У тернопільському музеї — проєкт про міру тиші (фото)

Цими днями у тернопільському обласному художньому музеї представили «Міру тиші». Це виставка учасників Міжнародної програми обмінних мистецьких резиденцій – проекту, заснованого на базі Мистецької резиденції ім. Назарія Войтовича.

Упродовж місяця молоді митці з України та Німеччини творили серед полів села у Травневому на Збаражчині. У програмі взяли участь Роксолана Угринюк зі Львова, Богдан Свиридов із Черкас, Ангела Гейсенхофер із Мюнхена, Катерина Кобилянська з Києва.

- За словами кураторки резиденції Людмили Ничай, митці ловили тишу Травневого та показали її в незвичних проєктах. Вони розповідають про «що мовчать села, люди в умовній ізоляції та тимчасові переселенці мистецької програми. Що видно збоку, та зовсім губиться у перспективі, чим живуть території тут і зараз, які несумісності та продуктивності несуть у собі повсякденні дії та роздуми, — йдеться у концепті експозиції.

Мовлячи про місію резиденції, Людмила Ничай відзначила: найголовніше, що отримують митці — це можливість творити. Цьогоріч — третій рік діяльності резиденції, а завдяки Українському культурному фонду з’явилась нагода зробити міжнародну програму — українські митці отримали можливість  створити й показати свої проєкти за кордоном, а в Травневе запросили творців із Німеччини, Словаччини та України. Людмила Ничай також наголосила, що резиденція працює на розвиток культури громади села, адже кожен учасник резиденції публічно представляє свою творчість та проводить майстер-класи. Вона запросила всіх на заходи до Травневого. Дістатись села можна доїхавши до сусідньої Стриївки, а далі пройтись полями. Вони, за словами куратори, дивували не одного учасника резиденції та були джерелом натхнення для багатьох.

— Перший тиждень резиденції був тижнем тиші. Ми не одразу роздали матеріли митцям, аби дати їм час відчути місце, залишитись на одинці зі собою та середовищем, подумати над важливим для них, — розповідає кураторка резиденції. — Тиша першого тижня була глибокою, її можна було вимірювати зануренням людей в контекст. Сама назва експозиції запрошує подивитись глибше на ті речі, на котрі ми звикли дивитись в русі щоденності, відійти від того, що насичує наше життя шумом.

Відтак слово мали учасники резиденції. Роксолана Угринюк  створила проєкт про загублені села та причину втрати цінності власної історії.

— Я розмовляла з місцевими, думала про їхнє життя. Мій проєкт — про вибір. Коли тобі розповідають, що хтось поїхав на заробітки, думаєш: «ну добре», проте коли тобі таке говорить половина села — це вже не добре. Під час однієї з прогулянок Травневим у калюжі я знайшла блоки з глини, з яких колись будували хати. Вони — матеріальна історія, котра буквально розчиняється. Мені згадався ефект метелика, який часто ілюструють висловом про те, що помах крил метелика в одному місці спричинити торнадо в іншому. Так навіть маленьке рішення має велику силу. Їдемо ми закордон чи не їдемо, занедбуємо наші пам’ятки чи ні — дуже важливий вибір. Мій проєкт про те, що для того, аби зберегти свою історичну пам’ять, аби не занепадали села, — треба бути відповідальним, — пояснює Роксолана.

На проєкт «Зменшення ваги парадоксів» Катерину Кобилянську надихнули просторі поля біля Травневого.

— Спочатку думала про них, як щось стабільне, на що можна опертись, про середовище, де почуваєш себе органічно. Думала, що так себе почувають всі, але насправді ні. Я почала міркувати про те, що, якою стабільною не була б природа, ми почуваємо себе достатньо невизначено. Так, у моєму житті будь-яка людина, подія чи ситуація насичена парадоксами. Нема жодного однозначного феномену. Мені захотілось погратись з цією темою, — мовить Катерина Кобилянська. — У своїх картинах мені хочеться донести до глядача: коли збільшуємо вагу парадоксу, тобто вагу тих думок, які витрачаємо на обмірковування, — ми програємо, а, коли відпускаємо ситуацію та даємо речам бути парадоксальними, — нам стає набагато легше.

Картини Катерини Кобилянської по-різному наповнені парадоксами, каже, до кінця й сама не розуміє всіх. Деякі роботи мінімалістичні, інші — виповнені деталями, так, що розглядаючи їх важко зберегти фокус уваги.

Про вимінювання часу на матеріальні цінності розмірковував Богдан Свиридов. Коли їхав у Травневе, вирішив, що саме місце підкаже над чим працювати. Так і сталось.

— Одного разу ми побували на закинутій фермі — всередині було темно, промені проникали крізь шпарини, повітря здавалося густим… Це був дуже атмосферний простір, складалося враження, наче час рухається дуже повільно. Свою серію картин-спостережень я назвав «Сповільнене сонце». Але основний мій об’єкт інший. Це такий собі редімейд. Для інсталяції «День на вагу золота» використав карпатський килим, який мені подарував пан Василь із місцевої школи, і дев’яносто зубних щіток. Це число не випадкове. Воно символізує тих три місяці, на які зазвичай люди їдуть на заробітки. Оскільки люди щодня чистять зуби, тому цим предметом можна символічно відмірювати час. Кожна із зубних щіток стерта, як  нагадування, що людина не вічна. У цьому проєкті я міркував над тим, що ми обмінюємо свій час на гроші.

Німецька мисткиня Ангела Гейсенхофер покинула резиденцію раніше та не була присутня на презентації «Міри тиші». Її роботи перегукуються із творами інших учасників, адже відправною точкою рефлексій також стала трудова імміграція, а відтак Ангела Гейсенхофер міркувала про рівні вразливості та фемінної ніжності. Для своїх об’єктів вона використала матеріали, котрі їй трапились у Травневому, — через них показала беззахисність та крихкість, незахищеність жіночності.

— Серед речей, з якими працювала Ангела, фото священика, знайдене у закинутому костелі сусіднього села. Вона пояснювала важливість цього об’єкту як знаку того, що ми завжди маємо  символи та речі, яким оточуємо себе для захисту, — розказує Людмила Ничай.  

Беззахисність німецька мисткиня передала через крихкі матеріали. Приміром, вкрила воском рукавиці для роботи. Здається, вони не втратили своєї захисної функції, але ж віск топиться від тепла долоні. Акварельна робота з крилами метелика — це ніби марева, які нас лякають, а, з іншого боку, нагадування про крихкість світу. Прикраса з пластиліну нагадує про нестійкість та мінливість. У роботі зі самотнім деревом серед поля передане відчуття незахищеності. Людмила Ничай каже: через те, що Ангела Гейсенхофер була обмежена у спілкуванні з місцевими, адже могла комунікувати з ними тільки через перекладача, цей проєкт вона робила значною мірою про себе.

Оглянути експозицію «Міра тиші» учасників Міжнародної програми обмінних мистецьких резиденцій можна у Тернопільському обласному музеї до 4 серпня.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото Олександри ПАВЛОВСЬКОЇ