького лежить в бандеролі з-за кордону, а мені тільки ручки в голові.

Знайомі знають, що мене цікавлять ручки й без стрижня, тому не викидають ті, в яких закінчився заряд, а приносять мені. Інколи до мене на вулиці підходять незнайомі люди й кажуть, що мають цікаві ручки.

— Що для вас є визначальним у виборі об’єктів для колекції? Як зберігаєте ручки?

— Принцип простий: або вже маю, або вже буде. Спочатку зберігала всі разом, а потім розділила на групи: ті, котрі придбала сама, решта — в окремих шкатулках від кожного дарувальника. Попри те, що ручок маю багато, пам’ятаю, де яку зберігаю.

— У вашій колекції є кулькові, перові, ролери, гелеві, масляні, лайнери, “пиши-стирай” ручки й ті, котрі призначені для шульги. А яким ви надаєте перевагу?

— Перш за все — це зручність.

Вибрати ручку непросто. У неї має бути зручний для тримання, не надто тонкий корпус, гумова накладка, що запобігає ковзанню. Писати ручка має м'яко, не шкрябати папір. Вдало підібрана ручка впливає на почерк — він стає виразнішим і акуратнішим. Перевагу надаю масляним стрижням та лінерам. Щоранку вибираю ручку залежно від настрою — нині Bic, завтра — Senator. Щодня пишу іншою — її дизайн і те, як пише заряд, надихають на створення високоякісних текстів.

Вважають, що людина списує в середньому чотири ручки у рік. Але ця людина точно не я. Попри сучасне обладнання, всі тексти пишу від руки, роблю у них помітки та виправлення. Я пишу листи, підписую від щирого серця вітальні листівки. Видрукований текст для мене — це мертвий текст, набраний стандартним шрифтом.

На моєму столі завжди стос паперу, п’ять ручок і два олівці. Рука сама тягнеться, аби щось написати.

Цікаво, що колекціонування ручок називають стілофілією. Тож у мене на столі філія ручок. Жартую.

— До речі, є ручки, з котрими асоціюються епохи чи стилі життя. Приміром, ручка з пером — це відгомін минулого століття. Цікаво, чи міркували ви про те, як ручки змінюються з часом, так, щоби відповідати соціальним потребам?

— Не тільки міркувала, а й прослідковувала їхню історію від писала (старовинного приладу для писання у вигляді загостреної на кінці металевої, дерев'яної або кістяної палички) до авторучки. Кожна ручка, як і людина, пройшла свій шлях і вибрала своє місце.

Ручки з пером теж є у моїй колекції. Пробувала писати ними — це надзвичайно складно, але почерк стає охайнішим, літери виразнішими. Не можу користуватися ними щодня, бо писання ручкою з пером — довготривалий процес.

— Ви — директорка музею. Як ваш фах впливає на хобі й позначається на ньому?

— У нашому музеї є сім експозиційних залів. Серед них — присвячений стародрукам і книгодрукуванню. Він мій улюблений, я проводжу всі заходи, котрі відбуваються у ньому. Саме там із учнями пишемо ручкою з пером староцерковнослов'янською та давньоруською (давньоукраїнською мовами) у зробленій власноруч книжечці. Там знайомимося з матеріалами та засобами для письма, починаючи від кам'яних скрижалей та глиняних і воскових табличок, грифелей, пташиного пера та чорнил, до сучасних олівців і ручок, набираємо текст на друкарській машинці — це ще веселіше, ніж чорні від чорнила пальці.

— Ви згадували про те, що ручка впливає на почерк. А чи схильні пов’язувати почерк із рисами характеру?

— У кожного — індивідуальна манера письма, котра сформувалася з дитинства. Вважаю, почерк розповідає про людину. Це така ж її особливість, як характер чи манера говорити або вдягатися. Цікаво, що нині почерк відомих людей викликає інтерес, його пробують інтерпретувати з точки зору психології, або ж інше — на основі почерку створюють сучасні шрифти.

Я підтримую думку англійського філософа й письменника Джона Толкіна: “Коли я не маю можливості користуватися ручкою чи олівцем, то почуваюся безпомічним”.

Я впевнена, що сьогодні необхідно вміти писати від руки. І робити це треба обов'язково улюбленою ручкою. Писання від руки розвиває спостережливість, координацію, пам'ять. Qui scribit bis legit — хто пише, той читає вдвічі, як каже латинське прислів’я. А українське мовить: написаного пером, не витягнеш і волом. Записане не видалиш випадково, необережним натиском на клавіатурі чи мишці, його не знищить комп'ютерний вірус. У кожній написаній літері є частинка того, хто її писав.

— Цікаво, чи є ручки, про котрі мрієте, аби вони були вашій колекції?

— Так, мрію про ручку німецької фірми Mont Blank. Щоправда, не про ту, зі вставками дорогоцінних металів і коштовного каміння (до речі, ручка Solitaire Royal цієї фірми потрапила до “Книги рекордів Гіннеса” як найдорожче письмове приладдя — її прикрасили діамантами). Бо ж якби мала таку, була б директоркою надсучасних музеїв книги та ручки.

Анна ЗОЛОТНЮК

Ілюстрації надала Лілія Зінчук