«По-різному складались у нас долі, ми дуже часто віддалялись від рідні. Але земля батьків і все рідне у домі залишилось назавжди у душі».

Цими словами звертається до читачів авторка книжки «Козярі. Минуле і сьогодення» Євгенія Коваль. Історичну розвідку про підволочиське село вона присвятила батькам Григорію і Катерині Бойко та мешканцям села усіх поколінь.

Таких краєзнавчих видань про окремі населені пункти останніми роками побільшало. І це добре: поки ще живуть ті, хто пам’ятає польські часи або родинні спогади про бабцю Австрію. Народна подача історії має цінність, бо пишуть її не переможці, а безпосередні учасники подій.

Герої книжки Євгенії Коваль також пройшли через вир синьо-жовтої історії. Це і польські часи з розквітом «Просвіти», і радянські з колективізацією, і вільні незалежні. Авторка каже, що її книга то життєпис села і його мешканців. Із кожної вулиці маленьких Козярів (нині тут живе близько 200 осіб) вийшли у світ медики, науковці, освітяни, працівники культури… І їхню спадщину, і насліддя предків треба вберегти.

Хоча тираж книжки, виданої у тернопільській «Джурі», невеликий (110 примірників), та для місцевої громади це подія віхова. І старші, і молодші зібралися на її представлення у «Народному домі». Звучали подяки авторці, їй дарували квіти, а усім присутнім — пісні. Жіночий ансамбль виконав прем’єрну композицію про Козярі, яку написала Леся Говінська. Піснями, грою на скрипці та акордеоні порадував гостей Тарас Оліх, а місцеві школярики читали вірші.

Щоб праця про історію Козярів побачила світ, селяни склали грошові пожертви. Частину грошей дала сама авторка і аграрій Олег Крижовачук, котрий обробляє тут паї. Цьому передувало багато клопіткої роботи: пані Коваль довелося писати в архівні установи Тернополя, Білої Церкви, Києва, Житомира, Москви. Далі почалася обробка світлин, з’ясування прізвищ, уточнення років. Допомагали в роботі 90-річна Стефанія Копач, Мирослава Пліс, Володимира Хемій. Коректорську роботу взяла на себе вчитель-філолог Богдана Копач.

Прикметно, що краєзнавча розвідка побачила світ напередодні 370-річчя місцевої святині — дерев’яної церкви св. Димитрія, привезеної волами аж із Карпат. У книжці наведений перелік православних отців, які в ній служили. Згадано і фігуру Богородиці, що при в’їзді в село. Її встановили 1999 року за кошт Богдана Булеми — людини незвичної долі. Після Другої світової він дістався Канади, де прожив усе життя. Сім’ї не мав, тому, повернувшись перед смертю в Козярі, віддав свої гроші на спорудження греко-католицького храму (також св. Димитрія). На його ж подвір’ї він і похований. У Козярах народилися й визначні брати-священики Володимир і Петро Стецюки.

А яка була тяга до знань, до мистецтва у козярівських просвітян! Євгенія Коваль пише про хати-бібліотеки і вистави на імпровізованій сцені з бочок. Знімки з тих часів зберіг старожил, фотограф Володимир Осінчук. Вони також є гордістю маленького села. Згадані у козярівському літописі і герої визвольних змагань: січові стрільці, упівці. Наприклад, згадано січовика Матвія Рогача. У 1990-му, коли насипали символічну могилу його побратимам, він, будучи вже 93-літнім дідусем, заспівав усі куплети пісні «Як з Бережан до кадри».

Живе у Козярах і зв’язкова УПА Орися Кирилюк. На святі не оминули увагою сучасну нашу тривогу, нових захисників держави. Відгомін і давньої, і сучасної боротьби знаходить відображення у рядках пані Євгенії: «Як радісно на світі жити, коли вже пострілів нема. Можна і вчитись, і творити, бо лише смерть несе війна…» Усі ці події, усі ці «долі-зернятка», як їх назвала поетеса Оксана Жук, складають історію їхньої маленької батьківщини. Тепер вона надійно збережена під блакитною палітуркою, бо Євгенія Коваль свято переконана, що книжка — вічна.

Джерело: vilne.org.ua