У тернопільській галереї виставка про те, де можна знайти щастя (фоторепортаж)
«Коли ми радісні та здорові, коли все добре, то вcередині нас з’являється дуже класне світло. Коли починаємо жити на автоматі — світло зникає. Його можна віднайти в тиші. Для себе зрозуміла, що ця тиша в глибокій медитації та малюванні», — каже львівська художниця Олена Каїнська.
Цими днями у тернопільській галереї «Бункермуз» відкрили її експозицію «Світло приходить з Тиші». Це — перша персональна виставка мисткині. З галереєю вона познайомилась, коли брала участь у резиденції ім. Назарія Войтовича у Травневому на Збаражчині. Простір «Бункермузу» сподобався форматом, затишністю та людьми, котрі тут працюють.
Олена Каїнська народилась та мешкає у Львові. Працювала керівницею інформаційного відділу Федерації покеру України та технологічною копірайтеркою в ІТ. Потім — роки духовних пошуків і мандрів. Відтак повернулась додому з відчуттям, що шукати найголовніше треба в собі через певну діяльність.
Якось у розмові з друзями-художниками Максом Вітиком та Анатолієм Криволапом перший запитав, чи не пробувала вона малювати, почувши негативну відповідь, запропонував попрацювати тиждень у його майстерні. У 2012 році Олена Каїнська створила першу великоформатну роботу та зрозуміла, що малювати вона любить більше за що-небудь, згодом залишила роботу в ІТ, аби втілити мрію.
— Я не можу віднести свої роботи до якогось напрямку чи стилю. Одна жінка сказала дуже цікаво: «Це наїв. Хоча, ні, він не такий вже й наївний». Я просто роблю те, що мені подобається, — каже Олена Каїнська.
Copy of The chicken laid big eggs, 2019, acrylic on canvas, 100х150
Нині художниця вивчає можливості віднайдення внутрішнього спокою, але не десь у гірському монастирі, а там, де є зараз. Роботи Олени Каїнської — провідники у стан внутрішнього спокою. Вони розповідають філософські історії мовою глибоких та часто архетипічних образів. Для її картин характерні спрощені форми — аскетизм плоских поверхонь, завершеність і переконливість композиції, цілісна статика, порядок і ритм — все це фокусує увагу глядача на посилі роботи.
Свої роботи мисткиня характеризує як по-дитячому прості й безпосередні, такі, що допомагають пригадати дитячий стан безпеки та довіри, стан цікавості до світу, казковості, любові. Для них художниця використовує яскраві кольори. Каже, так вони привертають увагу та впадають у вічі, а потім глядач починає розбиратись у метафізичному сюжеті, міркує над змістом. Кожне полотно має свою історію — її авторка пояснила на експлікації поряд. Каже, для неї важливо, аби люди розуміли саме те послання, яке вона вкладає у свої роботи.
У картинах Олена Каїнська розповідає про важливі для себе речі. Таким, серед іншого, для неї є вміння бачити. Не просто дивитись на світ навколо, а бачити та розуміти взаємозв’язки, аналізувати. Про це мовить полотно «Око, яким ти дивишся на Бога, і око, яким Бог дивиться на тебе, — одне й те ж». Пояснення авторки: «Цією картиною я хотіла показати, що кожна людина має індивідуальний зв’язок із Богом, із Вищим Я чи з Надлюдськими силами. Кожна людина має часточку Бога в собі та має особистий зв’язок із мудрою та люблячою силою, яка створила цей світ.
На картині третє око символізує містичну інтуїцію, священне знання, надможливості, воно зв’язане з Оком Бога, і є по суті цим Богом.
Також ця картина показує, що кожна людина має два шляхи, як прожити своє життя: слухати своє серце і слідувати своїм унікальним життєвим шляхом, чи слухати те, що кажуть та радять інші, підлаштовуватися під їхню критику та соціальні обмеження».
Виставка «Світло приходить з Тиші» — нагода запізнатись із цікавою авторкою та зануритись у себе. Зосередитись на внутрішніх порухах і розставити свої розділові знаки. В огляді можна запропонувати ту ж методу, що з читанням книжок поетичних — розгорнувши на випадковій сторінці. Почати б ось із «Вогняний дракон прилетів до лісового гриба». Його історія така: «Почалась зима і гриб у лісі замерз. Тоді до нього прилетів його друг вогняний дракон і зігрів своїм теплом. Картина символізує любов, довіру та підтримку. В будь-якій ситуації людина ніколи не залишається сама, завжди є друзі котрі прийдуть на допомогу». Цю історію можна трактувати буквально, можна розгорнути до притчевості, а можна розставити свої точки відліку і зчитати своє послання. Зрештою, любов, довіра, підтримка — слова наче б то універсальні, проте в кожного відгукнуться по-своєму. Або така картина: «Чайки наплакали море». Авторський коментар: «Чайка — це символи жінки, котра втратила свого коханого. Чайки сіли на гілочку омели та почали горювати. Горювали-горювали та наплакали ціле море. Омела ж символізує відродження та відновлення. Після темних часів неодмінно прийдуть світлі». На більшості робіт потвердження того, що, яким би похмурим не здавалось зараз, завжди є те, що виведе до світла; що життя це не просто лінія з точки А в точку Б, а щось, що не починається й не завершується, має характер не лінійний, а просторовий. І між тим усім упевненість в наповненість чимось глибоким і трансцедентним. Зрештою, це про внутрішню силу, про подібності та про відмінності. Про щось таке дотульне, що є всередині, проте іноді приспане й чекає пробудження, якогось поштовху — і тим поштовхом може стати роздуми про роботи, тобто погляд, звернений себе. Зрештою, ці картини можна порівняти із дзеркалами, в які вглядаємось не тільки із тим, аби переконатись, що ми є, а й для того, аби відшукати в собі часточки того, що стоїть за світом матеріальним; вглядаємось, шукаючи погляд іншого.
І ще одна історія, що вкарбувалась у пам’ять і буде слушним завершенням. «Одного дня в селі люди прокинулись, визирнули з вікон і побачили, що їхні кури знесли велетенські яйця, розміром з будинки. І люди подумали, що тепер точно в їхньому селі все буде добре».
Анна Золотнюк
Фото авторки