Вовна та фарби тернопільського митця 

Олег Курдибаха народився у селі Білогородка на Київщині, закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. З 1968 року працював у Тернополі: спершу художником бавовняного комбінату; з 1976 по 2000 роки — у художньо-виробничому комбінаті. Учасник обласних, всеукраїнських і закордонних виставок. Створює пейзажні та тематичні гобелени, станкові живописні полотна. У творчості використовує народні символіку, традиційні мотиви. Оформив інтер’єри громадських будівель в Одесі, Калуші (Івано-Франківщина) й Тернополі. Серед найзначніших творів — гобелени «Пори року», «Осінні ритми», «Тарас Шевченко на Тернопіллі», «Цвітіння», «Оберіг», «А ми просо сіяли…».

— Вісім років пропрацював на бавовняному комбінаті художником із розпису тканин, потім перейшов у художньо-виробничий комбінат. У вісімдесятих було багато замовлень на монументальні роботи, зокрема, гобелени. Я оформив чимало інтер’єрів, наприклад, для Тернопільського обласного краєзнавчого музею виткав гобелен «Шевченко на Тернопіллі», виконував замовлення для закладів громадського харчування — у Тернополі для кафе «Муза» та «Зустріч», в Одесі — ресторану «Турист». Розробляючи гобелен, відштовхувався від призначення приміщення, — розповідає Олег Курдибаха.

Втілення задуму розпочиналося зі створення ескізу. Якщо йшлось про роботу, призначену для громадського простору, його потрібно було затверджували на художній раді — масштабні на столичній, менші — на місцях. Після виготовлявся «картон», тобто ескіз у повний розмір.

Для гобеленів Олег Курдибаха найчастіше застосовував килимову вовну, траплялося, поєднував її зі штучними волокнами — так можна було досягнути цікавих ефектів й урізноманітнити текстуру. Іноді й сам фарбував нитки, хоча виникали труднощі — оскільки чисто білої пряжі не було, тільки сіра, пофарбувати можна було лише в темніші кольори. Все ж, цікаві спроби траплялись — наприклад, співрозмовнику подобалася барва, що її давало фарбування  горіхом — глибока коричнева. Залишки ниток від однієї роботи використовував для наступних, оригінальний ефект створювало змішування ниток різних кольорів — виходила «кашка», котра на віддалі сприймалась як однобарвна.

— Ткання гобеленів затягує — вовняна нитка тепла й приємна, береш у руки, і вона сама підказує, що робити. Вже у процесі бачиш нюанси, котрі не міг передбачити, хочеться змішати барви, щось виділити, підкреслити локальний колір фактурою чи текстурою, — ця стихійна творчість захоплює. При тому варто пам’ятати: виткане переробити неможливо, тому працювати треба начисто. Ткацтво — це процес, де поєднується свідоме та підсвідоме, — провадить мову далі майстер.

Олег Курдибаха виготовляв гобелени різного розміру. Сам зробив верстат, але на ньому було зручно виконувати геометричні композиції, а інші, вільні, як ось рослинні, котрі особливо любив, — ні. Тож частіше ткав на рамі, котру теж виготовив власноруч, на ній можна було викладати нитки, як того вимагав візерунок. Коли треба було втілити особливо велике замовлення, з’єднував дві рами.

Пан Олег розповідає, що техніка ткання проста, проте сам процес дуже клопіткий. Навіть однотонне заповнення простору виробу потребує тривалого часу, бо ж кожен міліметр твориться вручну, що й казати, про складні композиції, де треба використати багато ниток.

— Колись гобелен наслідував живопис та його виражальні засоби, проте в минулому столітті став самостійним видом мистецтва. У ньому почали реалізовувати не тільки площинні задуми, а й просторові. Художники експериментували із текстурами та фактурами, комбінували волокна різного походження, робили вставки з дерев’яних, керамічних та інших елементів, — пояснює Олег Курдибаха.

Після дев’яностих років замовлень на гобелени майже не було, проте нарешті з’явився час на живопис.

— Іноді мені кажуть, що коли творю живопис, я творю гобелени. Але у гобелену своя виражальна мова, а у живопису — своя. Хоча, звісно, творячи гобелени, шукав оптимальне поєднання змісту й форми, гармонії кольорів та композиції, шукаю їх і в живописі, — розповідає пан Олег.

У живописі художник багато експериментує, працює з різними жанрами, стилями та темами.

— Мені цікаво пробувати щось нове. Я живу творчістю. Працюю у напрямках від народного малярства до абстрактного. Часто поштовхом стає побачене. У деяких роботах зберігаю реалістичність, інші — тяжіють до сюрреалізму. Люблю передавати настрій моменту, заглиблюватись у нього. Так виникають полотна, де головне — розмірковування на певну тему, як ось «Падаючі яблука» або «Очікування» — вони про особливі відчуття, ось знаєте, як в осінню пору падають яблука — тяжко гупаючи по землі; чи то очікування, розтягнуте в часі. Мені подобаються принципи народного мистецтва — малюючи квітку, народні майстри малювали не одну певну квітку, а її узагальнений образ, котрий складався із найбільш промовистих деталей. Цей принцип часто застосовую у натюрмортах. Часто працюю з пейзажем — близьким до натуралістичного й такого, що постає з уяви. Мені важливо передати у ньому настрій. Люблю також творити абстракції, геометричні композиції. Адже на полотні не обов’язково має поставати щось однозначне та впізнаване… Головне — той настрій, які створюють роботи, думки, на котрі вони спонукають.

DSCF3623

DSCF3621

Анна Золотнюк

Фото авторки