«Древній і вічно молодий Чортків… Люблю його, милуюся ним будь-якої пори… Хто з десяток літ не бував у Чорткові, буде приємно вражений його красивими, широкими вулицями, висотними, сонячними будинками. Навіть і цілими кварталами».

Так писав про рідне місто талановитий журналіст, прозаїк, великий поціновувач рідного слова, українського мистецтва Петро Шептицький. 14 червня минуло десять літ, як він відійшов у засвіти. Своє захоплення Чортковом Петро висловив у книжці «Перед аркушем білого паперу». Написав ці рядки, ще коли був молодим.

А тепер, у новітні часи, дорога чортківців усіяна терням і жахкими буднями, місто втратило цноту і шарм, тому що за 24 роки української незалежності його керманичі були не господарниками, а злодійниками найвищої пороби і проби.
Тепер Чортків потопає у смітті, яке вчасно не прибирають, водопостачання погодинне і вкрай незадовільної якості, чортківські дороги і тротуари вже давно потребують капітального ремонту, а не хаотичного «залатування» у окремих місцях, багато вулиць, навіть центральної частини, нагадують помийну яму, повний регрес у всіх сферах. Давно вже погасло сонце у висотних будинках і кварталах. Місто не має нормальної функціонуючої комунальної служби, за останні роки не реалізовано жодного масштабного інвестиційного проекту, а ще районний центр, не маючи генплану забудови, перетворюється на “шанхай”, де одна з найнижчих середніх зарплат по Україні.

Чортків сьогодні – це великий базар, який вже багато років розташувався у центрі міста. Яким би не було пояснення – свинство виправдати нічим не можна. Невеликий порив вітру і поліетиленові пакети та пластиковий посуд в пообідню пору летять на вулиці міста. І це не є приємним видовищем, і шарму історичному Чорткову не додає. Країна потребує змін. Наше місто теж потребує якісних змін…
Вулиці Чорткова належним чином не освітлюються, у багатоповерхівках не працюють ліфти, колишні сквери забудовані різними торгівельними і розважальними закладами. Єдине місце відпочинку чортківців – центральний парк “імені Михайла Вербіцького”. Але сам парк вже більше нагадує ліс з нестриженою травою та заростями кущів, зате з молодіжним клубом нічних відпочивальників. Жителька міста (прізвища не пригадую) якось жалілась, що в парку нема звичайного патрулювання, що молодь спокійно розпиває спиртні напої, вживає наркотики, через це в ньому трапляються пограбування і неприховані оргії. Звісно, цю інформацію мають перевірити компетентні органи.

А ціни у Чорткові вищі, ніж в Києві, зарплати мізерні, отож доводиться їздити до столиці на заробітки, в інші країни світу. Ось так і живуть чортківці, бо альтернативи немає ніякої.
Чортків не так давно став містом обласного значення, але для пересічних мешканців міста від того жити стало ні холодно, ні жарко. І що то за місто таке розрослося над річкою Серет? Усі комунальні приміщення вже давно продані, вільного підвалу зі свічкою вдень не знайти, землю чортківської громади розбазарено, мабуть, безповоротно. Не повірите, але в Чорткові немає ні своєї друкарні, хоч ще кілька років тому була, після незрозумілих акціонерів залишились груди металолому нікому не потрібного і приміщення, яке не можуть вже кілька років продати, нема свого видавництва, кінотеатру… Колишній голова Чортківської РДА Тарас Капуста, який тепер згорнув свою “буйну” діяльність, залігши на дно десь ув обласному центрі, любив повторювати: “Не смішіть, кому потрібні у цей модерний вік кінотеатри”, але практика чи поступ доводить протилежне: багато людей хотіли б повернути і кінотеатр, і культурно-просвітницькі центри. А пан Капуста міг би поділиться з міською громадою своїми “заробленими ґрошима” від продажу єдиного кінотеатру в місті, а то він скоро “розлізеться” в різні боки, бо і його власник Олег Ваврик, складається таке враження, втратив до цього закладу бізнесовий інтерес.
Ми самі винні, що обираємо до місцевих органів влади людей бездуховних і аморальних, а в них, як виявляється потім, кишені не шовковими нитками перешиті.
Терпець мусить колись обірватись: роками курсують містом нелегальні перевізники, продається фальсифікована горілка, горить сміттєзвалище, не працюють ліфти, розграбовуються городища, продаються земля і посади тощо – проблема чи суцвіття проблем залишаються непоміченими загАлом чортківчан і владцями.
Як же нашим жителям хочеться бачити своє місто красивим, квітучим, містом, яким хочеться пишатись, і де просто хочеться жити. Ця надія може бути реалізована лише 25 жовтня, коли відбудуться місцеві вибори. Це наш останній шанс…

Володимир Погорецький, «Золота пектораль».