Від слюсаря до ректора медичного інституту - 100 років тому народився Петро Огій

Сто років тому народився перший ректор Тернопільського державного медичного інституту П.О. Огій. Петро Омелянович прийшов на білий світ 16 серпня 1917 року в селі Боровківка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії (тепер – Верхньодніпровського району Дніпропетровської області) в сім’ї робітника-залізничника.

У 1924-1930 роках навчався в Боровківській неповній середній школі. Після закінчення її у 1930-1934 роках навчався у профшколі Дніпропетровського заводу металургійного устаткування (був учнем слюсаря), а потім працював слюсарем на цьому ж заводі. З 1934 до 1937 року працював на різних посадах (техконторник, ваговик, старший аґент з розшуку вантажів) на залізничних станціях Нижньодніпровськ-Вузол, Діївка, Горзиново Дніпропетровської області. 1937 року вступив на робфак Дніпропетровського медичного інституту, а наступного року був зарахований на І курс. У зв’язку з війною та евакуацією завершив навчання в Ставропольському медичному інституті. 1 серпня 1942 року йому було присвоєно кваліфікацію лікаря (диплом В № 648021), пише medychna-akademia.tdmu.edu.ua.

Після закінчення інституту Петра Омеляновича мобілізували до лав червоної армії. Він був учасником бойових дій і до 1946 року служив на різних офіцерських посадах – від молодшого лікаря полку до начальника санітарної служби округу. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1944).

У Ставрополі одружився з випускницею філіалу Першого Ленінградського медичного інституту Светліщевою Лідією Іванівною, яка народилася 12 березня 1919 року в с. Олександрівське Ставропольського краю.

Після демобілізації з 1946 до 1951 року Петро Омелянович працював завідувачем райздороввідділу, районним хірургом і викладачем медичного училища в м. Ківерці Волинської області. Нагороджений Почесним знаком «Відміннику охорони здоров’я».

У 1951-1957 роках Петро Омелянович – клінічний ординатор, а потім асистент кафедри хірургії Київського інституту вдосконалення лікарів і помічник міністра охорони здоров’я УРСР. 1955 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Вуглеводна, білкова та знезаражувальна функція печінки у хворих на тиреотоксикоз». Рішенням ВАК від 24 грудня 1958 року (протокол № 57/П) його затвердили у вченому званні доцента по кафедрі «Хірургія».

12 квітня 1957 року Рада Міністрів Української РСР прийняла Постанову № 343 про створення медичного інституту в м. Тернопіль. На підготовчі роботи, пов’язані з його організацією, Міністерство охорони здоров’я УРСР асигнувало 300 тис. крб., у тому числі на устаткування – 243 тис. крб. і на капітальний ремонт – 57 тис. крб. Петро Омелянович отримав призначення на посаду директора новоствореного інституту (наказ МОЗ УРСР № 307-Л від 13 квітня 1957 року). Дружина Лідія Іванівна працювала спочатку асистентом, а з 1962 року – доцентом кафедри педіатрії.

Перед молодим директором постало складне завдання – організувати у стислі строки в невеликому місті перший вищий навчальний заклад і 1 вересня розпочати навчальний процес. Петро Омелянович своєчасно впорався з цим нелегким завданням і протягом 15 років успішно керував довіреним йому навчальним закладом. Завдяки його організаторським здібностям і вмілому керівництву інститут швидко набув репутації одного з провідних медичних навчальних закладів в Україні.

При організації інституту передбачалося одночасне функціонування трьох курсів. Улітку 1957 року було успішно зроблено перший тернопільський набір (213 студентів). На два наступні курси зарахували студентів, переведених з 17 медичних інститутів країни, насамперед – з Київського, Одеського, Вінницького, Чернівецького, Івано-Франківського, Львівського. Всього розпочали навчання 624 студенти.

До початку навчального року було організовано 19 кафедр, де стали працювати майже 70 викладачів, з них – 1 доктор медичних наук (проф. А. Г. Мартинюк) і 17 кандидатів наук.

Обласна рада виділила інституту два будинки: один – на пл. Свободи, 6 (тепер – Майдан Волі, 1), другий – на вул. 1 Травня, 6-а (тепер – Театральний майдан, 2). Перший з них цілком відвели під навчально-наукові бази 13 теоретичних кафедр. Їх достатньою мірою забезпечили устаткуванням, апаратурою, наочним приладдям, таблицями, експериментальними тваринами та реактивами. В другому корпусі розгорнули кафедри фізики, гістології, біології, марксизму-ленінізму, облаштували кабінети директора та його заступника, деканат, відділ кадрів, бібліотеку, бухгалтерію, фотолабораторію та деякі інші підрозділи.

Головною клінічною базою стала об’єднана міська лікарня на 305 штатних ліжок, яка тимчасово функціонувала і як обласна.

Найважливішою проблемою перших років діяльності молодого інституту було розширення матеріальної бази. Тому негайно розпочалося будівництво морфологічного корпусу, який 1959 року вже став до ладу. Базою більшості клінічних кафедр стала новозбудована обласна лікарня.

Організація інституту завершилася 1961 року, коли відбувся перший випуск лікарів. Кваліфікацію лікаря було присвоєно 203 молодим спеціалістам, які отримали скерування на роботу в лікувальні заклади різних областей України та інших союзних республік. За організацію ВНЗ Петра Омеляновича нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.

Протягом наступних років інститут під керівництвом проф. П.О. Огія успішно розвивався. Інститут щороку випускав 200-250 медиків і посідав одне з провідних місць у республіці.

1963 року було побудовано віварій, який цілковито забезпечив навчальний процес і наукові дослідження лабораторними тваринами.

Багато зусиль доклав Петро Омелянович до організації в обласній лікарні на базі кафедри факультетської хірургії центральної науково-дослідної лабораторії, яку здали до ладу 1968 року. Її оснастили новою на той час апаратурою. Тут виконували біохімічні, гістологічні, гістохімічні, радіографічні та інші дослідження.

Завдяки цим заходам склалися й успішно розвивалися оригінальні наукові напрямки, які не дублювали досліджень інших наукових закладів республіки. Основними науковими проблемами, які розробляв колектив інституту, були такі: патологія органів травлення; фізіологія, біохімія і патологія ендокринної системи; фізіологія і патологія серцево-судинної системи; хвороби системи крові, переливання крові та кровозамінники. За сприяння Петра Омеляновича на базі Тернопільського медінституту відбулися наукові форуми республіканського рівня – виїзна сесія Українського товариства патофізіологів, присвячена питанням фізіології та патології кровообігу (1959), VII виїзний пленум правління наукового товариства хірургів УРСР (1960), республіканська наукова конференція з проблеми «Фізіологія і патологія травлення» (1964), І конференція Українського фармакологічного товариства (1966), пленум правління Українського наукового медичного товариства ендокринологів ((1967). На базі інституту було проведено курси адміністраторів лікарень Всесвітньої організації охорони здоров’я.

1966 року за досягнуті успіхи Петра Омеляновича вдруге удостоїли високої нагороди – ордена Трудового Червоного Прапора.

1971 року завершили будівництво спортивного корпусу, на базі якого розмістили кафедру фізичного виховання.

Було розв’язано питання житлового забезпечення студентів. 1957 року обласна рада виділила інституту два гуртожитки: № 1 на вул. Леніна (тепер – вул. Руська) – на 175 студентів і № 2 на вул. Чехова – на 153 студенти. Цих місць, звичайно, не вистачало. Інститут змушений був помістити в газеті «Вільне життя» оголошення про оренду квартир для студентів. У вересні 1958 року став до ладу гуртожиток № 3 на вул. Чехова на 352 місця, наприкінці 1962 року – гуртожиток № 4 на вул. Клінічній на 335 місць, 1969 року – гуртожиток № 5 на вул. Коцюбинського на 500 місць.

Таким чином, 1972 року, коли Петро Омелянович склав керівництво інститутом, функціонувало п’ять гуртожитків на 1515 місць. У всіх гуртожитках були устатковані кухні, побутові кімнати, пральні та сушильні. В гуртожитках № 3 і № 5 знаходився здоровпункт з його філіалом, у гуртожитках № 2 і № 3 – буфет на 40 посадочних місць, у гуртожитку № 4 – філіал ательє індпошиву одягу. В гуртожитку № 5 працював філіал інститутської бібліотеки з читальним залом на 70 місць.

1968 року для відпочинку співробітників і студентів інституту в с. Більче-Золоте Борщівського району було побудовано спортивно-оздоровчий табір «Берізка» площею 2 га. З 1968 до 1972 року добудували харчоблок з обіднім залом на 120 посадочних місць, два спальних корпуси на 120 осіб і 10 окремих дерев’яних будиночків на 30 осіб. Табір радіофікували. На його території розбили стадіон і спортивні майданчики, посадили понад 300 фруктових і майже 1000 декоративних дерев.

Не менш важливим був той факт, що всіх викладачів забезпечили державними квартирами. Для них виділили окремий будинок на вул. Шевченка (тепер – вул. Грушевського). В цьому також є заслуга Петра Омеляновича.

До 1965 року П.О. Огій за сумісництвом працював доцентом кафедри факультетської хірургії, а з 1965 до 1972 року завідував цією ж кафедрою. За цей період на кафедрі було оптимізовано навчальний процес, сформовано блок навчально-методичної документації. Активно функціонував студентський науковий гурток. Клініка факультетської хірургії була провідною в області. У ній виконували операції на органах грудної клітки, черевної порожнини, ендокринної системи.

Петро Омелянович, будучи досвідченим хірургом та організатором, багато уваги приділяв підготовці кадрів. У клініці пройшли підготовку шість клінічних ординаторів, три аспіранти, багато лікарів і медичних сестер. Захистили дисертації два доктори і п’ять кандидатів медичних наук. Учні Петра Омеляновича донині працюють у Тернопільському медичному університеті: В.О. Шідловський – професор, колишній завідувач кафедри загальної та оперативної хірургії з топографічною анатомією, травматологією і ортопедією, О.М. Кіт – професор кафедри. Донедавна працював доц. Ю.М. Саюк. Пішли з життя його вихованці А.С. Чумак і Г.Т. Пустовойт.

Проф. П.О. Огій – автор понад 120 наукових праць з різних розділів клінічної та експериментальної хірургії. 1967 року захистив докторську дисертацію на тему «Загоєння ран печінки після гострої комбінованої радіаційної травми». Рішенням ВАК від 12 січня 1968 року (протокол № 1) йому присудили вчений ступінь доктора медичних наук (диплом ММД № 002315), а 7 червня того ж року (протокол № 35/П) затвердили у вченому званні професора по кафедрі «Хірургія» (атестат МПР № 011248).

У співавторстві з проф. О.Н. Люлькою Петро Омелянович опублікував дві монографії – «Тиреотоксикоз и функция коры надпочечников» (Киев: Здоров’я. 1967) і «Тиреотоксический криз» (Киев: Здоров’я, 1973). Петро Омелянович охоче друкувався в обласній пресі. Зокрема, в газеті «Вільне життя» він опублікував статті «Вища школа і життя» (1958), «Народження нового» (1960), «Сьомий» (1963), «Студент стане професором» (1969), «Там, де тиша лабораторій» (1971).

Проф. П.О. Огій брав активну участь у громадському житті Тернопільщини та республіки. Його обирали членом Тернопільського обкому КПУ, головою прав-ління обласного товариства хірургів і членом правління Республіканського наукового хірургічного товариства, головою правління обласного товариства «Знання» і членом правління республіканського товариства.

1971 року за успішну професійну, організаційну та громадську діяльність Петро Омелянович був втретє нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та обраний делегатом ХХІV з’їзду КПРС від Тернопільської області.

На цей час в інституті функціонувало 34 кафедри, три самостійних курси (туберкульозу, урології, рентгенології з радіологією) та підготовче відділення. В інституті працювало 595 співробітників, з них – 272 особи викладацького складу, 182 особи адміністративно-управлінського та обслуговуючого складу, 141 особа навчально-допоміжного персоналу. Бібліотечний фонд зріс від 26564 примірників книг у першому навчальному році до 161959 примірників 1972 року. За 15 років дипломи Тернопільського медінституту отримали 2694 лікарі.

7 вересня 1972 року наказом Міністра охорони здоров’я УРСР, члена-кореспондента Академії наук УРСР, проф. В. Братуся № 795-Л Петра Омеляновича звільнили з посади ректора Тернопільського медичного інституту в зв’язку з переходом на іншу роботу. Його наступником призначили доц. І.І. Гетьмана. 30 жовтня 1972 року Петро Омелянович та Іван Ілліч у присутності представника МОЗ УРСР, завідувача Тернопільського облздоровввідділу, заслуженого лікаря УРСР В.Є. Титара підписали «Акт сдачи-приёмки Тернопольского государственного медицинского института». Петро Омелянович переїхав до Києва на посаду директора Інституту гематології та переливання крові.

1973 року Петро Омелянович востаннє виступив в актовій залі Тернопільського медінституту. Лікарі третього випуску запросили його на ювілейну 10-річну зустріч, і він не відмовив. У кафе «Калина» за дружнім столом сиділи два ректори: колишній – Петро Омелянович Огій та новий – Іван Ілліч Гетьман.

Помер Петро Омелянович 16 квітня 1991 року в м. Жовті Води Дніпропетровської області від повторного інсульту. Похований на місцевому цвинтарі.

Василь ФАЙФУРА,

Анатолій ПАЛАМАРЧУК