Ще в юні літа Євгенія Мальська боролася за волю України на рідній Козівщині, була зв’язковою в Організації українських націоналістів.

“Я була бандерівкою, нею і є, — гордо мовить бабця Євгенія. — Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами якимись, злодіями. Просто любили свою Україну. У нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика Петра у 29 років замордувало НКВС… До того він через свою участь в ОУН сидів ще й у найстрашнішій польській тюрмі — Березі Картузькій. От тільки звідти зумів вийти живим, а від совєтських катів — ні. Вони, як тільки прийшли до нас у Західну Україну, відразу ж почали забирати вчителів, лікарів, всю нашу “Просвіту”. З тих арештованих мало хто повернувся додому живим. Про звірячі катування та жорстокі вбивства затриманих люди дізналися вже після червня 1941 року, коли москалі у паніці почали тікати. Тоді у тюрмах трохи не кожна родина знаходила тіла замордованих рідних. І наша — теж…

"У 1943 році я прийняла присягу й отримала псевдо “Русалка”, — розповідає Новій тернопільській газеті упівка Євгенія. — Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат. Скільки тих хлопчиків і дівчаток бідних полягло потім у мочарах і лісових хащах… Як мене батьки не просили, не відмовляли — вони ж уже одну дитину втратили, то щоб хоч я залишилася, — я їх не послухалася. Мабуть, уперше в житті. Переживали вони за мене дуже, бо енкаведисти, як вовки, — і вдень, і вночі — відстежували борців за волю України. Бувало, йду вночі на завдання — чи ґрипсу (таємне послання) несу, чи хлопцям їсти, чи перепроваджую до криївки когось із наших — мама відразу ж вклякає перед образами. Повертаюся під ранок — а вона ще колінкує…”

«У кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник»

“Наші хлопці”, “мої дівчата” — своїх побратимів, які вже теж у літах, бабця Євгенія називає тільки так. Про них може розповідати годинами: “Я — що, мені, вважай, пощастило — жива-здорова залишилася, хоч не раз за волосок від смерті була, і по тюрмах-Сибірах ніхто не тягав… А могли би, бо охочих “закласти” вистачало. Тоді ж як було — у кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник… Одного такого — на псевдо “Богданко” — ми виявили і в своїх лавах. Він у лісі з хлопцями був, а потім їх “всипав” — зрадив, їх під час бою повбивали, а “Богданко” їхньою кров’ю вимазався, енкаведисти стріляли в повітря, а він падав “мертвий”… Трупи повстанців москалі потім повикидали, а “Богданка” забрали з собою до машини — “етого ми самі вибросім”… Ми коли про те довідалися, зрозуміли, що він і мене здасть… Але, видно, я йому подобалася, тому він мене і не виказав. Я тоді не така, як тепер, була… (Сміється, — авт.) Багато років по тому, то були десь 60-ті, нібито випадково зайшов до мене на подвір’я — подивитися. Сказав мені: “Ніц ти за ці роки не змінилася…”

Скільки разів я була за волосок від того, аби “всипатися”, і щоразу якось Бог милував. Пам’ятаю, як з дівчатами довідалася, що енкаведисти у рів за селом поскидали тіла наших повстанців. Опорядили їм тихцем могилу, вінка сплели, покликали священика, щоб покропив… А тоді вирішили зазнимкуватися коло тої могили. А на другий день того знимкаря вже кагебешники “тягали”. Щастя, що він нікого не зрадив… Який тоді страх над нами усіма був, то годі і переповісти. Я про те, що була в УПА, своїм дітям розповіла вже аж тоді, коли настала вільна Україна. Вони ж до школи ходили, поміж люди, могли щось не те комусь бовкнути, то боялася, щоб їх за маму-бандерівку не “тягали”…

Пізно, ох, пізно ви надумалися за таке писати, — скрушно хитає головою бабця. — Вже нас нема майже нікого. Два роки тому наш побратим-повстанець помер, дзвоню до дівчат, то розказують, що на його похороні навіть не було кому прапора взяти в руки… А син його потім до мене приїжджав, каже, розкажіть щось про тата… Така біда була — батьки не могли навіть дітям про свою боротьбу розказати. А вже як стала Україна, як ми тішилися, Боже!.. До Козови з нашого братства упівського (ми ж всі зналися, трималися купи!) всі поз’їжджалися, йшли ми містом і співали пісень повстанських. Але маю жаль до нашої влади: як то стільки років нас мати за нізащо? Щоб червоні комісари і “визволителі” мали і пільги, і пенсії, і все, а ми — нічого, навіть слова доброго?"

Матір зреклася мертвої доньки

Переживає бабця Євгенія, коли дивиться репортажі зі Сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими “хлопчиками”. Якби їй трохи менше літ та ноги не так боліли — теж поїхала б на війну. “А то дивлюся, як там молоді хлопці — цвіт нації — гинуть, і плачу… Нині їх хоч згадають, оплачуть, квіти на могилку принесуть… А в нас було таке, що не годен був навіть признати свого брата чи сестру, сина чи доньку серед мертвих, а замість могили пси кості розносили… У Козовій знаєте як багато будинків на костях наших хлопців стоять… Там бункери ще від німців позалишалися, то совіти туди трупи повстанців і скидали. Хто міг, той крав їх потім, аби хоч поховати по-людськи, а багато хто там так назавжди і залишився… У сусідньому Олесині жила дівчина, красива була — дуже, а косу яку розкішну мала!.. Вона пішла до лісу, залишивши вдома дитинку свою і маму стареньку. А потім був бій, і вона загинула, і її тіло виставили у центрі села на опізнання. Енкаведисти робили так — ставили драбину і на ту драбину спирали мертве тіло — щоб здалеку здавалося, ніби то жива людина стоїть. Привели її маму до неї та й кажуть: “Ну, чьто, узнайошь свойо бандєровскоє отродьє?” А вона на те — “ні, не знаю її”. А місцевий начальник міліції їй і каже — та як, придивися, це ж твоя донька, ось її коса. А мама, бідна, не признається, бо ж знає, що їй за те буде… Так і не признала доньки, відійшла, а за якихось пару метрів не витримала, упала посеред дороги, мов нежива… То її енкаведисти відкачали швидко і відразу ж з внучкою на воза посадили — до Сибіру вивозити… Отаке було, — розповідає Євгенія Михайлівна. І тут же сумно додає: — Боже мій, як згадаєш все те... Одним тішуся: нині підростає вільне покоління українців, котрі — я в це свято вірю — ще збудують справжню Українську державу. Таку, якою вона ще нам бачилася. Тоді “Слава Україні!” ми вимовляли так щиро і побожно, як молитву до Господа”.