Тернополянка Уляна Чепіль: «В той момент я молилась не за себе, а за своїх дітей»
Людина на війні – це завжди особлива історія, і ще більш особливою вона стає, коли йдеться про жінку. Знайомтеся – наша землячка Уляна Чепіль, учасниця АТО, у 2016 почала службу у підрозділі зв’язку 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Родом із села Жабинці Чортківського району Тернопільщини.
- Важко було наважитись поїхати на Схід?
- Після декретної відпустки я вдруге пішла служити в армію. Саме тоді в зону АТО почали відправляти й жінок. Я поїхала, як зв’язківець, і, звичайно, що було страшно. Але відчувала, що це моє покликання та обов’язок перед Батьківщиною. Загалом я туди їздила тричі, та кожний раз був ніби перший.
- Що саме було найбільшим випробовуванням?
- Однозначно, що розлука з рідними. Сину тоді було лише 6 років, а дочці 12. Вони дуже плакали і не хотіли відпускати, а мені було ще важче, бо не знала чи побачу їх знову.
- Чи відчувається в АТО різниця між жінками та чоловіками? До Вас було поблажливе ставлення?
- Там, де ледь не щодня стріляють та де ти в постійному страху, кожен відповідає сам за себе. Ніхто не понесе ще одного важкого бронежилета та чужого автомата, і ніхто не виконуватиме твоїх обов’язків. Проте до нас, жінок, чоловіки завжди ставились з повагою та при будь-якій нагоді чоловіки допомагали. Пам’ятаю, одного разу наш водій дядя Коля приїхав з величезним букетом польових квітів, які отримати там було в рази приємніше, ніж вишукані троянди чи тюльпани. Ми раділи, наче маленькі діти, а букет потім засушили, і він ще дуже довго радував око.
IMG_20171122_080853- Війна зближує людей?
- Люди пізнаються в дуже непростих умовах. Майже всі там мене кликали «мамочкою», бо була однією з найстарших за віком, а більшість – молоді дівчатка й хлопці, яких любила, ніби рідних дітей. Ми підтримували одні одних, ділились, разом плакали й сміялись та просто раділи буденним речам. Жили, як сестри і брати. Я вже 3 роки, як звільнилась, але ми досі з багатьма зустрічаємось та згадуємо всі ті моменти, які пережили разом, тримаючись купки.
- Помітила, що Ви більше згадуєте приємні моменти. А чи були випадки, коли було справді лячно?
- Чесно кажучи, кожна доба на війні проходить в страху. Пам’ятаю, одного дощового вечора почались обстріли. Нас було дуже багато, всі збились в одне приміщення. Тоді всередині було дуже тихо, чулись лише звуки пострілів. Кожен пошепки просив у Бога вийти звідти живим. В той момент я молилась не за себе, а за своїх дітей! Бо жінка, де б вона не була, в першу чергу залишається мамою, донькою, дружиною, і думає не про себе, а про рідних, і готова віддати за них своє життя.
- Чула, що попри усю небезпеку багато хто не хоче повертатись на мирні території. Вам знайоме подібне відчуття?
- Мене додому тягнуло, адже там на мене чекали двоє неповнолітніх дітей. Хоча спершу було важко повернутись до звичайного способу життя, незвично ходити не в формі, незвично бачити спокійні обличчя перехожих… Дуже хочу, щоб все це жахіття скоріше закінчилося і над головою кожного українця було чисте мирне небо.
- Нехай так і буде! Дякуємо за Вашу позицію та нежіночу сміливість.
Стаття раніше публікувалась на сайті тернопільського прес-клубу
Фото з архіву героїні