Як тернополянка досягнула недосяжного

Завжди знала, що ніколи не пізно  починати вчитися. З величезним задоволенням брала до рук  нові  книжки, знайомилася із сучасними авторами, вивіряла різноманітні стилі письма, згідно з форматом видань, вникала в нюанси людських стосунків, шукала  форми самореалізації, заглиблювалася у досліджені можливості людського організму і  перспективи людинознавства, вивчала психологію, яка постійно оновлюється, пише pro.te.ua.

Зараз відкрила для себе Йогу. Прийшло і до мене це сучасне  популярне явище, яке  з’явилася в Індії близько 5000 років тому. І хай вибачать мені багаторічні прихильники цього медитативного виду спорту чи навіть явища, якщо я не точно буду висловлюватися, пишучи про святая святих їхнього захоплення чи й професії. Уявляєте як мені тепер, коли я ніколи не ставила за ціль навчитися дихати по півгодини правою чи лівою ніздрею, щоб досягти порахованих  1008 вдихів, чи  робити розтяжки з напруженням мозкового апарату і затримкою кисню в голові.

Боюся, щоб і тут не наламати дров у термінології, тому сорі, панове-йогісти.  Завжди думала, що це не для мене тому, що недосяжне. Може й так. Я знала, що йдеться не тільки про вправи для тіла. Чомусь навіть лякало, що це заглиблення у свідомість, може створити бар’єр в сприйнятті навколишнього таким, яким воно є.

Клінічний комплекс доктора  розташований  на виїзді із Путтапарті, півгодини ходу від центру міста або 10 хвилин за  20 рупій на рикші. Але скорочувати час – позбавлятися задоволення бачити, як місто виходить зі сну. Вулиці прибирають, при вході  до будинків квіти малюють, задобрюючи богів, щоб день був безпроблемним.

Половина на шосту – це  ще сутінки для індійського січня, сонце ми зустрічаємо на даху Центру доктора Рао близько сьомої.  Я переглядала професійні світлини цієї миті в інтернеті – вражає. Але те, що я побачила насправді своїми очима з місця зйомки майстрів, словом не опишеш. Ти всіма фібрами сприймаєш кожен промінчик чи його відблиск. Золотий диск  небесної колісниці не просто влітає в  небо, а  ніби через тебе лежить його шлях, ще трішки і ти зіллєшся з ним воєдино і опинишся у вихорі навколосонячної заметілі…

Займаємося ми не з доктором Рао, а з його сином  Прасадом. Харизматичний чоловік, гуру. Але з ним  так просто, від нього йде  потужний струмінь позитиву  і  дві години заняття  минають, як миттєвість. По-іншому і не може  бути, кажуть бувалі учні. Як розповідають старожили (народ зі всього світу сюди з’їжджається впродовж 20-30 років, але в кожного з них був, як і в мене, перший раз), що так же легко і просто було працювати з доктором Рао, який має понад шістдесятирічний досвід і практику.

Зараз йому 96 років, ще минулоріч його бачили на заняттях, виходив лише до фотографії.  Цьогоріч ще не бачили. Відійшла у засвіти його дружина і він тяжко переживає втрату.  Ті, хто працював з доктором, в чиїй долі він зіграв свою роль, переконані, що це не просто знавець своєї справи, Людина з великої букви, а масштабне явище. У нього 9 синів, 18 онуків, 11 правнуків. Він видав понад два десятки книжок, друкуючи одним пальцем на друкарській машинці.

На заняттях я вловила слово  «мокши». Коли запитала про переклад, з’ясувалося, що на санскриті це і означає – цілісний підхід до оздоровлення, внутрішнє очищення, яке зависає  і створює больові відчуття. На хлопський розум, мені пояснили, що не в здоровому тілі – здоровий дух, а таки, коли дух здоровий, душа спокійна, то і в тілі нема недуги. Тут діє програма  зміцнення імунної системи, оздоровлення  і підтримки тіла, розуму і душі. Про це на заняттях нам розповідає вчитель.

Скільки років Прасаду, не питала. Але за гнучкістю тіла може бути і до тридцяти,  за статурою може і шістдесят, за мудрістю… боюся  вгадувати. Він любить казати, що тіло – храм душі і ним треба займатися. Думати, усвідомлювати першопричину недуги, знати канали, якими можна вигнати негатив з організму. Я, звичайно, не можу виконувати ті піруети, які, як подих повітря для професіоналів, але  я дуже старанна учениця. Тим більше  син доктора Рао  не наполягає на повній віддачі, навіть мої знання англійської дозволяють розуміти його побажання виконувати все в міру можливостей.

Для мене відрадно ще й те, що він окрилив мене щодо мови. Мені ж треба було з ним поговорити,  взяти дозвіл на світлини, розповісти, що я журналістка з України і що багато чула і читала про його батька. У нього сльози навернулися, так зворушила його моя увага до доктора Рао. Розповідали, що він дуже важко переніс втрату матері, був траур, депресія. Індійці дуже шанують батьків, вони на першому місці, а потім боги. А ще він знає, що Україна – це дуже далеко, казав, що я молодець, що приїхала. Розмову ж я почала з того, що англійську лише вивчаю і хотіла б знати, чи він мене розуміє.

Його щира усмішка подарувала надію  на позитивну відповідь. А в кінці він похвалив мене за те, що я студіюю і побажав успіху. Головне, що він розумів мене. Ніколи не забуду і, власне, дітище доктора Рао – йогу сміху. Її практикує і Прасад.

На шляху до дому помічаєш  квітники, які паморочать різнобарвністю, кошики з гірляндами чорнобривців, троянд… І ти вже не можеш відмовити нікому сфотографуватися з тобою на вдалий день і тобі всі дозволяють робити світлини. Путтапартівці вранці особливі, натхненні,  напоєні прохолодою і жваві. Поспішають на робочі місця, підвозять до школи дітей. Одночасно на п’ятиметрової ширини дорозі їдуть всі види транспорту – від тракторів до велосипедів.

Шум неймовірний: клаксонів, гудків, вигуків, гулу моторів. Найпопулярніші такі маленькі машинки-мотоцикли з будкою. Це так, як у нас маршрутне таксі. Гомонить базарчик, смажаться при дорозі млинці,  арахіс і над усім цим, як не дивно, вловлюєш  димок ароматичних масел, які запалюють  біля помешкання на прославлення бога.

А ще око тішать  великі комплекси будівель коледжу, музичної школи, спортивного комплексу, музею… Все це має дивовижно живу, неповторну архітектуру, яку створили талановиті  зодчі…