Я тут живу. Квітка Тернополя (фото)

Повернувшись у Тернопіль після років замешкання в Італії, ілюстраторка й художниця Ірина Фалендиш заново відкриває для себе місто. Як сприймається місто дитинства з відстані часу, що у ньому зачіпає найбільше, які виклики у пізнанні міста. Про все — у розмові.   

Я залишила Тернопіль в 16 років і вперше повернулася сюди через п’ять років, потім через чотири, а тепер я знову тут. І мій Тернопіль — це квітка, мабуть, мальва, що недавно була пуп’янком, а тепер розпустилася. Я намагаюся кружляти поглядом по всіх куточках цього міста-квітки й бачити мистецтво в усьому.

У ці повернення простір Тернополя ставав для мене великим новим простором,  переусвідомленим після сприйняття дитячим поглядом. Повертаючись у Тернопіль, я повертаюся і в мову, якою більше не думаю, в якій мені складно знаходити правильні й точні слова. Але це повернення — приємний потік, що часом йде як по маслу і я натрапляю на цікавинки у мовних труднощах. У це місто я повернулася з приємністю, а ця нинішня зустріч із ним відбивається в мені. 

За приблизно дев’ять років моєї відсутності у Тернополі виросло так багато прекрасного, особливо в мистецькій галузі. Тернопіль ніби задзижчав від руху активної творчої співпраці молоді й старших, що й не встигаєш на всі ці чудесні «дзижчання». Місто затягнуло мене повністю з першого дня після lock down’у та познайомило з безліччю сонячних людей.  Найчастіше я бачу стомлених роботою людей і пенсіонерів із сумними очима, котрі намагаються щось продати з городу, а ще веселу та розслаблену молодь. Тут атмосфера лагідного та затишного спокою. Всі люди одинакові всюди, всі різні й всі свої, як на мистецькому фестивалі «Ї».

Мої особливі тернопільські місця — це залізничні мости. Коли йду ними, то відчуваю глибокий зв’язок Тернополя з іншими точками світу. Особливе задоволення — проходити повз величні та красиві пам’ятники, а особливо на вулицях Гетьмана Сагайдачного, Івана Франка у трикутнику мистецтва, де ще мій дідусь Микола продавав ту саму кладку над ставком із водяними ліліями та лісом довкола. Це те місце, що залишилось в серці напам’ять, де панує дух митців.

Тернопіль — великі старовинні скрині з історіями, розказаними будівлями. Меланхолійністю приваблюють будівлі радянського періоду. Якось для екзамену з фотосправи я підготувала зображення на тему зими: гойдалка у мондріанівських кольорах, будинки, що сплять. Милує око дивне поєднання старовинної, модерної та сучасної архітектури та елементів. Наприклад, деякі споруди у модерному стилі закінчуються чимось елфійським, як ось конусоподібними дахами. А ще мене дуже надихають парки, кожен втілений з певною ідеєю, у кожному є місце для тварин і простору. Берези парку Національного відродження, вода Топільче, став парку Тараса Шевченка. А ще мене чомусь завжди кличе Старий парк, я ще його всього не пройшла. Ось така дивачка я — очікую момент. 

Мене заворожує атмосфера міста, тому шкода людей, котрим Тернопіль приївся, в яких відчуття до міста втратило силу. Це виклик і для мене — а раптом і в мене скоро зітреться відчуття краси, очі просто звикнуть до неї. Але пишучи ці рядки, я ще більше зміцнилася у відчутті краси міста. 

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото надані співрозмовницею