«Я вважаю, що Кузьму “вбили” політики», – тернополянин Андрій Підлужний

Талановитий співак, телеведучий, продюсер, музикант, композитор, лідер гурту “Нічлава” та колишній учасник гурту “Скрябін”  — Андрій Підлужний, який народився у Тернополі і став відомою особистістю у світі музики та телебачення.

Про свої виступи, телепрограми, пісні, людей та погляди на життя він розповів ДОБІ.

В дитинстві я не любив музику, точніше в мене на першому місці був футбол. Музика — це була ініціатива мами. Вона працювала кардіологом на швидкій допомозі 40 років і я часто з нею їздив на виклики в якості санітара. Тепер вона відома письменниця і автор вже двох дитячих книжок. Зараз готує нову збірку, “втираючи мені носа”.

Мама примусово записала мене на клас гітари. І я завжди мав при собі папку із сольфеджіо, яка мене дратувала, бо я ж тоді ходив на тренування і серед футболістів виглядав трішки дивно. Але коли ми зустрілися з хлопцями через деякий час, вони були змушені визнати, що сміялись передчасно.

У Тернополі був колись перший в Україні джаз-клуб “Нічлава”, у якому завжди грали чудові тернопільські музиканти такі, як: Леонід Новосельцев, Володя Іваніцький та інші. Мало хто знає, але ці хлопці колись в Німеччині отримали найвищу нагороду в номінації джаз-музики “Золотий Лев”. Співласник цього закладу Юрій Лазаренко запропонував мені зібрати власну команду. Ось тоді я і створив “Нічлаву Блюз” 2 лютого в 1992 році.

А перед цим я грав у інших групах: “Телефон D7-5” і “Горе Переможеним”. Цікавий випадок трапився зі мною в гурті “Чорний мандрівник”, лідером і гітаристом якого був Ігор Пелих (потім відомий на всю країну телеведучий і шоумен, мій кум та чудовий товариш). В тій команді я грав на бас-гітарі. Одного разу, під час чергової репетиції, всі хлопці пішли палити (я тоді не палив, правда в житті палив цілих 25 років по 4 пачки на день), я залишився і почав співати одну пісню. Хлопці прибігли з двору з питанням: “А хто це співає?”. Після цього випадку Ігор Пелих став басистом, а я вокалістом.

Одним з перших поп-гуртів в Україні  були “Канікули”, а фронтменом і лідером був тернополянин  Анатолій Крохмальний. Всі дівчата від нього неймовірно шаленіли. Він розповів мені багато про шоу-бізнес, який існує в Києві, про його світлі і темні сторони. А тим часом “Нічлаві-Блюз” запропонували взяти участь у відбірковому турі на фестивалі “Червона Рута 93”. Ми отримуємо путівку і з гуртом “Анна-Марія” їдемо підкорювати Донецьк.

На той час повністю русифікований Донецьк заспівав разом з нами вічний хіт і молодіжний гімн “Вставай Сонце”. Від 1993 по 1996 рік гурт “Нічлава Блюз”, а це я, Юрій Луговий, Костя Тараненко і Анатолій Макара, здобули 8 музичних нагород, 4 всеукраїнські і 4 міжнародні. На одному з фестивалів в тому ж Донецьку “Вітер зі Сходу” ми отримуємо Гран-Прі та приз в 50 тисяч купонів. І саме там ми вперше познайомилися зі Скрябіном.

Після виступу до мене підходить такий двометровий чувачок у в’язаній кофті по коліна із незвичайною зачіскою, схожою на гніздо ворони. Він нагадав мені домовика Кузю, а другий хлопець — Скруджа Макдака, це був Ростік Домішевський. Вони тоді підійшли до нас і Кузьма каже: “Ну пацан, таково, дивися, прікольно лабали…”. Мова у нього була дуже смішна з купою діалектів. В 1994 році я вперше записав із Скрябіном пісню “До смерті й довше” і вже від того часу ми були нерозлийвода з Андрієм. Все це тривало довгих 10 років. За цей час ми записали дуже багато пісень і створили безліч проектів.

З приводу пісні “Спи собі сама” хочу навести слова Кузьми з інтерв’ю газети “Пост Поступ”:  “Спи собі сама” — “…стара пісня Підлужа. Мало не билися, поки я вмовив змінити текст. Змінили. Не побилися. Заспівав кожен по-своєму. Як чув. Як жив…”. “Мовчати” — це пісня витягнута з системного смітника. На робочому столі я знайшов видалені файли. Я награв по верху на гітарі декілька мелодійних шматків. Потім десь до обіду разом з Кузьмою написали текст, а через день отримали схвальну відповідь від Ірини Білик і її згоду заспівати пісню в дуеті. В одному з альбомів пісню “Мовчати” виконую я і Андрій.

У вільний від роботи та інтриг час ми з Скрябіном дуже круто розважалися. Це було шалено смішно і драйвово. Наслідком наших “дурінь” є народження альбому “Вафлі”, або “Спатанка” з її безумовним хітом “Натаха”. Ми страшенно любили переодягатись, домальовувати собі вуса, прищі і бороди. Кузьма грав Пушкіна, а я був Дантесом.

В 2004 році у нас відбувся конфлікт, я вважаю що це був наклеп, а Кузьма повірив. Я так і не зміг його переконати в зворотньому. Після того до дня смерті я його так і не бачив. Бувало таке, що ми могли бути на одному й тому ж концертному майданчику, але навіть випадково не зустрічалися. Найбільша містика в тому, що він загинув на мій день народження 2 лютого. В той день мій хороший товариш фронтмен  “Другої ріки” Валерій Харчишин сказав: “Прощай Кузьма, з Днем Народження  Андрій Підлужний”.

В мене були жахливі почуття, бо в мене була мрія з ним зустрітися і поговорити, обійняти його, потиснути руку. Мені розказували, що і він цього хотів.  Він цілий місяць після смерті не покидав мене, приходячи до мене вночі. Кузьма вставав дуже рано в 6-7 годині ранку. Він був «вічний двигун» чи вдома, чи в концертних турах і приходив в номер, коли всі ще спали та сідав позаду. От саме це відчуття його присутності я відчував в ті трагічні дні. Я собі кожного вечора перед сном планував запитати його в сні: “Що сталося?”. Я запрограмовував себе перед тим, як заснути. Кожного разу зустрічав його там в знайомих і не знайомих декораціях. Коли я питав: “Андрій, що тоді сталось?”, він посміхався і зникав.

Смерть Андрія досі не дає мені спокою. Я чудово знаю, як він водив авто. Він завжди казав, коли ми разом їздили: “Навіщо мені радіо, якщо є Підлуж”. Ми об’їздили з ним купу країн, міст і сіл. Кузьма знав машину краще, ніж самого себе. Він міг закритими очима її розібрати і зібрати назад.  Машина Андрія це був танк і купляв він її спеціально на всі випадки життя, тому для мене дивно, що він так загинув.

Я вважаю, що Кузьму “вбили” політики. Політичні тури відірвали від творчості багатьох музикантів та гуртів, особливо, потужним був вплив, коли працювали з “Озимим Поколінням”, бо там було пряме втручання в тексти і музику. На той час запрошували російських політтехнологів, які були гуру НЛП, а це нейролінгвістичне програмування, кодування психіки. Доходило до того, що вони казали: “А давайте зробимо ляльку Кузьми і будемо роздавати на концертах”.

Політика це як “мафія”, залізти заліз, а вийти не маєш права. От і Кузьмі було важко, він залишився не по своїй волі наодинці в 2004 році, бо всі друзі від нього відвернулися.Натомість Андрій виправив ситуацію з часом і вже на Майдані  був в перших рядах, допомагав і їжею, і грішми, одним з перших став допомагати бійцям на початку війни.

Я розпочав кар’єру телеведучого в  1994 році. Це була програма “Бомба”. Запам’яталось перше інтерв’ю з Кузьмою у ванній, наповненій водою. Ми собі сиділи там, балакали про життя, я прав шкарпетки. Це було смішно.  Також був проект на 1+1  — “Хочу, можу і буду” з Ольгою Герасимюк. Довгий час я працював на М1. Після Сашка Положинського зайняв місце ведучого в програмі “Новіе Русскіе Горкі” в образі діда Андрона. Пізніше було вечірнє розважальне шоу на М1 “Молочні брати”. Напарником моїм був Ілля Мітько з гурту «Лепреконси» з Білорусії. Там ми взагалі “дуріли по повній”. Це була суцільна імпровізація з гумором, приколами і навіть сексом.

Згодом мені запропонували бути продюсером телеканалу “СІТІ”. Я повністю придумав концепціюканалу з 77 проектів. Сам керував 4-ма проектами і одним з яких був конкурс телеведучих “СтарСіті”,  де кожен від 15 до 55 років міг спробувати себе в конкурсі телеведучих.

Після Революції Гідності я повернувся в Тернопіль. Думав, що зміню щось в рідному місті чи на телебаченні, або в молодіжному творчому секторі, але мого досвіду місту не потрібно. Я не переймався, адже подібне “відношення” було завжди від часу заснування гурту “Нічлава Блюз”. Потім випадково зустрів свого  знайомого з 11 школи Юру Федуника, поспілкувались, погомоніли і він запропонував мені співпрацю. Це  навіть і близько не моя сфера, але я погодився і досі не шкодую. Він має в Тернополі декілька магазинів теплотехніки, де я реалізовую свої ідеї і навики в новому для себе амплуа.

В Юри — велика сім’я, він має двох хлопчиків Віталіка та Мішу і дві донечки Поліну і найменшу звати — Квітослава. Коли її ніжно кличуть, то називають Квіточкою. Мені це настільки подобається, що я вирішив, коли матиму дочку, то теж так назву. В них дуже приємна атмосфера вдома. Видно, що вони люблять один одного і поважають. Діти надзвичайно талановиті, вони не мають взагалі вільного часу, танцюють, співають і ввечері грають в хокей.

Молодим виконавцям я б рекомендував використовувати всі можливості, що дає час, бо зараз їх дуже багато. Навіть користуватися інтернетом, поки він ще безкоштовний. Потрібно їздити на різні фестивалі і всюди пропонувати і пробувати себе. Кузьма, наприклад, завжди був вічним двигуном. Він ніколи не дрімав, рано прокидався і завжди щось робив. Це я вже не хочу бути відомим і привертати на себе увагу, а молодь зараз може багато чого досягнути!