Відомий мандрівник відкрив для себе і України село на Тернопільщині (фоторепортаж)
Невідомі сторінки історії про село Струсів Теребовлянського району відкриває знаний в Україні мандрівник і журналіст Дмитро Полюхович.
Про Струсів в Україні донедавна мало хто знав. Ситуація кардинально змінилася, коли поселення впевнено прописалося у престижному ТОП-10 наймальовничіших сіл України. Одначе у чисельних принагідних публікаціях, окрім того, що в Струсові дуже файно (суперові краєвиди додаються), більше ніц немає, пише Дмитро Полюхович / zbruc.eu.
В письмових джерелах Струсів згадують від 1414 року. Спочатку це поселення мало іншу назву – Підбогородиче (Підбогородичин). Швидше за все, вона була пов'язана з якимсь місцевим храмом, посвяченим іменем Богородиці, – чимало українських топонімів мають таке ж коріння. За іншими даними, первісна назва звучала, як “Підбугорище”. Останнє теж є досить логічним. Історичний центр поселення лежить в глибокій долині Серету й оточений горами-«буграми».
Першим власником Підбогородича був такий собі Януш з Ориніна, виходець із давнього литовсько-руського роду Кердейовичів. Сам Януш якогось помітного сліду в історії не залишив – на відміну від свого брата, подільського воєводи та львівського каштеляна Грицька Кердейовича. Перекинувшись від Литви до поляків, Грицько став ключовою фігурою у приєднанні Поділля до Польщі.
На початку XVI століття Подбогородиче переходить до руських шляхтичів Струсів і незабаром змінює назву на честь нових власників.
Серед численних Струсів відзначимо Миколу з Коморова. Під час московської «заварухи», яку самі росіяни називають “Великою смутою” або ж “Смутним врємєнєм”, Микола служив комендантом польської залоги московського Кремля і тоді ж потрапив у полон до князя Дмитрія Пожарського. З московської неволі його викупили за 15 тисяч злотих, виділених королівською скарбницею за розпорядженням Сейму.
У ключі нашої розповіді пан кремлівський комендант цікавий тим, що ще 1610 року він виклопотав у короля магдебурзьке право для Струсова. Водночас Сигізмунд III Ваза дарував містечку привілей на проведення щотижневих торгів і двох щорічних ярмарків, що дало чималий поштовх у розвитку поселення. Ревізія 1663 року нарахувала в містечку вже 183 будинки
За господарювання Струсів в урочищі Чортова Дебра (на лівому березі Серету) звели мурованого замка. Про цю твердиню відомо мало. Зокрема, знаємо, що 1648 року її захопили козаки Богдана Хмельницького. Замок тоді зазнав значних руйнувань. За кілька місяців по тому твердиню остаточно дотрощили татари. Вони ж дограбували та спалили містечко. Залишки замку простояли до кінця XVIII століття, аж поки тогочасні власники містечка Лянцкоронські (придбали Струсів 1780 року) не наказали розібрати ті руїни на будівельні матеріали. Нащо? Про це – у другій частині нашої розповіді.
Після шляхтичів Струсів у містечку встигли погосподарювати Калиновські, Потоцькі, Лянцкоронські, Баворовські і Голуховські. Яким чином, чому і коли містечко змінювало дідичів – це питання наразі залишимо вузькому колу краєзнавців.У XVII-XVIII століттях головним заняттям струсівчан (чи 'мо “струсівців”?) було сільське господарство, тож міщани майже не різнилися від звичайних селян, хіба що мали певні права. Частина мешканців, переважно євреї, займалася торгівлею. Було й чимало ремісників. У середині XVIII століття в містечку діяли цехи столярів, лимарів, колодіїв (колісників), бондарів, слюсарів, ковалів, гончарів і котлярів (мідників).
Цікаво, що заняття ремеслом було тоді набагато прибутковішим за торгівлю. Наприклад, наприкінці XVIII ст. струсівські крамарі сплачували дідичу 1,5-3 флоринів на рік. Натомість місцеві ремісники – від 1-7 крейцерів до 10 флоринів річних. Пояснення просте. Більшість не надто численної містечкового людности жило вкрай бідно, провадячи практично натуральне господарство, тож на закупи ходила рідко. Доброго десятку крамничок для тогочасного Струсова було, вочевидь, забагато. Ремісники ж зазвичай продавали свою продукцію гуртовикам із Теребовлі, Микулинець, Тернополя тощо.
У 1787 році в Струсові, крім уже згаданого десятку крамничок, нарахували 196 будинків, два заїзди (щось на кшталт сучасного готелю), два водяні млини та броварню. Останні належали дідичам Лянцкоронським. Зрозуміло, що аристократи мало переймалися тонкощами борошномельного та пивоварного виробництва – там традиційно господарювали орендарі-євреї.
До другої половини ХІХ століття життя в Струсові майже не змінилося порівняно з попередніми. Як і раніше, більшість струсівчан залишалися де-факто селянами, а решта – дрібними крамарями та ремісниками-кустарями. Населення зросло, але ненабагато. Попри досить високу народжуваність (особливо в єврейських сім'ях), через відсутність серйозних економічних перспектив молодь виїздила до сусідніх Теребовлі, Микулинець і Тернополя. Станом на 1880 рік у Струсові нарахували 2683 міщан. З них 1236 римо-католиків, 743 греко-католики та 610 юдеїв. Ще 237 мешканців записалися до “інших конфесій”. Очевидно йшлося про протестантів і вірмено-католиків, бо уявити в галицькому селі буддистів чи шанувальників Крішни якось не виходить.
Життя у Струсові дещо пожвавилося, коли 1896 року повз містечко пролягла залізниця Тернопіль-Чортків, і за два кілометрі від нього з'явилася залізнична станція “Зелена” (нині “Микулинці-Струсів”).
Часи Першої світової, українсько-польської та польсько-більшовицької воєн оминемо. Тут усе традиційно для цієї частини Галичини. Зауважмо лише, що на старому католицькому цвинтарі й досі можна побачити рештки надгробку на братській могилі польських вояків.
Від колись величного орла, що увінчував надгробок польських жовнірів, залишився лише тулуб та ноги (фрагмент світлини Віталія Іщука)
1921 року у Струсові нарахували 432 будинки та 2 559 мешканців. З промисловістю, як і раніше, було досить кепсько. Із «гігантів індустрії» – гуральня, три млини й електростанція, що давали роботу майже чотирьом десяткам робітників. Також діяла різьбярська майстерня, де з місцевого вапняку та червоного теребовлянського пісковику виготовляли надгробки. Продукція була «поліконфесійною»: для християн різали хрести та фігури святих, для юдеїв – мацеви.
Вироби каменярів постачалися не лише до поселень тутешнього Теребовлянського повіту, а й до сусідніх. Залежно від складності роботи та розмірів ціна коливалася від 10 до 75 злотих. Про цю майстерню ми побіжно вже згадували у фоторепортажі “Янголи та святі Теребовлянського некрополю”.
Розповідаючи про міжвоєнний Струсів варто згадати, що до 1939 року тут діяли товариства “Просвіта”, “Луг”, “Союз українок”, “Сільський господар” тощо.
Події Другої світової у Струсові теж відбувалися у загальному для галицьких містечок тренді — прихід “совітів”, відтак німців... Винищення єврейського населення (про це також у другій частині нашої розповіді). По тому – знову “совіти”, спротив УПА...
Окремо варто згадати про «Струсівську трагедію» 2 січня 1944 року.
Ті події почали розгортатися 18 грудня 1943 року, коли вночі в містечко увійшов німецький каральний загін. Метою нацистів був арешт українських патріотів, список яких заздалегідь забезпечили місцеві поляки. Попри темряву, загарбники досить вільно орієнтувалися в плутанині вулиць, бо мали у своєму складі помічників із числа польського населення. Більшість із захоплених німцями 40 заручників жодного стосунку ні до ОУН/УПА не мали. Звісно, ніхто із затриманих опору не чинив – схоплені не мали зброї.
Карателі вже зовсім розслабилися, аж раптом під час спроби проникнути до хати Сергія Кароля (псевдо “Моряк”), не лише активного члена ОУН, а й одного з провідників підпілля, стався збій. “Моряк” разом із сестрою Юлею відкрили вогонь по німцях і одного з них убили. Скориставшись розгубленістю карателів, які не чекали опору, підпільники втекли.
За дві години Сергій Кароль з підрозділом УПА повернувся до Струсова, аби визволити заручників. Повстанці перерізали зв'язок та заблокували містечко. Натомість німці та їх помічники-поляки, аби убезпечити себе від куль, прикрилися заручниками, серед яких були переважно жінки та діти. Звісно, партизани стріляти не стали, аби не вразити своїх. По кількох годинах протистояння німці вигадали для себе вихід. Частину заручників вони відпустили, після чого, прикриваючись рештою, потроху відступили до залізничної станції.
За два тижні, на світанку 2 січня 1944 року, загарбники провели акцію відплати. Майже 3 тисячі німецьких вояків оточили містечко Струсів і добрий десяток довколишніх сіл. Побоюючись, що цих сил може виявитися замало, у Дарахові окупанти розмістили резерв – 800 вояків вермахту.
Проти повстанців німці задіяли бронетранспортери, танкетки та гармати.
Внаслідок каральної акції (хапали всіх чоловіків від 16 до 60 років) німці заарештували понад 600 людей. Їх доправили до місцевої школи. Під час першого сортування від схоплених відділили поляків, яких відпустили. Після перевірок і допитів у полоні залишилися 89 заручників. 25 із них одразу ж публічно розстріляли на центральній площі містечка, а 64 заручників окупанти забрали до Теребовлянської тюрми. Там після допитів звільнили 4 осіб, кількох розстріляли в Тернополі, а решту відправили до концтабору, звідки ніхто живим не не повернувся.
Ось такі штрихи історії Струсова, а про його визначних людей, які залишили вагомий слід в історії села, буде наша завтрашня розповідь на сайті ТЕРЕНу. Фото Дмитро Полюхович