Житель Тернопільщини дослідив, як сміялися українці 200 років тому
Історію можна пізнавати і сміючись. Дослідник минувшини Олег Миць професійно займався фольклором, збирає пісні, зокрема стрілецькі. Не може не звертати увагу на гумор, який трапляється під час етнографічного збору. Любить слухати анекдоти, переповідати їх. І не тільки анекдоти, а короткі оповідки, усмішки. Почалося усе з другого курсу навчання на історичному факультеті – коли писав курсову роботу, почав збирати пісні Тернопілля. Поміж них надибував зразки народного гумору.
– В українському гуморі важко народний анекдот назвати анекдотом, – розповідає Олег Миць. – У класичному його значенні. Це більше усмішка. От один з найдавніших анекдотів. Кінець XVII століття.
Староста ще був частиною судової системи. “Староста – ви хочете оскаржити свого сусіда за образу честі?…. я казав, що йду прямо до вас”, pro.te.ua.
Розумієте, деякі усмішки, які були актуальними кілька століть тому, до сих пір залишаються актуальними. Але таких не так багато. Знову таки кінець XVIII століття : “Чи бачили ви, як Іван вдарив поліцая в голову…. по чімось порожнім”
Знову ж таки – дещо актуально.
Був колись такий лютий, панський пригінчий (наглядач, прораб), який постійно бив людей.
Одного разу і вхопив якогось молодого парубка і давай періщити. А той репетує.
Раптом надходить у двір подорожній. Поздоровався, розпитали його, з яким ділом він прийшов.
– А що там по світах чувати. – питає пригінчий у захожого.
– А, що чувати, – відказує той. Біда. Б’ють і плакати не дають.
– А чуєш, ти йолопе. – говорить пригінчий до хлопця, якого щойно лупцював і той втирає сльози. –
– Яка біда в людей. Б’ють і плакати не дають. А нас, ще хвалити Бога, щодня ревеш. Скільки хочеш.
– Чому у старому гуморі так багато сміху над недолею?
– У народному гуморі висміювали людські недоліки та вади, як-от — лінь, алкоголізм, пусті думки, мрії чи обіцянки, тощо. Однією з найпотужніших причин для виникнення анекдотів стали дії судової влади та й самі судові засідання. В одній з найдавніших ведичних книг пише – якщо над проблемою сміятися, вона зникає сама по собі. Українці сміються, проблеми деякі пропадають. Зате з’являються інші.
Очевидно, ми дуже консервативна нація і ми хочемо так жити. Навіть англійці не настільки консервативні. Українцям подобається так жити, як вони живуть. Підтвердження тому одна цікава історія. Десь сто років тому будували дорогу, яка мала проходити через село, а відповідно, частину коштів мала надати громада. Підчас зборів один із найбагатших жителів села вийшов і категорично сказав, що дороги тут не буде, бо наші діди ходили по болоту і ми будемо ходити. Тобто неохота віддавати гроші в українця пояснюється завжди в чомусь такому, зовсім іншому, ми не готові заради себе та своїх дітей віддати Україні все: життя, здоров’я, сили, гроші.
Мушу поділитися власним досвідом, коли у Києві вже їхав із госпіталя на зупинці маршруток дядько, докуривши сигарету, із силою кинув її на проїжджу частину вулиці, при тому, що урна для сміття знаходилася біля його ноги… На моє запитання у чому причина прикладення таких величезних зусиль, адже простіше було би викинути цей недопалок у смітник, він прочитав мені цілу лекцію на тему яку то він добру справу для київської природи зробив…
– До яких глибин докопався, шукаючи старі анекдоти?
До XVII століття анекдот в первісному значенні означає неопубліковний. Вперше його запровадив візантійський історик Прокопій Кесарійський. Я його називаю істориком-неформалом. Він, попри те, що вів хроніки, поміж них закидав цікаві історії. Їх би зараз називали жовтою пресою про знаменитостей. От ці історії не завжди були достойні для публікацій, бо дещо компрометуючі. Але вони були короткими і стислими, мали прив’язку до персонажа. Оце і є анекдот в первісному значенні. Це шосте століття нашої ери. У такому стилі такі анекдоти велися до сімнадцятого століття. Історичні, короткі оповіді – своєрідні жовті сторінки. Уже у сімнадцятому столітті анекдот формується у такий вигляд, як ми його знаємо.
– Про що розповідають старі анекдоти суто науковцям? Крім сміху, що вони несуть?
– Знову таки ми маємо підтвердження документальних джерел. Ми маємо ті емоції, які були у минулому. Ми більше розуміємо життя. Наприклад, староста, якщо провести паралель – це голова районної державної адміністрації (так це звучало в інтерв’ тоді у 2006-2008 роках, зараз є більш чіткий відповідник – голова територіальної громади), який мав достатньо широкі повноваження у судовій системі. Документ не напише, як народ ставився до влади, до системи, яка існувала тоді. А в анекдоті все зрозуміло.
Староста:
– Ви хочете оскаржити в суді свого сусіда за образу честі. Чого такого образливого він міг вам сказати?
Степан:
– Він казав, аби я йшов до такого злодія, як я сам…
Староста:
– А ви йому що?
Степан:
– Аво, я прийшов просто до вас…
Дев’ятнадцяте століття.
Судять опришка, народного месника. Суддя до селян:
– То ви бачили, як він задушив вашого пана?
– Та бачили.
– А чому ж не прийшли на допомогу?
– Спочатку хотіли, але побачили, що він сам впорається. То не вважали за потрібне втручатися.
– Як же складалися анекдоти?
– Можна виділити такі джерела для виникнення анекдотів: реальні події, життя реальних людей, соціально-побутові відносини; внутріфольклорна взаємодія, запозичення із іноземного фольклору чи літератури. Як з наукової точки зору виділити анекдот із іншого фольклорного матеріалу (напр. — казок) вам не скаже ніхто, тому що критеріїв чітких немає.
– Хто переважно колись розповідав анекдоти?
– Оскільки анекдот — це, як правило, усна традиція, то згідно із Володимиром Гнатюком, оповідачами ставали переважно люди, які «не мали ніякої жури в голові», а також заробітчани, слуги, ремісники. Звичайно більше цінувався завжди хороший оповідач, тим не менше багато залежало і від слухача, бо між оповідачем та слухачем мала існувати повна довіра. У кін. 19 – поч. 20 ст. виникають нові теми для анекдотів, одна і таких — це безперервні війни (англо-бурські, марокканські, балканські, італо-ефіопська (саме тоді до нас прийшло слово абісинець) і, нарешті, Перша світова війна). Солдатський гумор стає невід’ємною частиною анекдотів того часу.
– Чи подобаються вам сучасні анекдоти?
– Мені ближчий сучасний гумор, від якого можу реготати. Наприклад: українські вегетаріанці довели, що сало – це рослина. Що головне – з часом анекдоти коротшають. Гумор зводиться до одного речення, до коротеньких реприз.
Наталія ЛАЗУКА
Довідка: Слово анекдот в перекладі із ранньофранцузької, куди воно потрапило із древньогрецької, означає «неопубліковний», «не для друку».
Вперше це слово використав візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський. Ним назвав гумористичні оповіді, які ввійшли в його книгу в дуже великій кількості, на відміну від тодішніх серйозних хроністів, які не описували, наприклад, компрометуючих фактів із життя відомих людей. Таким чином, анекдот в своєму первісному значенні — це, фактично, стаття із «жовтої преси». Згодом анекдоти перестали бути документальними і правдивими — туди ввійшли вигадки, плітки, але при цьому залишалося прагнення до історичної правдоподібності та обов’язково прив’язка до певної історичної особи. Про це свідчать тогочасні збірки таких анекдотів — «Римські діяння», а також «Смішні історії» (каламбури) Абу – аль – Фараджа, збірка, де він переписав різні смішні історії із різних грецьких, римських, арабських джерел, а також ті, котрі він зібрав сам. Можна згадати й збірку «Книга фацецій» (1470 р.) Браччоліні чи інші, але невід’ємною їх всіх часстиною була історична правдоподібність і прив’язка до особи. Тільки у 18 ст. анекдот, із додованням розповідей про різні побутових та ін. події із неочікуваним чи парадоксальним розвитком подій, набирає сучасного значення.
Вперше слово анекдот в Україні вжите у збірці народних анекдотів (упрядник себе не вказав) під назвою «Маленька книжка Малоросійських анекдотів» (1859 р.), а з діячів української літератури його вперше вжив Г. Квітка-Основ’яненко у збірочці «про татар, Наполеона та чумаків» (журнал «Вестник Европы», 1882 р.), згодом вийшла книжка Б. Грінченка «Веселий оповідач», яка витримала три видання (1888 і 1893 — Москва, 1898 — Чернігів). Неможливо не згадати книгу «Галицько-Руські анекдоти» (1899 — Львів), упорядником якої був В. Гнатюк.
Гумор
***
Суддя – Чи ви бачили хто, як Іван влупив поліцая по голові?
Свідок – Ая, бачив…
Суддя – А чого ж не помогли?
Свідок – Та Іван і так файно справився…
***
Селянин обідає в полі. Йде пан і позіхає на весь рот:
– Пане, ви так файно позіхаєте, що можете мене з’їсти!
– Я телятини не їм…
– А, пробачте, я забув, що віслюки тільки сіно їдять!
***
Панок до ветеринара:
– То ви є, прошу пана, дохтор від худоби?
Ветеринар:
– Ая! А що у вас болить?
***
Тоне чиновник. Кругом зібрався народ, кричать галасують. Їхав мимо Гриць, і питає:
– А чого ви так галасуєте?
– Урядник тоне…
– А ви йому 5 ринських покажіть — сам вискочить!
***
Сваряться двоє за межу.
Іван:
– Я тебе за то до права віддам!
Степан:
– А я плюю на право!
Суд.
Суддя:
– Ви казали що плюєте на право? А знаєте яка кара за такі слова?!
Степан:
– А що я такого сказав — я плюю направо, а Іван нехай плює наліво…
***
Найняв священик цигана косити. Циган трохи щось покосив і прийшов на обід. Як сів до миски — відразу по два кавалки м’яса тягне.
Отець:
– Що ж ти по два куски тягнеш?!
Циган:
– А ви як хтіли? Жиби по три, аби вдавитися!
Побутові анекдоти.
***
Але вже буде зимна зима!
Невже?
Страшні морози будуть…
Та ну?
Але буде зимно — так що і описати тяжко!
А ти звідки знаєш?
Бо кожуха в мене вкрали…
***
Крадуть два злодії з церкви. Один поліз здирати оклад із образа і став взутий ногою на престол.
Другий злодій:
– Що ж ти взутий брудною лапою стаєш?!
Перший:
– То є дурниця! Аби душа чиста була…
Про сімейні відносини.
***
Договорилися парубок та дівчина, що після весілля, для того, аби зберегти вірність після кожної зради будуть класти у свої скрині по горошині. Пройшли літа. Дід каже до баби:
— А давай порахуємо, хто колись більше погуляв!
Порахували у діда 5 горошин, а в баби — 3.
— Еее, — каже дід, — я таки більше за тебе погуляв!
Вчорашню горохову кашу пам’ятаєш? — спитала баба, — Так ось, вона з того гороху!
Після скасування кріпацтва досить велика кількість селян (колишніх кріпаків) почала різко спиватися, поширилися алкоголізм та хрунівство. Ось приклади таких анекдотів
***
Ідучи повз корчму дід Матвій весь час хрестився.
Діду! А чого ви тут завжди хреститесь?
То є святе місце — потрійний цвинтар. Тут люди гублять здоров’я, гроші та своє добре ім’я…
***
Приходить Іван до корчми і питає:
– Я тут вчера пив, а кілько я заплатив?
Рівно три корони!
Ооо, слава Богу! А я вже почав думати, що десь їх потратив!
***
– А чого ви, куме, як п’єте, то очі закриваєте?
– Аво, я жінці обіцяв, що навіть дивитися на горілку більше не буду!
***
А чого ви, куме, такий п’яний вчора були?
Закусувати не було чим.
А що, грошей на закуску не стало?
Та нє! Зуби повибивали…
***
– А ви знаєте, що якби туво я нагло вмер, то півсела би за мною плакало!
– Аяя, аяя… такого чоловіка село би втратило…
– Та не в тому річ… я їм всім винен гроші!
* * *
– Ким ви були до війни?
– Доцентом університету.
– Ага, ясно… А читати і писати вмієте?
* * *
Чому жінки не служать у війську?
- Бо не мають ніколи 21 рік.
- Бо не буде старшини, якого б вони слухали.
- Бо треба би було справляти кожного тижня нові модні мундири.
- Бо треба би було кожній щомісяця міняти нового ординарця.
- Бо треба би було військову службу скоротити до 9 місяців!!!
* * *
– Чого ви, стрільче, стали добровольцем?
– Я сі женив-им в липню, а война сі зачала в серпню. Я, знаєте, люблю спокій, того і пішов-им на війну.
* * *
Вістун:
– Хто має музичну освіту?
– Я, я і яяяя! (троє дали крок вперед)
– Тоді беріть і несіть фортеп’яно до пані сотникової!
* * *
– Стрільці, вороги попереду нас, і позаду, і зліва, і справа… Теперечки вони від нас вже не сховаються…
* * *
– Чого, коли стріляєш з кріса, їдно воко треба приплющити?
– Бо якби закрити оба, то ніц не буде видко!
* * *
Полковник:
– Пане сотник, який дасьте приказ, коли ворог нападе спереду?
Сотник:
– Лягай! Мушка звичайна! Стріль!
Полковник:
– А як ворог зі всіх сторін?
Сотник:
– Ніц не буду приказувати. Почекаю, який наказ дасть мені ворог!
* * *
В полковій бібліотеці:
– Пан сотник просив, аби-сьте дали мені мапу!
– Якої околиці?
– Не знаю…
– А пан сотник ніц не казали?
– Казали, аби була велика!
– До біса! А мо’ знаш нащо пану сотнику та мапа?
– Як ніби на стіну вішати…
– А то для чого?
– Бо на тій стіні дуже велика вологість
* * *
– Хто у вашій сотні найвідважніший?
– Поручник Гриб!
– А то ж чому?
– Бо він лисий. Йому волосся дубом не стає!
* * *
– А то правда, що москалі кожен день п’ють горівку?
– Ніі! Тільки у двох випадках.
– А то ж яких?
– Коли є оселедець на столі і коли нема оселедця на столі.
* * *
Стрільця Бульку приділили до кухні (типу в наряд). Він відразу ж розбив баняка. Кухар:
– О, фермо, як же ж ти розбив баняка?!
– А во як! — і другий баняк пішов до підлоги.
* * *
Іване, стріляй влучніше!
– Не можу, бо ворог дуже рухається!
* * *
– Пане сотнику, прошу 8 днів урльопу, моя сестра віддається!
– А пощо вам аж 8 днів?
– А хтів би-м ше лишитися і на хрестини!
* * *
– Так, наша сотня відходить завтра о 8-00 ранку, а якби не дай бог дощ, то на 2 години раніше!
* * *
– А знаєш, ти – добрий друг!
– Дай спокій! Я маю тютюн тільки для себе!
* * *
Наказ по сотні:
– Завтра неділя, буде Служба Божа. Всій сотні — перед церквою зібратися за церквою, а після церкви — перед церквою.
У міжвоєнний період поряд із іншими досить сильно розвивається напрямок анекдотів, у яких висміюють духовенство.
* * *
Найняли художника малювати ікону «Тайна вечеря». Приходить ксьондз перевіряти, дивиться, а апостолів — одинадцять.
А де дванадцятий?!
Аво дивіться, всі сіли їсти, а їдного післали по горівку!
У радянські часи були два напрямки розвитку анекдотів — нелегальні політичні, і всі інші.
Досить великим пластом у цей час стають «ксенофобські» анекдоти. Зникають практично стереотипи «поляки» і «цигани», зате до «москалів», «жидів» та нашого «дядька-українця», додаються стереотипи «Бандерівець», «Чукча», «Грузин», «Вірмен», тощо. Крім того згодом з’являється народний герой — Вовочка!
* * *
Перед поїздом недобудована/розвалена колія —
– Ленін — Треба всіх на суботник, побудувати колію!
– Сталін — Розстріляти стрілочника!
– Хрущов — Розібрати рейки ззаду і покласти перед поїздом!
– Брежнєв — Розгойдувати вагони і робити вигляд, що поїзд їде, оголошувати зупинки.
– Горбачов — Переставити наш поїзд із нашої широкої колії, на вузьку європейську, не міняючи при цьому саму машину.
* * *
– Вуйку, а знаєте, що москаля током вбило?
– Як то?
– Йому на голову впав акумулятор!
Звичайно і деякі реальні історії переходили в ранг анекдотів у їх власне первісному значенні
* * *
60 роки минулого століття Русифікація в Україні йде повним ходом. На поважному засіданні присвяченому незначній відмінності української мови від російської за трибуною виступає доповідач на прізвище Калюжний. Максим Рильський, що був в президії не витримує, нахиляється до мікрофона і говорить : “Вибачте, та різниця таки є і не мала. Наприклад, ваше прізвище російською звучатиме так “КАЛ ЮЖНИЙ”, а якщо його перекласти знову на українську то буде “ГІМНО ПІВДЕННЕ”. Під загальний регіт доповідач десь хутко зникає.
* * *
Знаєте, був вчора на сабантуї, то там одна свиня так нализалася, що по ній чорти зелені скакали! Сам бачив…
Сучасні анекдоти
* * *
Як тактовно сказати жінці, що вона важить 105 кг?
Скажіть, що вона важить 525 000 каратів!
* * *
Пасажири поїзда Львів-Одеса, зрозуміли, що щось пішло не так, коли по вагону з напруженим обличчям пройшов Стівен Сігал.
* * *
– Женився би ти, сину…
– На кому ж?
– А хоч би на Марійці?
– Не люблю я Марійку!
– То може на Наталці?
– Не люблю я Наталку!
– А може Таню любиш?
– Ні!
– А кого ж ти любиш?
– Володю…
– Тю! Та він же москаль!!!
* * *
– Яке ваше прізвище?
– Мене звати Олексій.
– Мене цікавить ваше прізвище, тому, що я звик звертатися до водія по прізвищу!
– Я думаю, що вам буде незручно називати мене по прізвищі.
– Мене не цікавить, що ти думаєш!
– Моє прізвище – Коханий.
– Поїхали, Олексій.
* * *
– Здрастуйте! Від вас можна позвонити?
– Дзвони, сину мій! Тільки акуратно з дзвоном…
* * *
Дружина з чорним поясом по карате – це міцна сім’я,
виховані діти, ввічлива свекруха, люблячий і вірний чоловік.
* * *
Мати вчить свою 17-річну доньку, як уникнути зґвалтування:
– Уяви собі, що ти йдеш вночі по вулиці, а за тобою слідом підозрілий чоловік. Твої дії?
– Я швидко повернусь до нього, задеру свою спідницю і спущу з нього штани.
– Та ти що, здуріла?
– А як ти думаєш, хто швидше бігає, він зі спущеними штанами чи я з піднятою спідницею?
* * *
Увечері дзвінок у двері.
– Хто там?
– Скажіть, а ви в цей час завжди вдома буваєте?
– Так. А що?
– Та так … Нічого … Соціологічне опитування.
* * *
Зустрічаються два куми. Один питає:
– Чому твій син так швидко росте?
– А я монітор щомісяця на 10 сантиметрів підвищую!