Справжній учитель ніколи не буває колишнім.

Зіновія Павлівна Малевич присвятила життя педагогічній роботі, даючи учням не лише знання української мови, а й безцінні уроки людяності. Сьогодні вчителька сотень  збаражан, шанована людина, мати, бабуся і прабабуся відзначає 90-літній ювілей.
Оглядаючи з цієї вершини пройдений шлях, Зіновія Павлівна ні про що не шкодує та почувається щасливою людиною, адже, крім рідних дітей, онуків і правнуків, має ще й величезну родину з учнів, які її люблять і пам’ятають.

«Донині мене серце болить за братом»

− Я була бажаною і довгожданою дитиною в сім’ї, виростала в любові, − розповідає Зіновія Павлівна. − Обожнювала єдиного брата Богдана, старшого на 11 років. Наша родина була патріотичною. Чоловік моєї тітки, Петро Кабарівський, воював у лавах Січових Стрільців. Брат з 16 років був членом ОУН, за політичні переконання його переслідували польські власті і навіть запроторили до в’язниці. Через те, що Богдан був під постійним наглядом поліції, до нас дуже часто приходили поліцаї з обшуком, як тоді казали, робили «трус». Я дуже боялася поліцаїв, під час обшуків втікала з хати і ховалася в густих кущах малини. Та одного разу не встигла сховатися , поліцай мене перехопив, посадив біля себе, пригостив цукеркою і почав розпитувати про брата, маючи на меті, мабуть, вивідати щось про його діяльність в ОУН. Я тоді, звісно, нічого того ще не розуміла, але інтуїтивно відчула загрозу і заявила: «Я в політику не бавлюся». Поліцай був спантеличений такою дорослою відповіддю п’ятирічної дівчинки і пішов ні з чим. А мої рідні ще довго сміялися, згадуючи цей випадок.
Коли у 1939 році прийшли радянські «визволителі», брат зустрічав їх з квітами, сподіваючись, що ті дійсно визволять українців з польського ярма. Та дуже швидко усі зрозуміли, що більшовики принесли ще більші репресії, і брат знову пішов у підпілля ОУН. Перед війною він жив у Перемишлянах на Львівщині, працював у держстрасі. Енкаведисти стежили за ним, а може, була зрада, і 22 червня 1941 року нашого Богдана заарештували просто на вулиці, а через 12 днів жорстоко закатували разом з іншими українськими патріотами. Залишилася вдовою його вагітна дружина, з якою прожив лише дев’ять місяців. Сина жінка назвала Богданом на честь батька. У 1944 році братова дружина із сином виїхала до Чехії, а згодом їм вдалося перебратися до США. Ми підтримували з ними стосунки. На жаль, моя братова і племінник уже померли. Та залишились його діти − братові онуки, продовження нашого роду. Це дуже дорогі для мене люди і я щаслива, що ниточка нашого спілкування не перервалася.
Мій брат був прекрасною людиною, патріотом, готовим життя віддати на побратимів та Україну. Донині мене серце болить за ним, хоча минуло 74 роки, досі ятриться ця рана…
Школу імені Івана Франка закінчили три покоління родини ювілярки

Зіновія Павлівна розповіла, що за Польщі вона закінчила сім класів школи ім.Івана Франка (тоді вона ще не носила імені Каменяра), та встигла закінчити перший клас Збаразької гімназії. Коли навчалася у другому класі, прийшли більшовики і заходилися реформувати освіту на совєтський лад: гімназію закрили, а учнів перевели знову в шостий клас середньої школи.

Зі вступом до Чернівецького університету, за словами Зіновії Павлівни, вийшла трагікомічна історія.

- Коли у приймальній комісії до мене заговорили російською мовою, я одразу передумала туди вступати, − усміхається жінка. − Але кудись вступати все-таки потрібно було, тож пішла в учительський інститут просто подивитися. Проректор розпитав про мою сім’ю, а дізнавшись, що батько помер, мама не працює, порадив вступати саме сюди, адже за два роки матиму вчительську професію, зможу сама заробляти на життя і утримувати маму. Ці аргументи мене переконали. Я закінчила інститут з відзнакою, рік вчителювала у селі Глинниця на Буковині, потім закінчила Львівський педагогічний інститут. Зрештою обставини склалися так, що я з допомогою та за порадою мого дядька Петра Кабарівського, який на той час працював у районному відділі освіти, повернулася до Збаража і почала вчителювати у своїй альма-матер. До речі, школу імені Івана Франка закінчили три покоління моєї родини – мама, ми з братом та мої діти, а я ще й вчителювала тут майже тридцять років.

Найбільша цінність − родина

У стінах школи Зіновія Павлівна зустріла Анатолія Малевича, педагога-колегу, з яким згодом поєднала долю. Виховали доньку і сина, дочекалися онуків, а тепер прабабуся тішиться ще й правнучками. На жаль, Анатолія Павловича, який понад усе любив Україну, свій рідний край та родину, уже покликала Вічність.
− Найбільша цінність для мене − родина, − каже Зіновія Павлівна, − а найважливіше у житті − любов. Любов до дітей, чоловіка, учнів, до Бога, до України. Адже де є любов, там нема місця підлості і зраді. Я зігріта теплом моїх рідних і переповнена почуттями до них. До мне приходять мої учні, не хочу казати колишні, бо вважаю, що ні вчитель, ні учні не бувають колишніми, і мені тепло від цього спілкування. Недавно мене в лікарні провідали дві мої 70-річні випускниці. Яка то була для мене розрада! Ці жіночки залишилися для мене такими ж милими дітьми, як і 53 роки тому. А ще розчулююся до сліз, коли на вулиці зустрічаю хлопців, особливо тих, які в школі бешкетували і мали погані оцінки з мого предмета. Вони при зустрічі цілують мені руку. Напевно, мені вдалося дати учням щось більше, ніж знання української мови. Не шкодую, що прожила життя саме так. На моє переконання, треба бути задоволеним життям і тим, чого досяг. А довголіття залежить від ставлення до людей. Якщо душу роз’їдають злість, заздрість, гіркота, то яка втіха від такого життя і собі, і людям?
Зіновія Павлівна каже, що не відчуває свого поважного віку, принаймні духовно. Вона знаходить спільну мову з дорослими онуками, які прислухаються до бабусиних порад не стільки з поваги до старості, а тому, що в їх родині вона була і залишається найбільшим авторитетом.
Згадуючи про події на сході, жінка, яка пережила війну, з болем і тривогою каже, що ніколи не сподівалася, що цей дамоклів меч нависне над її дітьми та онуками, над всіма нами.
− Я категорично проти війни, − каже Зіновія Павлівна, − але не уявляю, як можна поступитися інтересами України після того, як за нашу незалежність пролито стільки крові. Ці жертви не повинні бути даремними, а тому мусимо захищати нашу землю від московських ординців. Я не маю претензій до росіян як нації, але поведінка Росії як держави-агресора, що знищує інші нації та держави, обурює.
Проте Зіновія Павлівна вірить, що Бог допоможе нам зберегти Україну у цьому випробуванні і просить Всевишнього, щоб небо над нами було мирним, щоб був спокій у державі.

Оксана СТУДНИЦЬКА-МОРГУН.