Іван Марчук, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва:

Для мене мистецтво – це життя і одкровення…

    Є на нашій землі люди, без яких планета була б збідненою. Бо такі особи відкривають світ для інших, світ, який ті не зуміли побачити. А коли вже починають бачити, то їхні душі змінюються.

    Доля подарувала мені унікальну можливість кілька років поспіль спілкуватися з людиною, котру визнає увесь світ. Це – Іван Марчук. Художник посідає почесне місце у рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала міжнародна консалтингова компанія «Greator Synectics». Але, Бог з ними, з тими рейтингами. Давно зрозумів, що для Івана Марчука найвище визнання – пошанівок тисяч людей в Україні і земляків на своїй маленькій материзні – Тернопільщині, Лановеччині, у рідному селі Москалівці. Бо тут – його генетичний код, І вічний голос його душі. Тут – оте духовне осердя, що дало Майстрові поштовх до Великого Мистецького вибуху. Скажу відверто, це інтерв’ю писалоcя, як кажуть, «не за один раз». Бо Іван Марчук не з тих, хто сумирно сяде перед кореспондентом і чітко відповідатиме на запитання. Це розмова – результати окремих наших діалогів, випадкових реплік, озвучених Марчукових думок, зрештою, його одкровень. Вони звучали під час наших спільних поїздок куточками області, коли готував до видання книгу «Я – серед вас. Іван Марчук і Тернопільщина». Ці лаконічні тези, фрази записував і тоді,  коли реалізовував фотопроект «Вітражі душі» із майже 50 великоформатними світлинами майстра, що нині, у рік його 80-річчя, оголошеного на Тернопільщині Роком Івана Марчука, вже торують свою мандрівку тернопільськими містами і селами, починаючи від його рідної Москалівки. Ці мої запитання й відповіді Івана Марчука були записані не тільки на диктофон. Писались вони і на шматочках салфеток між ковтками запашної кави у тернопільському середмісті, де, починаючи десь вже з опівдня, гуртується місцевий творчий бомонд. А були ще й розмови за бокалом пива і, чого гріха таїти, не тільки пива, коли на дні фужера звабливо виблискував і нектар «Старого Талліна», і трунок сухого вина…

                                         Любов  

    З неї, з любові й усе починається. Нема ніжного погляду, дотику – нема натхнення, немає творчості, немає картин… Не раз бачив, як на виставках Майстра різновікові жінки, як метелики на світло, линуть до нього, туляться, а він їх обнімає так природно, щиро, наче чекав цієї зустрічі усе життя.

   - Видається, пане Іване, що ви просто маєте якусь притягальну силу, яка, ніби вир, затягує до себе Ваших муз, якщо можна так назвати тих, кого бачив не раз у Вашому оточенні?

    - Жінка не може просто прийти. Вона – «являється». Вона саме являється, як божество і все, ти це повинен розуміти, що вона – для тебе, вона – твоя, що ти нею дихаєш, живеш, твориш. Я через одну бачу таких цікавих жінок, яких би малював і малював, а вони нехай просто будуть біля мене. Ти ж глянь, Олег / каже з наголосом на «О», прим. авт. /, як їх не любити? Вони ж як киці – і лащаться, і часом можуть шипіти. Якщо не по їхньому.

    - Але ж, поміж тим – ви один?

    - Так, я самітник, бо не можу належати жінці. Я належу мистецтву. Це – моя любов. Я мушу буди вільним. Я маю внутрішню свободу, яка мене ніколи не покидала, ні в дитинстві, ні в юності, ні тепер.

    - Тобто, це – для Вас найголовніше?

    - Саме так. Ще раз підкреслю, свобода – це найдорожче, що маю. Я можу про жінко-музу думати доти, поки не стаю за мольберт. А потім – шал, процес і я усе забуваю. Тільки пульсує думка, образ, що втілюється у майбутню картину, яка, так само, як і жінка – являється, аби залишитися на картині і зваблювати не тільки мене.   

    - Можливо, звідти, з отих явлених Вам образів і постають, із нібито хаотичного, заплутаного, нескінченного мережива ліній прекрасні жіночі обриси, як от, скажімо у «Мадонні», «Пробудженні» чи в «Золотій пані», або ж в «Оголеній», всі оці жінки, із звабливо-манливими обрисами й лініями у глибинах полотен?

    - Я можу сказати лише одне. Для мене кожна жінка – богиня. 

І вони мені сняться. Часто уві сні бачу файних жінок. Коли сняться, прокидаюся й думаю, але файний сон. Й лягаю, щоб додивитися  далі…

Врізка:  Я мушу буди вільним. Я маю внутрішню свободу, яка мене ніколи не покидала, ні в дитинстві, ні в юності, ні тепер…

    - Ви колись мені казали, що тому і одинокий, бо надто любите жінок, Тобто, Ви не хочете належати одній?

    - Воно дійсно так. От, дiстанусь я якійсь файній панянцi, чи вона мені дістанеться. А всi iншi? Це ж будуть образи. А жіноча образа – то страшне. Ні, нехай буде все як є. Краще я собі буду мріяти, мати нереалізовану мірю, бо вона тоді перестане бути мрією.

                                        Щастя

    Мені здавалося, що бачив Маестро щасливим не раз. Коли він тулився до гриви коника, обнімав гарбузи на рідній землі, у Москалівці, як гладив стиглі яблука, вдивляючись у їхні осінні барви, як лежав, заплющивши очі у кукурудзянці на полі його дитинства.. У такі моменти боявся запитати Майстра, чи він в ось ці миті щасливий? Боявся сполохати той стан душі й тіла…

    - Часто кажуть про щастя, що воно таке і таке. Його важко описати. То такий стан душі, де переплелися і радість, і умиротворення, і тиха печаль, і невимовний смуток. Такі миті швидкоминучі, вони – неповторні. То особливий стан. Ти напевно бачив, Олеже, коли я у ньому перебуваю. Можливо то і є щастя… А ще тоді, коли ти твориш, коли душа летить увись. І то теж напевно, є щастя, коли ще можеш радіти, що працюєш, здатен дякувати  новому і прожитому дню, відчувати, що зроблене тобою бентежить не тільки тебе, але й багатьох інших. Бо в житті, так як і в мистецтві, діє принцип паралельності - немає переживання, емоцій, – немає й радощів, світла, отих щасливих моментів. Отак і живу за таким принципом контрасту.

    - Не раз у мене виникала думка, що постійно поспішаєте, не завжди не маєте часу. Адже скільки робив світлин, де ви у різні моменти дивитеся на свій годинник…

    - Я не заперечую. Дійсно, я трохи скупий на час. Боюся його витрачати на порожні речі – на перегляд телепрограм, загальні  просторікування ні про що. За цим всі можна й втратити оті миттєвості, що хтось називає щастям. Тому й поспішаю… Може й за щастям. Зрештою, зрозумій, я ніколи щось не вигадував, коли ставав за мольберт. Я відчував особливий стан, переживав, вібрував, як струна. І тоді писав до знемоги. А згодом розумів, що все це потрібно не тільки мені, але  ще комусь. То хіба такий стан не є щастям?

Врізка:  У в мистецтві діє принцип паралельності - немає переживання, емоцій, – немає й радощів, світла, немає  щасливих моментів.     

                                          Біль

    Він каже, що знає, що таке добро, любов, щастя. Але водночас, він і знає, що таке біль. Біль душі…

    - Біда у тому, що наші люди часто роблять зло. Зло взагалі легше чинити, воно багатьох зусиль не вартує. Але тоді когось іншого душа більше болить А от, робити добро – це складніше, це треба виявити певні зусилля.

    - А чим болить зараз душа Марчукова?

    - Болей багато. Прикро, що в Україні багато заздрості, підлості.. Я жив у світі, я не знав, що це таке. Там немає такого. Там всі тішаться твоїм успіхом, більше того, здавалося б, чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку. Ти береш когось за приклад, маєш певний орієнтир.

    - А у нас що, інакше?

    - Та у нас часто навпаки, успіх – це поштовх до того, аби когось очорнити, спаплюжити, звалити його з п’єдесталу. Мене болить, що маса людей просто не мають мети. Живуть собі, як Бог дає і все. Таке враження, що всі дивляться назад, щось порівнюють, згадують, страждають за тим, ніби кращим, що було. Але, коли будеш постійно озиратися, то відстанеш. Відстанеш назавжди і тебе обженуть. А люди це часто не розуміють, особливо на селі, живуть своїми одвічними клопотами, ніби між небом і землею перебувають.

    - До речі, у Вас і картина така є, що людські постаті ніби зависають над землею?

    - Так. Це серія картин. Я їх зробив за два тижні до Чорнобиля. «Монологи», називаються, три постаті зображені. Це – частини людей, які повисли у повітрі, якесь шмаття висить, усе це відірване від землі. Отакий символ. Це сотні тисяч людей були відірвані від землі і змушені були пересилятися кудись далеко, після Чорнобиля. А більш страшнішого нічого не буває, як селянина відірвати від землі і поселити деінде. А ж пам’ятаю, як родини з мого села вивозили до Сибіру, одразу після війни. Так ніхто із них і не повернувся…

    - Таке враження, що Ваша душа переповнена болем колишніми переживаннями та й нинішніми теж?

    - А воно так і є. Мій біль, то як хвороба, біль за цю країну. Треба найперше - не красти, а по-друге — не ворогувати. А як може творитися держава, якщо ми ворогуємо між собою? Розумієте, я ж звик жити у країнах, де існує чіткий закон, порядок, є захищеність певна, де людина живе за внутрішніми законами чесності і порядності а закони зовнішні регулюють і гарантують її  свободи.

А у нас таке враження, що деяким політикам люди просто заважають жити. Бо вони для них – ніби баласт, який їм перешкоджає творити те, що вони творять, бо не мають сили опору.

    - Чи не тому у Ваших картинах, пане Іване, стільки багато болі, суму?

    - Можливо і так. Але це, зрештою, не біль і сум, Це просто погляд на пережите, це роздум над людськими долями, над Україною, її минулим, сьогоднішнім і майбутнім…

                                         «Каторга»

    - Ви не раз казали, що Ваша творчість – то каторга, і ви, як раб, прикутий до галери.

    - Мистецтво – то солодка каторга. То є і мука, і радість водночас. Воно захоплює тебе всього і не відпускає І ти стаєш рабом того, що твориш. Твориш тяжко, до знемоги. 

    - Але ж Ваші деякі роботи виглядають, ніби написані за одним як кажіть, «махом», сеансом, легко, мов подих?

    - Я роблю все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, годинами схилений, зігнутий над ним. І так день в день. І то є не просто. Але інакше не можу.

    - Ніхто ж Вас не заставляє нести такий мистецький хрест, можна ж і відпочивати.

    - Я часом собі думаю, що досі ніби і не жив, не відпочивав.  Лише робота, робота. Але інакше не можу, бо мистецтво для мене – це і життя, і одкровення, і радість, і моя печаль. Альтернативи цьому нема. Я працюю 365 днів на рік, у мене немає червоних днів на календарі. Я їх усіх повикреслював і працюю, працюю. І без цього не можу жити.

Вірзка: Мистецтво – то солодка каторга. То є мука і радість водночас. Воно захоплює тебе всього і не відпускає

    - А були у житті моменти, коли хтось хотів вплинути на Вас, змінити щось у Вашому способі творити?

    - Були. Й не раз. Але мені не можна наступати на ноги. Мене довго на ланцюгах тримали.  А зараз я хочу за життя пізнати, що мене розуміють. Я хотів би щоб хоча б десята частина тих, хто відвідує Ван Гога в Амстердамі, йшла на мої картини. Я не комерсант, не менеджер. Я взагалі, не можу продавти свої картини, мені чомусь це соромно, Віддавати легше із своїх рук, ніж самому продати свою роботу. Я ненавиджу сам факт торгівлі мистецтвом.

    - Але ж був й інший період Вашої творчості?

    - Так, на початках, коли я був в Австралії. Там я трохи розпродав українцям свої картин. Я взагалі не знав, чого вони вартують. Дали 300 доларів, думав, нібито  і непогано, а 800 – то ще краще! Згадую, вже мав візу до Торонто і пішов із нашим українцем у свою галерею, а він глянув і каже, який ти дурний, як так ти продав свої такі картини за таку ціну. Даю тобі у десять разів більше, Канада нехай чекає. Я тоді чорно працював, день і ніч, відкрив виставку. Половину зразу купили, так як він казав. Я тоді міг за це купити 3-4 квартири у Києві трьохкімнатні. Але я того не хотів, бо не думав туди повертатися. А той, хто організував мені ту виставку сказав, що через три-чотири місяці ти будеш на материку художником номер один. А це значить що можна жити розкішно, але й працювати потрібно багато, умови ідеальні для творчості.

    - Але, одначе, Ви покинули Автралію?

    - Так, поїхав у Канаду, в Торонто. Хоча мені казали, що в Австралії мені буде тепло, в Канаді – прохолодніше, а в Амерциі – ще холодніше. То йшлося не про кілімат, а  про комфортність і умови для творчості. А в Америці життя було «наполовину» - півроку в США, півроку в Україні. Завжди розумів, що поставити свій підпис підч своєю роботою – то велика відповідальність. Тому працював і працюю до знеможення. Так, я  міг жити краще, як живу. Але моє життя закодоване. Я ним не керую, а живу так, як живу. І працюю, мучуся і далі працюю. Я і сам не знаю, що воно таке. Є і все. Буду відвертий, я дуже затятий, страшно затятий. Розумію, що буваю одержимим, ненаситниим, працюю, працюю, бо знаю, що так, як я, ніхто не зробить. Зрештою, мистецтво - це служіння, місія. .…

                                            Небо

    Є художники, які ціле життя пишуть в одному стилі, напрямі, тими ж самими фарбами, а Марчук щоразу змінюється. Тому що він - ненаситний сам для себе.

    - Ви, пане Іване, стволи понад 5 тисяч полотен. І майже перед кожним з них люди подовгу стоять у задумі й кажуть, що такого ще не бачили.

    - І то доборе, хай кажуть. Я тішуся, коли чую таке. Бо якби щось бачили подібне, то це було б вже не цікаво. Цінується щось оригінальне, те, чого раніше не було, а нині – перед тобою. Справжньому митцю треба відійти від усталених речей, потрібно вибрати свій шлях і творити.  Я вибрав свій шлях і хочу жити стільки, скільки зможу працювати. Інакше не може бути.  

У книзі «Я – серед Вас. Іван Марчук і Тернопільщина» Елеонора Андрійо пише, що «У двох останніх циклах Марчук, як древня людина, зводить очі у небо й готується звернутися до зірок». Часто дивитеся туди, увись?

Щодня. Я вже казав колись, що дайте мені тисячу років і я розмалюю Небо! Тільки дайте таку можливість. Це ж така була б картина! Там, у високості стільки простору. стільки безмежжя, тільки працюй і працюй. Фантазуй, заливай це все фарбами, твори і радій, що твориш…

    - Пане Іване, мені завжди було легко біля Вас. Вочевидь, добре колись сказала Ліна Костенко, що «При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота». Сонця Вам, Сили і висоти самостояння.

    - Дякую й тобі, земляче. Нових нам стріч, на радість і добро!  

 Розмовляв Олег Снітовський

Фото автора