Забута неоготика у Підгайчиках (фоторепортаж)

Є місця настільки самодостатні, що навіть не великі за площею, вони стають точками відліку координат.

Я дивилась на каплицю Козібродських у Підгайчиках Теребовлянського району з вікна автобуса і думала, як би то було класно розглянути її зблизька. Коли зорі склались я запланувала цю мандрівку, і ось я вже перелізаю через пліт - радше символічний, проте замкнений на колодку, далі по вже добряче зарослій стежці підходжу до каплиці.

Власне, наближуватись не спішу - біля неї височезні сосни. Не берусь судити, скільки їм років, очевидно вони таки молодші за капличку, збудовану 1885 року, а проте мають давній вигляд. Звіддалік, коли можна схопити всю картину всуціль, тут прекрасно. Чудово, сидячи на теплій землі їсти ожину, і дивитись на сигнатурку каплиці та стрункі стіни. Так, як не згадати про вибиті вікна, кут нахилу башточки, що свідчить про аварійний стан. Але це голос розуму, а інколи його можна відімкнути й просто дивитись. Чому дивитись і насолоджуватись, коли перед тобою руїни?

Бо мені гадається, що споруди, особливо ж сакрального штибу, існують не лише у функціональній площині. Вони апелюють до глибших почуттів. Показуючи нескінченне в скінченному, на фізичному рівні передаючи нефізичне. Зрештою, вони є медіаторами між нами й чимось іншим, глибшим, як то не називай. Тому і настрій від споглядання їх руїн геть інший, ніж від споглядання руїн тлінних, цебто житлових. Ці руїни наче передають тобі стоїстичність, віру в красу. І коли бачиш, що навіть згасає вона красиво, як не вірити у прекрасну безкінечну впорядкованість?

Із того, що найліпше збереглось тут, — герб Козібродських над входом у капличку. Сам вхід закритий, може, то й на добре. Обійшовши капличку навколо, неспішно відходжу. Мій гештальт закритий і я тому рада.

Анна Золотнюк

Фото автора