Відлуння загубленого світу на Тернопільщині. Вісники підземного царства (частина 4)
Дорогою до трьох сосен або стежка на гору
Повернімось тепер у наш час на гору Богіт.
– Я завжди кажу: не йди сам, Богіт тебе не пустить. Гора, як жива істота, вивчає, хто до нього йде. Це місце сили. Я не від одного чув, що люди, які з осторогою до цього ставляться, здебільшого християни, кажуть, що таке враження, наче хтось за тобою спостерігає, – так відгукнувся про найбільшу вершину заповідника «Медобори» рідновір Ігор Аркуша.
Історій про те, що на Богіті відбуваються дивні речі, є безліч.
Як і на Звенигороді, до Богіту веде екологічна стежка. Її облаштували вказівними знаками співробітники заповідника разом з місцевими лісниками. Вона прокладена по старій дорозі, вік якої тягнеться до скіфських часів.
Екологічна стежка починається відразу за шлагбаумом перед лісом. Трішки далі – хата лісника і капличка. А до самого лісу треба йти від Городниці. Між Медоборами і селом тече річка Гнила, яка впадає поблизу Личківців в річку Тайну, – праву притоку Збруча.
Польова дорога до лісу веде через міст Гнилої, а далі піднімається по схилу вгору. Справа розкривається мальовнича долина, а зліва від дороги майже над крутим обривом стояв великий панський маєток. Його до фундаменту зруйнували в часи побудови колгоспів. Нині залишились лиш підвали. Вхід у підземелля на половину завалений землею, руйнуються стіни.
– Іване, ходи сюди, шось розкажеш! – покликала місцева мешканка знайомого біля магазину. – Тут чоловік питає, що то було в тих підвалах, як йти до лісу відразу за мостом.
– То був такий самий панський будинок, як в Личківцях, – розказував Іван. – Стояв маєток коло трьох сосен, так ми називаємо те місце. Совєтська власть замок розвалила. Строїли дороги до колгоспу і всьо розібрали. І так, щоб не збрехати, підвал тягнувся отак як ми стоїмо, то від магазину аж до кінця отого плоту через дорогу. А потім ще колгосп там хімію складав. Той пан, – навіть ім’я його скажу Людвіг Ценський, – мав жінку, то вона керувала в Городниці, а пан в Яблуневі*. Я то знаю, бо моя бабця в них робила…
Від «трьох сосен» вздовж обриву тягнеться аж до самого шлагбауму сосновий бір. Половина дерев обсохла.
Екологічна стежка «Богіт» має кілька так званих рогаток, коли дорога розходиться. Тут треба бути уважними, аби у високій траві не прогавити вказівник. Порада від місцевих – триматися тієї стежки, яка веде більш прямо.
Яблунів – село в Гусятинському районі поблизу Копичинець, тут добре збережений панський маєток. На сайті «Замки та храми України» є такий запис про власників палацу в Яблуневі: «З кінця ХІХ ст. Яблуневом володіли графи Дідушицькі. Бездітна вдова останнього з них Флорентина з Чарторийських одружилася вдруге з увислівським дідичем Ценським. З Флорентиною сталася цілком серіальна історія: в маєток підкинули хлопчика. Пані виховала його як власного сина - і Ян Хоїнський-Дідушицький отримав гарну освіту, а потім був війтом Яблунова і Сухостава, а також послом (депутатом) Галицького сейму. В 1939 р. він емігрував спочатку до Румунії, а пізніше до Англії. Сама ж графиня за заповітом була похована не в родинній крипті Дідушицьких (там було чотири поховання), а в простій могилі». В яблунівському палаці зараз знаходиться дитячий протитуберкульозний диспансер.
Капище і діти – вісники у підземне царство Найвища частина гори Богіт має форму площі, діаметром близько 17 метрів. Це – сакральне місце. У центрі площі розташовувалося головне капище, сформоване з каменів різної величини, які розкладені колом. Саме тут, як вважають археологи, стояв Святовид.
Нині теж він стоїть, щоправда, значно менший від того, який знайдений в Збручі в 1848 році. Місце відвідують паломники і в наш час. Так, 24 червня, коли журналіст сходив на Богіт, перед статуеткою на каменях був покладений свіжий хліб, колоски пшениці, апельсин. Помітно також, нещодавно тут розпалювали вогнище.
Згідно археологічних досліджень Ірини Русанової та Бориса Тимощука, тисячу років тому перед ідолом покладали богам не тільки дари природи.
Навколо капища є вісім заглиблень в землю. В одному знайдені кістки дитини 2-2,5 роки. В іншому був похований чоловік, віком 60-ти років. Його кістки засипані землею, а поверху 20-сантиметрового насипу лежали кістки однорічного дитя. В третьому заглибленні – могила другого чоловіка. В решті заглиблень – кістки птиць, свиней, рогатої худоби. В усіх заглибленнях знайдені черепки посуди, за характерністю яких визначався вік поховань.
«В жертву були принесені малолітні діти…. Судячи по характеру кераміки жертвоприношення тут покладали з кінця Х до початку ХІІІ ст. Ймовірно, жертвоприношення і обряди здійснювалися тільки з продуктами харчування і напоями, як це відбувалося на Арконі, де жрець проводив гадання з кубком, наповненим вином, і частину рідини виливав перед ідолом… Похилого віку люди, скоріш за все, тут поховані. Про це свідчать прямокутні могили, поза похованих – витягнуті на спині з руками, складені на грудях і животі, орієнтування головою на захід. Поховання проведені у різний час. Поховані чоловіки у підніжжі ідола, ймовірно, за життя були поважними язичниками в общині. Більш раннє поховання в заглибленні 8 (з дитиною – прим.) Яма для нього була врізана в материк і супроводжувалось воно посудом ХІ століття. Друге поховання містило уламки посуду ХІІ – початку ХІІІ століть» – з книги «Язичні святилища древніх слов’ян».
Варто зазначити, принесення в жертву богам дитини не було масовим культом. Посилаючись на праці російського етнографа Миколи Гальковського (1868-1933), археологів І. Русанової, Б. Тимощука та фольклорні джерела, пояснення цьому дає сучасний український історик Михайло Козлов в дослідженні «Жертвоприношення дітей у східних слов’ян домонгольської епохи»:
«Діти, які вважалися берегинями-прибульцями з царства мертвих, повинні були в свідомості пізніх язичників стати й добрими проповідниками жерців до підземного світу… … При дослідженні південної частини городища-святилища Звенигород була знайдена велика западина колодязя. При розчистці його дна був знайдений скорчений кістяк підлітка з пробитим черепом. На думку дослідників це були залишки забитої жертви, тіло якої кинули до колодязя. Вірогідно, забитий підліток повинен був в уяві пізніх язичників передати підземним богам якесь прохання громади язичників. У східнослов’янських казках доволі часто зустрічається сюжет потрапляння головного героя до «тридесятого царства» за допомогою колодязя або просто великої ями у землі».
Відтак, воно й не дивно, що місцеві жителі навколишніх сіл бояться відпускати дітей до лісу. А серед рідновірів вважається, що до головних давніх святинь Богіту дозволено підходити лише волхвам. В наступних частинах: Святовид – 12 частин світу, дольмен і таємнича сила гори, срібний перстень короля та ще багато іншого цікавого.
Назарій НАДЖОГА
До читачів.
Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.
Тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.