Вірші тернопільського поета Максима Мукомели залізають десь глибоко у підсвідомість, а звідти із характерними авторськими інтонаціями вигулькують усі «рятувальники», «плінтуси», «комарі».

Про те, як вилонюються, читаються, пишуться вірші я й поспілкувалася із Максимом.

— Отже, Максиме, ти мені такий трохи феномен. Бо: твої вірші (так, особливо деякі рими) вже майже теми. То давай про їхню конструкцію — себто, чи пишучи їх, ти свідомо виділяєш читабельні частини, шліфуючи їх, як умілі маркетологи, чи їх виносить підсвідомість, як обтесані камінчики океан?

— Ну це якщо продовжити, то з океану, звеселяючи мене самотнього на пляжі, на сушу вилазять такі собі земноводні плазуни. Я їх трохи лілею, бережу, доглядаю і виховую так, як мені підказує серце і здоровий глузд. Внаслідок виеволюціоновують всякі пташки, інколи зайчики, часом якісь біляві дівчатка, а часом накачані вчителі іноземних мов, а ще часом і риби, яким недобре в каві. І люди такі: о, диви які там вушка маленькі і смішні! Насправді зумисне не писалося ніколи, але ти маєш слушність – першою у голові виникає певна репліка, зазвичай відразу ж римована, і далі якось сама собою обростає рештою. Як казав Євгеній Грішковєц у якійсь моновиставі: «чому мама мене всього любить чуть не обожає, а побачить десь на підлозі мій обстрижений ніготь і фукає на нього і в сміття викидає а мене сварить? Це ж теж частинка мене» (вроді якось так, то не дослівно). Отак з тими моїми мемами-римами, як ти кажеш. Люди дивляться в ясні сині очі віршеві, але і решта крім тих очей теж має бути, заради любові. Бггг.

— Друге до того ж. Де зібрані твої вірші?

— У тернопільському видавництві «Крок» Юрія Завадського, де працює також Юра Матевощук (гадаю, цих славних людей і поетів водночас знають), мою писанину з-поміж інших багатьох надрукували у серії «Піксельс» - маленькій зручній білявій і ше з якоюсь фарбою книжечці. За це я дуже вдячний, щира правда. Так власне в ній я виповнився як «виданий». Сто примірників наразі межи різними людьми по різному застосовуються. В «піксельнім» примірнику вмістилися майже всі мої тексти, тож наразі маю спокій. Хоча потаємно, на майбутнє, хотілося би перевидання, з малюнками))

— Дуже дурне запитання: скільки всього у тебе поезій та які з них найулюбленіші?

— Ой, десь певне з двадцять. Принаймні якими я час від часу користуюся. Більше не написалося, звиняйте. Більшість з них я насправді люблю. Переважно ті, на які реагує публіка, – про рятувальника, наприклад, про комара люблю, про каштани і про квасолю люблю і про паркет також. І про метелика. Та всіх їх я люблю, ще б люди їх так любили як я)). Але водночас я їх всіх встидаюся, своїх віршів. Дуже встидаюся, це ж зрештою зізнаватися у чомусь потаємному всяким людям. Як тут не встидатись?

— Як наслідок - дуже програмне запитання — чим для тебе є поезія?

— Поезія, то спосіб отримування задоволення. Відтак люди, які цим способом користуються, мають на одне задоволення більше, ніж решта.

— Може, то мені так здається, але в тебе «історійні» чи то пак «пригодницькі» вірші, то розкажи про те, скільки в них історичної правди і чим тобі цікаве розповідання.

— Само собою я маю певні досвіди, успіхи, поразки, бажання і почуття. З того всього у віршах щось виходить на поверхню, але переважно обфантазоване, щоб ніхто не здогадався. Як не як, там же ж автоматично і слабкості мої видно. Якось само собою виходить, що вони, зокрема, поховані у моїх вигадках, тож сплю спокійно. Позитивне вдається виділити. Менш позитивне відвести на задній план, користуючись минулим часом. Так я собі думаю.

— Про виступи. Отже, щойно дізналася, що ти не екстраверт. Але виступаючи, ти дуже добре реагуєш на публіку і вона на тебе, то поговорімо про те, чи є той ти, котрий читає вірші, і той ти, котрий в буденному житті, — про відмінності та те, як вживаються твої дві частини.

— Бути екстравертом я собі може і дозволяю, але між людьми, яких добре знаю. Там я залюбки вгадую їхні реакції і поводжу себе так, як себе поводжу і раз вже маю гарних друзів, то сподіваюся що із цим все в мене добре. Інколи вгадувати реакції незнайомих, а відтак і йти попереду, раз ти вже перед публікою став такий один особливий, вдається і під час виступів. Щиро тоді тішуся і ще не один день мені майорить у голові, а як я там піджартував, а як я там повів бровою вчасно. Втім, маю ворога в собі – хвилююся на публічності так, що тремтять руки, ноги підкошуються і нічого з тим вдіяти не можу, окрім як випити. Тоді мені легше. Але і вдома, і на роботі, і на виступах, і так далі - я навряд відрізняюся. Можна порівняти, буцім я оце борюся в такий спосіб із боязню висоти, вилазячи на дах багатоповерхівки, втім, до краю його не підходжу заблизько.

— Про виконання. Думаю, згрубша я майже знаю твою творчість, але мені здається, що текстова її складова це основа, котру ти завжди дуже потужно врізноманітнюєш тим, як той вірш читається\виконується. То розкажи про сам акт читання — як ти сприймаєш його, чим для тебе відрізняється, приміром, читання в малому колі та на широкий загал. Яка різниця між текстом писаним і мовленим?

— Думаю, писаний текст, в мому випадку, сухувата штука, якщо порівнювати з її озвученням. Водночас, якщо пам’ятати, що я стидаюся і текстів своїх, і боюся публіки, то в мене включається своєрідний захисний механізм. Я читаю вірші свої зазвичай глузливо (а вони в мене тихенько, але страшно серйозні насправді). А часом і зі шкільною інтонацією, врочистою такою. Так я ховаюся від відповідальності зате – гарно я прочитав, вдало чи ні – все зійде.

— Що відчуваєш, коли розумієш, що ось зараз на тебе дивляться, тебе слухає купа людей і ти їм читаєш свої вірші?

— Коли все вдається, то невимовно тішуся, бо це своєрідне спілкування, а приємне спілкування, це взагалі мало не сенс життя людини.

— А ще розкажи про той чудесний збірничок, з котрого ти читаєш вірші. Звідки взявся, скільки в ньому одиниць вибраного?

— Є в мене коліжанка Леся Чернець, яка на заняттях із хендмейду мала зробити кульчики з глини. Інші учасники виробляли всякі квіточки, а Леся вирішила, що в неї криві руки. Тому просто зробила два пласкі квадрати – на одному написала «Га?» а на іншому «Шо?». Відтоді вона має кульчики, які висять в неї на вухах і писано гакають і шокають. А потім мені якось Миколай приніс книжечку, зшиту-склеїну із різнокольорових аркушів та оформлену, підозрюю, Лесюньою. Ззаду написано, що то «Га?Шо? продакшн». А на пакунку вказано «Чемному Максимку від Миколая. Не переставай писати, краще перестань бухати». Відтоді я написав певне кращі свої вірші. Їх я видруковував на А4, вирізав і вклеював на ті кольорові сторінки. Звідти і читаю людям, коли доводиться. Віршів у ній десь 18.

— Ну, і поки останнє. Як на творчість вплинула зміна сімейного стану і те, що ти тепер батько? Відчуваєш загострення відповідальності перед прийдешніми поколіннями? Чи з’явилися нові сюжети і теми?

— Якщо чесно, то вже кілька років нічого не пишеться. Ну як, репліки приходять, але якось не записуються і забуваються. Але це сталося ще до шлюбу з моєю чудовою Любашкою і народження супер-Михайлика, так що навряд пов’язано. Зрештою я і раніше міг писати вірш на два роки. Щодо прийдешнього  покоління – дай-Боже їм щастя, здоров’я і клепки тішитися від життя. Зокрема, і з поміччю віршів. Читайте, відвідуйте, слухайте «Мертвий Півень», а я чим зможу, тим поможу))

Анна ЗОЛОТНЮК