Боєць-доброволець Настя Цебринська: «Я б не пережила, якби на війну пішли мій тато або брат…» (фото)
24-річна Настя Цебринська із Романового Села, що на Збаражчині, вже понад два роки воює на східному фронті.
Влітку 2014-го вона добровільно записалася до батальйону спеціального призначення «Золоті ворота» і несла службу на Луганщині – у Щасті та Сєвєродонецьку, нині у складі вже об’єднаного полку поліції особливого призначення «Київ» захищає Авдіївку та Краматорськ у Донецькій області. Крім служби на Сході, тендітна дівчина з позивним «Фенікс» цього року ще й вступила на заочне відділення Національної академії внутрішніх справ у Києві, пише «Нова Тернопільська газета».
– Про службу Вітчизні мріяла ще зі школи, – зізнається. – Мені цікаво все, що пов’язано зі зброєю та військовою технікою, подобається армійська дисципліна. Досі шкодую, що не вступила до військового училища – тепер мені було б значно легше. У мене завжди були хлопчачі інтереси й компанія. Я грала у футбол, волейбол, у школі ходила з хлопцями на допризовну підготовку юнаків. Моя бабця часто казала, що я хлопчисько, а не дівчинка (усміхається – авт.).
– Тому й поїхала на Майдан і була там до його завершення?
– Я працювала продавцем у супермаркеті «Сільпо», коли почалася Революція Гідності, звільнилася з роботи. Спочатку ходила на тернопільський Майдан, а потім із другом поїхали до Києва. З Тернополя тоді відправляли автобуси, то ми позичили на дорогу грошей у перехожих, бо з собою не мали. До Києва прибули над ранок, було ще темно, але ми відразу влилися до повстанців і взялися будувати барикади. Відтоді і до кінця Майдану брала участь у всіх активних діях.
– А що тебе спонукало піти на фронт?
– Під час Революції Гідності думала, що, коли переможемо, вироблю закордонний паспорт і поїду на заробітки, але коли почалися гарячі події на Сході, то було вже не до цього. Розуміючи, що принесу більше користі на фронті, не могла сидіти вдома. У мене не було ні страху, ні хвилювання, тому без жодних сумнівів заповнила анкету в інтернеті й стала бійцем батальйону спеціального призначення «Золоті ворота».
– Напевно, нелегко було туди потрапити, адже далеко не всіх дівчат беруть…
– Так, мене не хотіли приймати, бо, мовляв, недосвідчена і без відповідної підготовки, та ще й дівчина, від якої не буде жодної користі. Але я наполягала, і одного дня мені зателефонували з Києва й повідомили про зарахування. Спочатку служила в батальйоні «Золоті ворота», а в 2015-ому кілька батальйонів об’єднали і створили полк поліції особливого призначення «Київ». За період служби оволоділа азами медсестринської справи, тактичною медициною, володію пістолетом, автоматом, стріляла з РПГ, снайперської гвинтівки, хоча до того в руках тримала тільки мисливську рушницю. На війні будь-які вміння й знання можуть знадобитися, тому постійно потрібно вчитися й удосконалюватися.
– Чи шкодують тебе на передовій і чи менше навантажують, бо ти дівчина?
– Ні, у нас правила для всіх однакові. Два роки тому, коли наш батальйон дислокувався у Щасті, я там була єдиною дівчиною і разом з усіма жила в однакових умовах, заступала в наряди, брала участь у виїздах по тривозі, на зачистку, для перевірки документів. Важко було, звісно. Втомлювалася після добових чергувань, але ніколи не скаржилася і не просила про поблажки. На війні нема часу розкисати, мусиш зціпити зуби й виконувати свою роботу, бо розумієш для чого ти тут і розумієш, що від тебе залежить життя побратимів. Слабким людям не місце на фронті, а я – боєць за характером і в житті.
– Зважаючи на твій бойовий характер, у батьків, мабуть, навіть не було вибору, крім того, щоб змиритися з твоїм рішенням…
– Вони знають, що я вперта і якщо вже щось вирішила, то обов’язково цього досягну. Тато мене відразу підтримав, а мама ще довго не могла змиритися, хвилювалася, адже тоді на Сході було дуже гаряче, велися активні бойові дії, було багато вбитих і поранених. Мене це не лякало. Хотілося швидше потрапити на Схід і допомагати нашим бійцям.
– Чи змінила тебе війна?
– Сама за собою кардинальних змін не помічаю, а от рідні кажуть, що я стала більш самостійною, дорослішою. Змінилися погляди, почала серйозніше ставитися до свого життя і здоров’я. Щоб там хто не казав, а на фронті все-таки відбувається переоцінка цінностей. Починаєш по-іншому дивитися на людей, друзів, гроші… Розумієш, що головне – життя і здоров’я, а все інше буде. Переоцінюєш дружбу, бо на фронті бійці – як одна міцна сім’я, у якій діє правило «один за всіх і всі за одного». У мирному житті, на жаль, таких прикладів дуже мало.
– Як ти витримуєш такі великі навантаження на фронті?
– Не знаю, звідки у мене беруться сили. З вигляду я худенька й маленька, але коли виїжджаємо на завдання, то несу на собі амуніцію і зброю, які важать не менше, ніж я. Мабуть, важливу роль відіграють моя завзятість і впертість, а ще – любов і підтримка близьких. Стараюся щодня телефонувати додому. І рідним легше, і мені. Ця ниточка зв’язку дуже важлива. У мене ще є старший брат і молодша сестра, то я в жодному разі не хотіла б, щоб ні вони, ні тато не були на моєму місці. Якби хтось із них був на фронті, я б цього не пережила. Сподіваюся, що скоро це жахіття закінчиться, що ми з перемогою повернемося додому і тоді вже більше нікого не доведеться ні відправляти на фронт, ні зустрічати…
