У Тернополі запалюють свічки і згадують про жертви Голодомору (фотофакт)
Палаючий хрест перед драмтеатром у Тернополі готують учасники акції «Запали свічку» з нагоди вшанування пам’яті жертв Голодомору. Її розпочнуть по всій Україні о 15.30.
Після молитви на Театральному майдані, учасники вирушать пішою ходою до Церкви Різдва Христового, де священослужителі проведуть молебень біля пам’ятного знаку «Голод 33».
У той же час тернополяни публікують спогади рідних у соцмережах.
- Голодомор сприймаєш зовсім по іншому коли деталі про нього дізнаєшся не з історичних книг чи публікацій, а з уст свого рідного діда, котрий, його пережив, - пише Іван Сороколіт у Facebook. - Уривок з книги спогадів мого, на сьогодні вже покійного, діда – Івана Сороколіта: «Ось у ці голодні роки почалось моє свідоме дитинство, я бачив голод, знаю, що таке голод, сам це відчув і пережив. Я був свідком голодомору в нашому селі, мені було тоді сім років і дещо пам’ятаю. Голод прийшлося переживати в селі Олександрівка і в місті Тростянець. Я бачив, як по сусідству, десь через 3-4 хати, де ми жили, приїхала група комсомольців і вичерпувала відрами воду з криниці. Вичерпавши, дістали звідти пляшки з зерном проса. Бідний господар, зараз не пам’ятаю його прізвища, щоб зберегти хоч що-небудь з урожаю і не вмерти з голоду, понасипав просо в пляшки, позакривав герметично і кинув у криницю. А представники радянської влади, прийшли і його відібрали. Господаря забрали і невідомо де він подівся, ми його більше не бачили.
Сьогодні мало хто може уявити, що таке голод. Це таке, коли людина дуже і постійно хоче їсти, і їсть все, що може пережувати, все, що можна проковтнути. Мені, моїй родині, моїм сусідам, односельцям прийшлося їсти листя, різні шкаралупи. Були випадки, що люди їли людей. Найстрашніше настало весною 1933 року. Всі запаси були вичерпані за зиму, прийшла весна, пригріло сонце, а їсти абсолютно не було що. Люди помирали від голоду. Комсомольці, що займалися збором зерна, не знаю, яка їм була за це винагорода, але той, хто звозив трупи, отримував за кожен доставлений труп 200 грамів хліба. Трохи легше стало, коли появилася зелень, виросли бур’яни. Мені дуже запам’яталося, що добре було їсти листя з вишні, а якщо попадався на дереві загуслий сік вишні, де тріснула кора, то це вже був делікатес.
Як тільки появилася зелень, мама пекла з лободи та якогось іншого листя палянички. Суміш терли в макітрах і пекли млинці, палянички. Вони були на вигляд подібні до засохлих коров’яків.
Ще, завдяки чому ми вижили весною і не повмирали, це тому, що батько поїхав на спиртзавод і там він чи вкрав, чи йому хтось дав, точно не знаю, в опалку тої суміші, з якої робили спирт. (Опалкою називали спеціальний мішок для годівлі коней у дорозі, коли вони були запряжені до воза. Опалку чіпляли на початку дишля перед кіньми під час їх стоянки). Мама варила по трошки ту суміш і ми її споживали.
Пригадую, появилися вже ягоди, достигли вишні, наша сім’я сидить за столом і їсть вишні. І тут мама свариться на нас: «Ви навіщо кісточки з вишень викидаєте?!!! Який же дідько вас нагодує?!!! Їжте з кісточками, щоб ситніші будете!!!» І ми, діти, їли вишні з кісточками, щоб шлунок бу повний і ми були ситими.
Прийшло літо, голод помалу стих, почалися жнива, зерна вже так не забирали і трохи можна було наїстися. За цю трагедію нашого народу вже немає кого спитати, немає кому сповна відповісти. Я рахую, що Голодомор в Україні був організований тодішньою радянською владою, але виконавцями, в основному, були свої доморощені посіпаки….»
Фото автора