Відлуння загубленого світу на Тернопільщині. Останній аскет (частина 2)

До «Пущі відлюдника»

Відразу за мостом через «ріку єднання» дорога в центрі Крутилова розходиться на три сторони світу. Над перехрестям височіє кам’яний хрест Свободи, поставлений тут у 1848 році на честь скасування панщини в імперії Габсбургів.

Аби потрапити до городища-святилища Звенигород, слід повернути ліворуч. Коротка, встелена каменем вулиця заходить в ліс. Далі дорога ґрунтова. Співробітники Національного заповідника «Медобори» лісову дорогу назвали «екологічна стежка до «Пущі відлюдника».

Маршрут довжиною 5,6 кілометри розпочинається пам’ятним знаком двом відомим археологам, видатним вченим у галузі слов’янської археології Ірині Русановій та Борису Тимощуку. Їхні дослідження про Збруцький культовий центр є авторитетними як для науковців, так і для рідновірів – послідовників дохристиянських віровчень прадавніх українців.

Дослідження Ірини Русанової та Бориса Тимощука стали сенсацією в науково-історичному розумінні, породили безліч дискусій. Адже стосувалися періоду, коли на теренах України-Русі масово поширювалось християнство і в той же час найбільшого розквіту в Медоборах набув культовий центр язичництва.

Крім того, базуючись на працях двох археологів, виникли питання, який же етнос проживав на берегах Збруча в Х-ХІІІ століттях. Бо ж окремі знахідки вказували на те, що вони характерні більше західним слов’янам, ніж східним.  Це могло слугувати розвіюванню міфу радянської пропаганди, що українці і росіяни - один народ.

«За своїми розмірами, плануванню і знахідками городища-святилища на Збручі можуть бути співставленні з культовими центрами на Арконі (північ Німеччини – прим.авт.), горі Шлонжа в Сілезії (край, який охоплює суміжні території Чехії, Польщі та Німеччини – прим.авт.) і городищами-святилищами в Свентокжицьких горах Польщі», – так писали Русанова і Тимощук в своїй книзі «Язичні святилища древніх слов’ян».

Пошукові роботи здійснювались в літню пору 1984-89 років. Їхні текстові аналізи археологічних експедицій вперше публікувались аж після розпаду Радянського Союзу.

Згодом археологію на Збручі продовжить Марина Ягодинська з Тернополя, яка брала участь в попередніх дослідженнях під керівництвом Русанової і Тимощука. Вона проводитиме розкопки на території Збруцького культового центру разом зі студентами Тернопільського педагогічного інституту (згодом – університету) з 1996 по 2000 рік.

Згідно розвідок археологів, у той час, коли Володимир Великий святив Русь, це городище було співрозмірне з тогочасним Києвом. Так вважає письменник з Тернополя, дослідник історії Галичини Борис Явір.

– Звенигород в Х столітті за розмірами дорівнював Києву. Він мав приблизно 10,1 гектара, а княжий Київ без поселень простолюдинів мав 9,7 га.

Варто зауважити, що в Х столітті основну язичницьку роль на Збручі відігравала гора Богіт.

Колодязь перлин

Екологічна стежка до «Пущі відлюдника» безпосередньо на територію городища, до капищ, до місця, де стояв язичницький храм, не веде. Автомобілями заїжджати заборонено, максимум велосипед. Коло, довжиною 5,6 кілометра, тягнеться подекуди вузькими стежками зі стрімкими спуском чи підйомом, де двом буде важко розминутись.

Вздовж стежки дерева позначені  зеленими і білими полосами, які служать вказівними знаками. По маршруту є, так звані, «зупинки»  з інформаційними стендами. Дві з них біля печер.

Печера «Перлина» – єдина відома вертикальна печера Поділля. Вона неглибока. Загальна протяжність горизонтальних ходів – 240 метрів, максимальна глибина – 26 метрів. Вертикальний вхід у печеру – 11 метрів. Відкрита випадково жителем Крутилова в 1969 році, коли той шукав вапняк для будівництва власної оселі.

Назву «Перлина» печера отримала від кальцитових кульок білого кольору, які при світлі ліхтарів блистять, мов перли.

Вхід у печеру нагадує колодязь, щоправда в нього не спустишся. І його дно вкрите невеликими водоймами. Над колодязем прикипіли металеві ґрати, чи то аби вберегти унікальні перлини від пограбувань, чи то з міркувань безпеки для туристів з ближніх відпочинкових баз, коли б у них виникло бажання спуститись без необхідного альпіністського та спелеологічного спорядження.

Легенда про дракона. Останній аскет

«Печера відлюдника» – не зовсім печера за своїми розмірами. Вважається рукотворною.

Порожнина з двома приміщеннями у вапнякових скелях, оповита переказами, міфами, містерією. Кам’яні брили знаходять на вершині гори, формують крутий схил. Вниз до входу в печеру ведуть сходи, покраю яких встановлені дерев’яні перила.  За легендою першим тут поселився двохголовий дракон.

Ззаду мегаліти сформувались, наче долоня руки із зігнутими пальцями. Три каміння над «долонею» називають пальцями дракона.

Інший міф говорить, що змія подолав перший монах-відлюдник. І навіть не у битві, а молитвою, перетворивши звіра на купу піску. Перед смертю дракон встиг вдарити по скелі лапою, залишивши поруч входу свій драконячий слід.

У дальньому приміщенні, в якому аскет облаштовував кімнату відпочинку, над ліжком з каменю є заглибина, яку називають «оком дракона».

Легенда може належати до міфології ранніх християн на берегах Збруча. Адже змій є одним із уособлень поганської віри.

Вважається, що тут в різні віки жили монахи-відлюдники, починаючи від ХIV століття, якраз в період занепаду язичницького центру. Начебто вони відвертали людей від дохристиянських вірувань.

Втім, до якого чину належали монахи, невідомо. Можливо, це були ченці нині Свято-Троїцького монастиря в селі Сатанівська Слобідка, а, можливо, й ні. Цей Сатанівський монастир, що по дорозі в Крутилів, існував з ХVІ століття, переходячи від православних до греко-католиків, потім знову до православних. Від початку заснування був чоловічим, а з 1899 року став жіночим.

Крім того, аскети були не тільки глибоко набожними людьми, а й знахарями, розумілись на травах, лікували людей. І доглядали їх на старість люди не з монастиря.

Є свідчення про останнього монаха, який жив у «Печері відлюдника» перед Першою світовою. Оксана Мурська, головний фахівець з екологічної освіти Природного заповідника «Медобори», розповідає:

– В Крутилові ще живе внук доглядальника останнього монаха-відлюдника. Коли той останній монах вже зовсім був безпомічним, стареньким, за ним дивився молодий крутилівський хлопчина. «Дозвольте я буду з вами ночувати», – сказав хлопець до старця. «Ні. Йди додому. Ти будеш знати, коли будеш мені потрібен», – відповів йому монах. І дійсно, через кілька днів хлопець якраз вийшов з Крутилова на дорогу в Сатанів і по дорозі чує голос монаха: «Прийди». Навколо нікого не було, до печери - не близько, щоб навіть сильна людина кликала. Хлопець повернувся, а, прийшовши до старця, побачив, як той помер. До 1939 року там була капличка, стояв великий кам’яний хрест. Великі відправи відбувалися на храмовий празник в Крутилові, який припадає на Святу Трійцю. Багато люду сходилося, багато було паломників. Є письмові джерела, де пишуть, що крамничок було аж до Сатанова.

Після приходу «радянщини» в Західну Україну великих відправ там більше не відбувалося. Комуністична влада пропагувала атеїзм. Ба, навіть в Сатанівській  Слобідці в 1963 році закрили храм. З нарису про історію Свято-Троїцького монастиря:

«Цікаво, що коли у 1963 році місцева влада шукала людей, які б зірвали куполи та хрести з монастиря, бажаючих так і не знайшлося. Згодом знайшли двох чоловіків з іншої місцевості. Роботу вони виконували вправно, але обидва закінчили життя трагічно та загадково. Перший з них впав та забився на смерть вже наступного дня, іншому ж трохи пізніше відірвало обидві руки… Збіг? Навряд чи…» На початку 90-х внукові доглядальника наснився сон, в якому чернець просив відновити каплицю. Печеру впорядкували, поставили великий хрест на місце кам’яного, який зруйнували в часи «совєтів». Люди встановили  вікна і двері, принесені кілька образів, облаштували молитовну кімнату. Знову ж на Святу Трійцю тривалий час тут щороку відправляли богослужіння. Останній раз правили у 2013-му.

З 2014-го богослужіння на храмовий празник Крутилова правлять вже в Свято-Троїцькому монастирі. А дерев’яний хрест, не так давно встановлений внуком опікуна останнього монаха, лежить розламаний надвоє при вході в печеру.

Загадка печери

«Печера відлюдника» містить на своїх стінах поміж легенди та перекази ще одну загадку. Зображення людського обличчя над входом. Праве око - «сліпе», ліве - випукле.

– Так зображували зі сліпим правим оком Одина. Аналоги подібних вирізьблених облич часів енеоліту є в Скандинавії, – розповів Дмитро Полюхович, краєзнавець і журналіст з міста Городок Хмельницької області.

Один або Вотан – верховний бог в германо-скандинавській міфології, господар Вальхали – небесного раю для загиблих в бою воїнів, володар валькірій – дів-воїнів, які зображуються в обладунках та з крильми.

На мегалітах печери помітні затерті місця, де могли бути й інші символи дохристиянського світу. На думку краєзнавця з Хмельниччини, людське обличчя зберегли, бо йому християни чи ті ж монахи-відлюдники надали нового символічного значення.

– Загадковий лик не збили, тому що могли трактувати, як зображення Христа. Але справжньої дати нанесення малюнку невідомо, – зауважив Дмитро Полюхович.

- Втім, ймовірність, що зображення належить скандинавському богу Одину, це лише гіпотеза, - відзначає археолог Марина Ягодинська.

Науковці більше схиляються до версії християнського походження малюнку. Йому може бути тисяча років.

У своїй дослідницькій роботі «До питання про культові печери слов’ян у Подністров’ї» (видана у науковій книзі «Археологічні студії», м. Чернівці, 2000 р. – прим.авт.) викладач Чернівецького національного університету, доцент Богдан Рідуш писав:

«Якщо взяти до уваги, що в центральноєвропейському кліматі поверхня вапнякових порід зазнає денудації * від 2 до 20 мм кожну тисячу років, то згадане зображення цілком могло проіснувати більше тисячі років».

Разом з тим, історик з Чернівців проводить паралелі лика печери в Крутилові з подібними зображеннями давнього часу у європейських країнах. І що цікаво, теж згадує Скандинавію.

«Іконографічно дуже близькі до личин із Комарова** і Крутилова так звані маски, що зображали обличчя Христа, знаходимо на бронзовому хресті із Будеча (Чехія, поч. ІХ ст.) та на лангобардських хрестах*** із Північної Італії, виготовлених на золотій фользі V-VI ст. Останні розцінюються як символічне представлення розіп’ятого Спасителя, яке часто зустрічається  в епоху після імператора Костантина. Вони пов’язуються із візантійським впливом на лангобардів. Також подібні зображення з дерева зустрічаються в Скандинавії в ІХ ст. Тож не виключено, що печера Пустельника та грот на Чубатій скелі могли правити за притулок християнським місіонерам ще перед Х ст., задовго до перетворення Звенигородської гори на великий язичницький культовий центр».

Відтак, видається не менш цікавою версія, що проповідники християнства жили поруч з жерцями язичницьких богів. Та про це буде в наступних частинах … __________________ *Денудація – сукупність процесів руйнування гірських порід. ** Комарів – село в Кельменському районі Чернівецької області на березі Дністра. Поблизу Комарова знаходиться скеля Хрестилище, в ній один з гротів названий Турецька Хата, в ній є витесані барельєфи хрестів та кириличні графіті. По другий берег Дністра від Комарова – Бакотський печерний монастир. *** Лонгобарди – давньогерманські  племена, які в V столітті поселились на півночі Італії. З латині назва означає – довгобороді. За легендою назву народу дав той самий Один. Жінки лонгобардів зачісували своє волосся на манеру бороди, аби бути в битві схожими на чоловіків.

____________________________ В наступних частинах: що знайшли археологи у Бабиній долині, кого приносила в жертву «безголова» жриця,  ким були маленькі діти в руках волхвів, перекази, легенди та дивні історії, які трапляються тепер на горі Богіт.

До читачів.

Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.

Першу частину історії Кременецьких штолень читайте ТУТ.

Другу частину читайте ТУТ.

Інші тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.

Назарій НАДЖОГА