Як зрозуміти місце, де живеш? Розповідають фотографи Тернопільщини

Карантин змінив укладений триб життя. Можливо, уповільнив його та вкорінив у місці. Либонь, іноді може здаватись, що ця вкоріненість нудна — бачиш щоденно те ж саме. Проте чи не є це спонукою приглянутись ліпше до звичного, розглянути його під іншим кутом і дослідити?

Поспілкувалася із фотографами, котрі роками знімають місця, де мешкають. Я прагнула дізнатись, як дивитись на вулиці, котрі бачиш щодня, чим дивує ріднизна й чи може вона бути «морською глибиною», звідки «дивнії перли» виносиш. І дізналась.

Ірина Брунда, Чортків 

Аби фотографувати рідне місто, потрібен особливий настрій. Якийсь такий стан, ніби виходиш в те ж місто, яким можеш ходити наосліп, але дивишся на нього іншими очима. Може, це прогулянка наодинці, або в гарній компанії. Справа, мабуть, в налаштованості на споглядання. Тоді багато можна побачити. Іноді заважають люди, багатолюддя. Але більше дратують вивіски й банери, які не в тему, вицвілі чи надто яскраві та стають сміттям у кадрі. Чортків наводить лад із цим, але поки надто повільно.

Іноді хочеться «чогось» екзотичного, але ж розумієш, що не кожне «щось» впишеться в інтер'єр міста. Є фасади, які додають плюсиків, створюють нові простори та ракурси, але багато оновлень відбирають особливості в міста. Гадаю, зараз саме час замислюватися, що зберігати, щоб збережене й було екзотикою чи радше родзинкою, як родимки на руках чи обличчі.

Не можу для себе достеменно розділити ставлення до Чорткова, виділити те, що мене приваблювало, коли тільки починала фотографувати, й тепер. Щоправда, кілька років тому мала спеціальну течку «вікна», і підзбирувала туди фото вікон — переважно вінтажні, або вже геть занепалі, часом із цікавими сюжетами. Зараз хочеться вловлювати те, що зникає — маскарони, інші детальки давнішої архітектури, види, які забудовують.

Подобається, коли крізь фото проступає затишок, організованість простору, така от домашність, наче ти не у дворику чи під'їзді, а вже вдома у когось, де все має свій триб. Тепер частіше заглядаю вгору, на дахи, там, виявляється, багато цікавого.

Ще мені подобаються зйомки міста з повітря і з високих точок. Не все можу й собі спробувати, бо не маю дрона, але це дуже красиво, і додає об'єму «візуальній бібліотеці» міста, назвімо це так.

Дуже люблю спостерігати за світлом у місті, а також за рослинами й деревами, розглядати фактури. Лінії злущення штукатурки чи інших покриттів, вигини металу на сходах, побутові «натюрморти» в різних місцинах. Додають живинки часом коти й собаки, які вдало вписуються в кадр.

Фотографування Чорткова наблизило до мене його розуміння. Воно спонукає вдивлятися й аналізувати, розкривати місто не просто як населений пункт чи візуальний ансамбль, а як історію.

Місто повне нашарувань – свідчення різних подій. Ці нашарування дають відчуття сталості, значущості, живлять цікавість дослідження. Хочеться, щоби Чортків маленькими візуальними відкриттями додавав ваги й окресленості власній ідентичності. Вона допомагає розуміти свої особливості та відчувати спільність із іншими містечками, зокрема Галичини та Східної Європи загалом, а водночас підкреслює те, що кожна місцевість унікальна.

Віктор Смоляк, село Тилявка Шумського району

У мене склалось враження, що зазвичай люди бояться або навіть не завжди хочуть, щоб їх фотографували в буденному житті. А ось із пейзажами по-іншому.

Мене приваблювало та приваблює практично все, що є в селі. Але згодом місця, в яких часто буваю, знимкую не з таким натхненням. Зараз мою увагу привертають закинуті будівлі, котрих багато в селах, це досить сумні фото.

Зрештою, завжди є місця, де ще був, чи ті, котрі вдається сфотографувати з несподіваного ракурсу. Адже, як не крути, все не перефотографуєш, бо повсякчас з’являється щось нове. Приміром, ніколи не бракує новизни в повсякденній сільській роботі.

Мені завжди приємно чути, що люди в захваті від фотографій рідних краєвидів — часто вони й подумати не могли, що добре знайоме їм місце може виглядати так цікаво.

Тарас Хлібович, Копичинці

Фотографуючи рідне місто, важливо відійти від рутини, від ефекту замиленого ока. Бачити своє місто в незвичних ракурсах складно.

Раніше мене цікавили будівлі, проте це банальний підхід. Зараз мені цікавіші люди на тлі міста. Бо що цікавить, перш за все, на старих фотографіях? Люди чи впізнавані особи, те, як колись одягалися. Якщо не робити зараз такі фотографії, то нащадки не знатимуть про деталі нашого побуту. Історія — це сьогодення в майбутньому.

Кілька року тому почав шукати в інтернеті старі світлини Копичинців. Тепер, коли фотографую їх, то дивлюся наче крізь призму старих зображень. Так став глибше розуміти сьогоднішнє місто. Адже життя безперервне, змінюються лише покоління, а тим часом базар у Копичинцях відбувається у той самий день, що був призначений Маґдебурзьким правом.

Анна Золотнюк

Фото надані Тарасом Хлібовичем, Іриною Брундою та Віктором Смоляком