Арабський поет середньовіччя, звертаючись до кави, використав таке порівняння: «Барва твоя схожа на барву чорнила, в яке письменник занурює своє перо». Справді, кав’ярні стали джерелом невичерпного натхнення для багатьох творчих людей у всьому світі. У Франції богема облюбувала їх у XVIII ст. «Каву готували по-особливому, — писав Монтеск’є, — аби вона сприяла пробудженню духу та розуму». І для творчих галичан своєрідною родзинкою у ХІХ — на початку ХХ століття стали літературно-художні кав’ярні. У таких закладах працювали письменники, художники, журналісти, частими відвідувачами були викладачі, студенти, в цих стінах карбували пам’ять поколінь, створювали мистецькі течії, режисери, актори обговорювали свіжі театральні постанови, тут призначали різні зустрічі. «Каварня, — зазначав поет, перекладач, який згодом працював викладачем Тернопільської гімназії, Петро Карманський, — винахід XIX ст., коли міське життя стало терпіти від роз-строю нервів і коли люди збідніли, тобто втратили змогу сходитися в дорогих пивних і винарнях. Для нашого брата, бідного поета чи публіциста, котрому як рибі вода потрібне широке і мудре товариство, де він знаходить джерело творчих спонук і концепцій, залишається хіба модерна, недорога, негомінка, дискретна каварня…» І продовжив: «Не можу навіть уявити життя «Молодої Музи» без каварні. В іншому випадку воно було б дуже сіре й безперечно менш продуктивне… Каварня веліла нашому братові забувати про дійсність, давала йому фікцію добробуту й сталила його енергію до боротьби з дійсністю, а щонайважніше: вона творила з нас своєрідне братство людей одної думки і однакових змагань. У каварні, де нам було тепло й привітно, ми справді жили. Ми вели розмови про суть і завдання мистецтва, сперечалися й виковували певні критерії», пише Вільне життя. Наприклад, у літературній кав’ярні «Монополь» у Львові щовечора збиралися молоді митці. Посмакувати кавою, почитати свіжі газети,  зустрітися з талановитою молоддю  та досвідченими митцями. Кав’ярня радо приймала таких поетів, як уродженці Тернопільщини письменник Богдан Лепкий, літературознавець Михайло Рудницький, а також прозаїк Володимир Бирчак (Бірчак), поет, літературний критик Остап Луцький. Атмосферу цього спілкування вдало передав Петро Карманський: «Приходив (І. Франко. — Б. М., В. У.) кожного дня під вечір до нашої скромної каварні «Монополь» незамітно, без шуму, немовби соромився, що важиться в свойому одязі засісти  при одному столі  з ошатно одягнутими  многонадійними паничами, якими ми намагалися  (молоде — дурне) бути. Випивав склянку чаю, виймав з кишені камзолі срібну монету  і бавився нею. І ждав нагоду побавитися з нами, молодими. Та приходилося, звичайно, ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали  гостроту його  язика та великі відомості, з якими ні один з нас не міг суперечити. — Говоріть що! — врешті відзивався Франко, якому хотілося поговорити й забути про те, що після цілоденної мозольної праці в товаристві Т. Шевченка дожидає  його не менше важка праця вдома. Він же недарма таскав під пахою цілий оберемок всіляких рукописів і коректи. І хтось із сміливіших важився заговорити. Він  слухав і ждав. Та коли приловив співрозмовника  на якійсь фразі, що йому не сподобалася, не втерпів, щоб не пришпилити його звичайним «дурниці говорите». І аж тоді розв’язувалася його губа. Ми довідувалися  чимало такого, чого були не вчули від нікого  із сучасних». Історик Михайло Грушевський згадував: «Ця щоденна полуднева порція газет, була необхідним елементом його (Івана Франка. — Б. М., В. У.) життя: як фаховий газетяр він прочитував їх у величезній кількости…» У це кафе в 1903 р. І. Франко привів і Сергія Єфремова. «Щодня, коло 4-ї години, — згадував Єфремов, — йшов я до НТШ, а звідти гуртом — Франко, Гнатюк, Труш — ішли до «Монополію» і там півтори—дві години спочивали од щоденної праці: за склянкою гербати або чоколядки, читали газети з усього світу, обмінювалися думками з приводу світових новин, обмірковували питання літературні і політичні…» Значну частину постійних відвідувачів становили емерити (пенсіонери), котрі могли не зважати на витрати. Збиралися вони на «малу чорну» та для читання газет, бо кав’ярні передплачували пресу і широко це рекламували, хизуючись одна поперед одну також книгозбірнями. Зазвичай мали у вільному доступі довідники, енциклопедії та словники, якими охоче користувалися любителі кросвордів. «У каварняних сутінках достоту живуть цілі групи людей, які творять характерне і специфічне середовище, спрагле на подих Европи, що віє з газетних плахт, спрагле на плітки великого міста… — наголосив 1910 р. один із перших оспівувачів богемного побуту Франц Яворський. — Знаю одного журналіста, який із гордістю оповідає, що найкращі статті створив у каварні». «Українські письменники попередніх поколінь навіть не уявляли собі, що можна думати і писати у каварні, хоч першу каварню в Европі відкрив таки їх земляк Кульчицький, — зазначив у газеті «Назустріч» Михайло Рудницький. — Для доби модернізму нерівномірне життя поза хатою мало силу привабливої екзотики. Відомо, що С. Людкевич півжиття провів у каварні, де находив найкращі свої мельодії… Ми, грішні, ходили й ходимо до каварні, бо там можемо обмінюватися думками як рівні з рівними — з людьми, що полисіли від студій над літературою, і з молокососами, що називають нас ретроградами. Каварня стала демократичною установою, щось наче читальня «Просвіти», де всі рівні, з тою ріжницею, що голос тут мають не ті, яких мусили слухати, а ті, яких можна слухати…» У цей час — на початку ХХ століття — кав’ярні зайняли гідне місце й у Тернополі. Вулиця Міцкевича (нині бульвар Шевченка) прикрасилася кількома кав‘ярнями, в яких тернопільська інтелігенція мала змогу за горнятком запашної кави влаштувати обговорення світових новин, місцевих справ і політичних, освітніх та мистецьких подій. Наприклад, на розі вул. 3 Мая (нині Гетьмана Сагайдачного) і Міцкевича розташовувалась одна з найдавніших кав’ярень Тернополя «Віденська». На жаль, цей будинок не зберігся, він був повністю зруйнований ще під час Першої світової війни. У приміщенні готелю «Подільський» (колишній готель «Україна») була кав’ярня «Болевард («Бульвар»), яка належала до улюблених місць зустрічей і відпочинку тернопільських міщан та гостей міста. Від 1910 р. готель належав пані Шидловській. «Разом з чоловіком купила при вул. Міцкевича будинок з 60 кімнатами, рестораном, кав’ярнею й кіном. Цей будинок став «Подільською Гостинницею», де українці могли почувати себе вигідно та свобідно, і де часто перебували наші визначні громадяни й театральні артисти (ці останні, звичайно, безкоштовно)», — згадував Юрій Терлецький у збірнику «Шляхами Золотого Поділля». Навіть у важкі часи Першої світової війни, коли в місті не вистачало борошна, цукру, у кав’ярні можна було випити філіжанку чорної чи «білої» кави (з молоком чи сметанкою). Тут часто зосереджувалося життя творчої еліти міста, у безпосередньому спілкуванні митців між собою народжувалися нові ідеї і теорії, тут бувало чимало письменників, журналістів, музикантів і живописців, акторів, викладачів, зрештою гімназійної молоді. А всього, про що свідчить довідник 1925 року, в Тернополі було 14 подібних закладів, зосереджених у центральній частині міста. Відтоді спливло майже століття. Сьогодні маємо інших — уже нашого часу — письменників, журналістів, митців. І нам теж є про що поговорити, посперечатися. І попри те, що нині в Тернополі є подібні заклади, двері яких завжди відчинені для виставок картин та інших творчих подій — презентації книг, поетичних читань, міні-концерів, все ж таки у Тернополі в якомусь закладі звичайно варто відродити по-справжньому атмосферу літературної кав’ярні, яка б стала культурним осередком міста. Книжкові полиці якої були б повними цікавої літератури, свіжої преси, де б відвідувачі закладу вільно обмінювалися книжками. Уявімо літературну кав’ярню. Чи в мінливий весняний, чи у спекотний літній, чи в дощовий осінній, морозяний зимовий день — затишна кав’ярня ще здалеку вабить. Прочинимо дерев’яні двері, що обізвуться мелодійним голосом мідного дзвіночка, і ввійдемо всередину — книжкові шафи і великий вибір смачної кави…