Він знайшов своє покликання у житті (фото)
Сьогодні в “об’єктиві” “Погляду” – тернопільський фотограф, лікар Віталій Грех. Фотосправою Віталій займається майже десять років. В основному працює над пейзажами, окремий пласт його доробку – стріт-фотографія та документалістика. Інколи знімає портрети. На останніх позиціях у цього фотографа – натуралістика та натюрморт.
– Віталію, ти вже знайшов своє покликання у житті?
– Покликання, це те що кличе, манить в кожну мить, мабуть, те шо для людини є чимось сокровенним. Так, фотографія манить мене, часто манить але не знаю, чи це моє покликання, бо колись мав інше – стати лікарем. А оскільки лікарями стають не в певний момент, а впродовж всього життя та трудової діяльності, то, мабуть, в мене частково змішані ці обидві сфери інтересів.
– Коли тебе почала цікавити фотографія?
– У 2007 році, відколи почав переглядати фоторесурси, зареєструвався на одному із місцевих фотосайтів, знайшов однодумців – плівочників, взнав багато нового і цікавого. Відтоді розжився ще кількома камерами.
– Що було серед захоплень Віталія Греха до цього?
– Одним з основних – стріт-арт та графіті, рок-музика. Взагалі будь-яке мистецтво мене цікавило, але саме простота: можливість швидко взяти папір, олівці та чорнило до рук, накидати якийсь скетч чи просто звести пару ліній докупи.
– Цікаво. А звідки перший фотоапарат і яким він був?
– Першим в прямому значенні був домашній Kodak – “мильничка”, якою здебільшого робили кадри на родинні свята. А от вже власний з’явився, коли знайомий продав мені за 40 гривень свій старенький плівочний «Зеніт-Е» – наймасовішу за кількістю копій (більше 8-ми млн.) випуску в радянському союзі модель фотоапарата.
– Як навчався фотографувати?
– Не можу назвати це навчанням. Мабуть, спершу була імпровізація. Хоча, щоб потрапити в експозицію, треба точно знати параметри чутливості плівки, витримки та діафрагми. Дякувати прогресу, в інтернеті купа інформації. Навчання фотографії для мене – це не натискання на кнопку, а теорія композиції, компонування. З теорії перше, шо згадую, це книга А. Лапіна «Фотография как…». Спеціальних курсів, ні майстер-класів не відвідував ні курсів. Раз був на зустрічі, де Тарас Хлібович розповів про особливості зйомки пейзажу. Основну роль на моє бачення зіграло знайомство з потрібними людьми – теж фотографами на зібраннях фотоклубу в «Козі» в період з 2009 по 2010 роки.
– Що найцікавіше у цьому занятті?
– Аналогова (плівкова) фотографія. Ще цікаво мати змогу друкувати фотороботи́ самостійно – методом класичного ручного друку. Наразі для мене є цікавим альтернативний спосіб, в якому широчезне поле для творчості – метод ціанотипії.
– У яких жанрах працюєш?
– В основному – пейзаж. Окремо можу виділити захоплення стріт-фотографією та документалістикою. Деколи знімаю портрет. На останніх позиціях зараз натуралістика та натюрморт.
– Які навики удосконалюєш зараз?
– Мабуть, радше “шліфую” надбані до сих пір вміння. Серед нових – можливість за відсутності основної фотокамери за пару секунд отримати смартфоном кілька цікавих мені зображень.
– Як “налаштовуєш” позерів перед зйомкою?
– Все залежить від моделі та очікуваного результату. Грає роль комунікація, тобто потрібно знайти цікаву тему для розмови та місце із зручною невимушеною атмосферою. Головне: не говорити фраз на кшталт «Увага, зараз вилетить птічка» (усміхається – ред.). Для мене портрет не є першочерговим пунктом зацікавлень, тому «позери» зараз – здебільшого знайомі та рідні, яких не важко змусити почуватися вільно.
– Як щодо гендерної політики: кого легше знимкувати – чоловіків чи жінок?
– Не маю, на жаль, достатньої вибірки в своїй практиці, щоб відповісти на це питання, але можу припустити, що жінок.
– Як і в кожній роботі, мабуть, є момент рутинної, монотонної роботи. Для фотографа це…?
– Для мене рутина в фотографії в своєму значенні відсутня. Але можливо, це підготовка до самого процесу – зарядка акумуляторів, переписування матеріалу на носії.
– В яких програмах з обробки фотографії працюєш?
– Досить довго користуюсь ACDSee (Зараз ACDSee Pro 5).
– У чому полягає краса фотографії – в експромті чи в ретельно продуманій сесії?
– Краса – це дуже широке поняття, і для кожної окремої людини вона різна, бо це процес інтерпретації побаченого, а тому – частина індивідуального пізнання світу. Проте, розбираючись буквально, припускаю, що краса знімків не залежить від підготовки чи від мимовільного фотосету, а краса процесу – власне в процесі.
– Весільні фейк-фотосесії – як ти до цього ставишся?
– Якщо йдеться про післявесільну фотозйомку, то позитивно. Можуть бути різні об’єктивні причини, за яких матеріал, відзнятий на весіллі, не задовольняє замовника чи фотографа, тому потрібна додаткова зйомка. Часто буває, що молода пара отримує більше задоволення від пост-зйомки, а відповідно – і фотограф хорошого матеріалу через відсутність розпорядку та обмеження в часі чи просторі.
– Як вважаєш, рівень освіти, культури людини впливає на майстерність у фотографуванні?
– Впливає надзвичайно сильно. Чим освіченіша людина – тим більше у неї ідей для зйомки, хоча основний вплив на майстерність має практика в певному жанрі та досвід роботи з окремими технічними засобами зйомки та обробки зображень.
– За якими фотографами тобі цікаво спостерігати?
– Наразі через соцмережі стежу за фотографіями Сергія Максимішина, кількох місцевих знайомих. Більшість фотографів, за якими хотілось би спостерігати, на жаль, фотографували минулому столітті.
– Серед твоєї приватної фотогалереї чимало світлин Тернополя. Файне місто – фотогенічне?
– Для мене – принципово немає нефотогенічних міст чи місць, оскільки фотогенічність — суб’єктивна оцінка зовнішніх даних, сприятливих для відтворення на кіноекрані або в фотографії. Тому так, Тернопіль надзвичайно фотогенічний.
– Твоя основна рекомендація тим, хто фотографується.
– Посміхайтесь. Так фотографії виходять трішечки кращими.
