Вчений з Києва розповів у Тернополі, про те, що робив Альберт Ейнштейн в Івана Пулюя на дачі
Зустріч із відомим вченим, провідним науковим співробітником Інституту фізики НАН України, доктором фізико-математичних наук, професором, дійсним членом НТШ, невтомним дослідником забутих імен українців, знаних у світі, але не завжди – в Україні, Василем Шендеровським не перша для мене.
Василь Андрійович, напевно, один із небагатьох українських науковців, хто дуже багато робить для популяризації досягнень української науки. Адже він – не лише фізик-теоретик, співавтор трьох монографій з фізики, українсько-англійсько-німецько-російських словників фізичної лексики, радіології, радіаційної безпеки, а й упорядник і редактор 4-ох видань про видатного українського вченого Івана Пулюя, біля 600 наукових та науково-популярних розвідок. А ще, з ініціативи Василя Шендеровського вперше за 100 років перевидано «Біблію» у перекладах Пантелеймона Куліша, Івана Нечуй-Левицького та Івана Пулюя, вперше в Україні здійснено перевидання «Євангелія» Пилипа Морачевського. Про все це дізнавався під час попередніх виступів Василя Шендеровського в Українському домі «Перемога» в Тернополі, місцевих вишах, на «круглих столах» та наукових конференціях, присвячених славетним вченим, вихідцям з Тернопільщини.
Однак лише цього разу мені вдалося поспілкуватися із Василем Андрійовичем дещо триваліше, ніж досі. Тож деякі фрагменти цієї розмови і пропоную нашим читачам.
Утверджуватися через пізнання історичного минулого, повернення державі імен її наукової еліти
- Пане Василю, Ви знову, вкотре, у Тернополі. Але цього разу день приїзду Ви розпочали не зустрічами із науковою, інтелектуальною елітою краю, а із старшокласниками-гімназистами Тернопільської гімназії імені Івана Франка. Чому саме так?
- Зауважу, що жодна моя поїздка до Тернополя не обходиться без спілкування із представниками наукових, творчих кіл, що буде й цього разу, але вже пізніше, після спілкуваннями із старшокласниками-гімназистами. Я радо відгукнувся на запрошення приїхати саме сюди і розпочати своє перебування у Тернополі з відвідання гімназії тому, що вважаю, передусім, національна свідомість молодих людей має утверджуватися через пізнання історичного минулого, повернення державі імен її наукової еліти.
- Зрештою, наскільки я розумію, саме сказане вами і є головним постулатом масштабної науково-дослідницької праці «Нехай не гасне світ науки», з окремими томами якої ви і приїхали сюди?
- Так, нині я презентував гімназистам 3-ій та 4-ий томи свого дослідження. У них, як і в попередніх двох томах, розповідаю про забуті імена знаменитих українців, пропоную науково-популярні нариси про їхнє життя, наукову та освітянську діяльність, їхній внесок у світову наукову скарбницю. Хотів, щоб ці діти, які прийшли на зустріч зі мною, усвідомили, що треба багато в чому завдячувати своїм учителям.
- А батькам?
- І батькам теж. Батьки дають життя, а вчителі часто – орієнтир у житті. Бо ж правду кажуть, який учитель, такі й його діти-учні. А які діти, така й держава, як сказав колись дід Романа Шухевича – Володимир Шухевич. Найцінніше, що є у людини, це – здоров’я і знання. А знання треба черпати з книг. Читати і намагатися утвердитися у цьому житті – хто в науці, хто на виробництві, а хто – в політиці, дипломатії. Тому, що наша українська держава цього потребує нині, як ніколи раніше.
- Знаєте, пане Василю, мене завжди дивувало, що фізик, вчений-теоретик, несподівано для оточуючих, раптово зміг розкритися ось в такій іпостасі глибокого, вдумливого дослідника нашої минувшини, зокрема, духовної і наукової спадщини українського народу.
- Такі, нібито «метаморфози», дійсно виглядають несподівано лише для сторонніх. Але нічого «раптово» не стається. Якщо у душі, в думках оте прагнення дізнатися більше, ніж тобі дозволяють знати, нуртує, то згодом воно проявить себе обов’язково і в конкретному вияві.
Усе робилось в нелегких умовах разом з друзями…
- Отож, у 1964 році я закінчив Чернівецький університет, фізичний факультет, – продовжує мій співрозмовник. – Направили мене на роботу до Києва, в Інститут напівпровідників (нині – Інститут фізики напівпровідників НАН України). У 1967 році вступив до аспірантури, захистив кандидатську, далі – докторську дисертацію. І ось, настав 1991 рік. Я на той час вже написав три монографії з фізики. Звичайно, усі – російською мовою, як тоді було це заведено. Але постійно була думка: щось треба зробити для України.
- І що ж тоді міг зробити «для України» фізик Шендеровський?
- Скажу, що ще до розвалу Союзу думав про видання енциклопедії фізики, якої в Україні не було. Правда, були книги російськомовні із важкою для читача науковою термінологією. Навів контакти із людьми, які займалися виданням енциклопедій в Парижі. Мова про той центр, де працював свого часу Кубійович, який зробив велику справу для вивчення історичного минулого, видавши 10-томну енциклопедію українознавства.
- Ви самотужки взялися за таку, великого обсягу, роботу?
- Скажу відверто, цю ідею, у певній мірі, підтримувала і Академія наук. Я об’їздив чи не всю Україну, збираючи матеріал для майбутньої енциклопедії. На жаль, цей проект не вдалося здійснити, але мене тішать слова Олега Ольжича, який сказав, що «тобі простять, якщо ти не зможеш щось зробити, але не простять, якщо ти не візьмешся за цю роботу».
- Влучно сказано. Але, що, усе було даремно, оці Ваші поїздки?
- Звичайно, що ні. На основі тих всіх напрацювань я підготував унікальний, як на мене, українсько-англійсько-німецько-російський словник фізичної лексики. Це потужне видання на 12 тисяч слів тиражем у 5 тис. екземплярів. Я намагався зберегти у цьому словнику також ту термінологію, яка була у 20-их роках.
- А як це сприйняли у наукових колах, передусім, в Україні?
- Скажу відверто – неоднозначно. І «били» мене, і памфлети писали, і цькували. А мова ж наша така багата, я хотів максимально показати її розмаїття, навіть, коли це стосувалося фізичних термінів. Та в ті часи видавали, переважно, словники російсько-українські, щоб ви, передусім, знали російську мову, та й головне, щоб часом не було більше українських слів-синонімів, ніж російських. І це все обрізало будь-які потуги щось зробити.
- Та попри це, Ви, пане Василю, тоді, у 90-ті таки зуміли здійснити чимало…
- Додам – все це робилося в нелегких умовах разом з друзями, колегами, а найбільше – з Володимиром Козирським — другом, однодумцем, як і я, фізиком-теоретиком…
Отак і побачили світ «Збірник праць» Івана Пулюя у двох томах, «Подвижники Нації. Іван Пулюй — Пантелеймон Куліш», «Молитовник» Івана Пулюя. А ще – переклад книги Олександра Смакули «Монокристали», українсько-англійсько-російський словник з радіаційної безпеки…
Про Пулюя, на дачі якого відпочивав Ейнштейн
- А до цього, знаю, варто додати Вашу працю над запровадженням в Національній академії наук іменної премії Івана Пулюя, ініціативу і підготовку до відзначення 100-річного ювілею ще одного генія українського народу – Олександра Смакули…
- Все це так…І додам, що це забирало масу енергії, але й додавало її, коли все вдавалося. От я з колегами 5 років добивався, щоб ввели іменну премію Академії наук, премію Івана Пулюя. А мені безпристрасно повторювали, що немає в цьому необхідності, мовляв, і так є досить тих премій. А це ж була особистість всесвітнього масштабу, ваш земляк, Іван Пулюй, який ще за 14 років до Рентгена винайшов унікальну лампу.
- Сьогодні ні медицина, ні будь-які фізичні дослідження не можуть існувати без цього відкриття Х-променів. Але не всі знають ім’я їхнього першовідкривача.
- Це так. А поміж тим, Іван Пулюй був непересічною людиною. Знав 15 мов, одружився у 39 років, мав 15 дітей. Він настільки був високопатріотичною людиною, що казав: «Немає більшого гонору для кожного інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та працювати без винагороди для своєї батьківщини…». Лише один факт: у Пулюя на дачі відпочивав сам Альберт Ейнштейн!
- Дійсно, цікавий, маловідомий факт.
- І він говорить про наукове середовище Івана Пулюя, взаємовідносини із світилами науки. А коли Рентгену було присуджено Нобелівську премію за відкриття променів, природу яких він не розумів, то Альберт Айнштайн говорив Пулюю, що той має бути гордим за причетність до епохального відкриття, пояснюючи, чому премію дали саме Рентгену. «Хто за вами стоїть, які держави, які уряди, які гроші? А за Рентгеном – увесь світ», – наголошував тоді Айнштайн Івану Пулюю.
…Тому саме до таких людей, які утверджували нашу науку і духовність, треба прагнути тягнутися, брати з них приклад. Бо мало бути видатним вченим, треба ще любити свою землю, знати духовну спадщину свого народу.
Продовження інтерв’ю із Володимиром Шендеровським читайте завтра на сайті ТЕРЕНу.
Фото автора